Неочікувано тишу кімнати перериває грюкіт, який змусив розплющити очі ту, що до цього мирно сопіла, переглядаючи цікаві, а місцями й шалені сни. Заспана, а також розлючена Шико вже скинула б все на слухові галюцинації. А також мала намір знову впасти обличчям у подушку, щоб якомога довше побути в м’яких обіймах ковдри, але звук, на превеликий жаль Юдзуру, повторився. Голосно дихаючи, вона бажала повідривати руки тому, хто випробовує її нервову систему.
— Хто?!
— Здогадайся з першої спроби, — прощебетали з тої сторони дверей. Гнів старшокласниці ріс в геометричній прогресії.
— Норіко… — злісно виплюнула Шико й впевнено покрокувала до дверей, після чого широко їх розкривши, висунула голову в коридор, спопеляючи поглядом молодшу сестру. — Якого дідька тобі треба?!
— Не мені, — дівчинка посміхнулася та, не зовсім виховано, тикнула пальцем у сторону вхідних дверей, які було чудово видно з того місця де вони стояли. А ще прекрасно видно хлопчину, що зараз був зайнятий грою з Ран просто на порозі будинку. Він говорив з собакою, не зупиняючись гладячи її за вухом, а та лише радо відповідала на ласки. Але згодом зупинився, відчувши на собі погляди та підняв голову, після чого швидко сховав руки за спину, наче і не чіпав Ран, піднявся на ноги та вклонився.
— Д-доброго ранку сенпай!
Все ще сонна, Шико думала дуже повільно, однак єдине її тішило: від улюблениці нарешті відчепилися.
Намагаючись збагнути що і як, запізно зрозуміла що дивитися на неї було боляче: заспана, пом’ята, з синцями під очима в коротких шортах і розтягнутій футболці. Кожен би погодився, що виглядає вона зараз не найкраще. Навіть без дзеркала перед носом, це було зрозуміло як білий день.
Поборовши сильне бажання ляснути собі, а заразом й сестрі, по голові, Юдзуру старша лише вимучено видихнула, бурмочучи собі під ніс щось не дуже цензурне.
— Йоши-чан, будь другом, почекай п’ять хвилин, згода?
— Звісно! — зразу ж озвався названий, ледве стримуючи сміх.
Старшокласниця лише останній раз зиркнула у сторону сестри, погрожуючи, після чого повільно повернулася до себе. Вона продовжувала косо поглядати на таке спокусливе ліжко, яке так і манило вкритися тою м’якою ковдрою та поспати ще годинку, але реальність виявилася жорстокішою. Зі стогоном змушена відірвати погляд, після чого піти у сторону шафи, щоб нарешті привести себе у порядок.
***
— Ти як? Жару вже нема? — ліниво запитала Шико, ставлячи перед кохаєм чай і тарілку з цукерками, повертається до плити, де готує собі сніданок.
— Ні, вже з понеділка можу повертатися до роботи! — хлопчик трохи скосив погляд на другокласницю та узяв льодяник на паличці, сунувши до рота. Водячи пальцем по краю чашки, задумливо сказав до Юдзуру старшої: — А ви популярна…
— З якого дива?
— Ось, передали, — хлопець потягнувся до своєї сумки, що стояла на сусідньому стільці.
Зацікавлена Йошико вимкнула плиту та відклала сковорідку, після чого підійшла ближче. На столі лежав звичайний конверт, підписаний акуратним та гарним почерком.
— Знову…? — роздратовано видихнула дівчина, потираючи перенісся. Спершись бедром об стіл, журналістка взяла папір до рук. Розгорнувши конверт вона витягла з нього складений в кілька разів лист. Швиденько пробігши очима по тексту вона знов видихнула, поклавши конверт на стіл. — Хтось з нашої?
— Навіть не знаю, не впевнений що розгледів обличчя, — задумався Йошихіро, приклавши палець до підборіддя. Він робив вид наче активно думає, та дії були занадто награними та ненатуральними, що викликало у Йошико бажання стукнути нахабного кохая.
— Перший побачиш нову статтю.
— О, точно, — редактор клацнув пальцями та склав руки на стіл, опершись і мило усміхнувся, — Сасакі-сан з класу 2-1, наче.
— Хитрюга… — дівчина лише розтріпала волосся хлопчику, який був цим явно задоволений. Після чого нахабно забрала льодяник прямо з руки редактора, не звертаючи уваги на його протести.
Та думки Шико зараз були про необхідність чергової розмови з людиною, для якої вона є об’єктом симпаті. Проте довго пробути у своїх думках третьокурсниці не дозволив редактор, який все ще знаходився у тій же кімнаті.
— Завжди хотів сказати: у вас крутецькі лінзи, — помітив хлопець, нахабно усміхаючись. Юдзу мало не впала на місці, та швидко побігла до дзеркала, але скоро повернулася, адже лінзи зараз були на ній.
— Якого…?
***
Йошико вже підходить до школи разом подругою. Ворота зараз відкриті, тому біжить першою прямо до спортивної зали, щоб встигнути. По спині журналістки зразу ж пробіг холодок, коли вони обидві опинилися навпроти дверей у будівлю, з якої було чути удари м’яча о підлогу, крики гравців та скрип кросівок. Переборовши себе, журналістка повільно відчиняє залізні двері, які пронизливо та голосно скриплять, змушуючи зажмуритись.
— Можна? — питає журналістка, коли бачить що на незвану гостю витріщаються кілька пар очей, доки інші граються в м’ячик. — Вибачайте за вторгнення!
Вона б посміялася, та застигає на місці, роздивляючись спортивну залу. Лише за звичкою кланяється, що робить і її супутниця.
— Ти рано, не схоже на тебе, — помічає Атсуму та робить черговий пас, який пробиває його брат. Догравальник лиш хитро посміхається, поглядаючи краєм ока на шоковану Шико.
— Ось же ж виродок… — одними губами шепче шокована журналістка, все ще проводжаючи поглядом хитруна.
Згодом отямившись, вона повільно плететься спитати у тренерів і команд дозволу на зйомку.
***
— Бьюся об заклад, ви й цього разу пособачитеся, — Юдзуру відкинула з очей чубчик та широко всміхнулася.
— Чого це ти така впевнена?
— Інтуїція, — відповіла вона, зіщулившись. Але оживилася, як тільки в голову прийшла чудесна ідея і поспішила її озвучити: — Поспоримо! Якщо я переможу той з вас хто почне сварку буде всю іншу частину дня носити мене на плечах.
— …
— А не надто нахабно з твого боку? — самовдоволено відповів Саму.
— Ні трошки, сонце, — підморгнула Шико, відправляючись на балкон до Юме, яка вже піднялась і з висоти споглядала за школярами.
— А якщо ми переможемо? — кричав їй у слід блондин.
— Та хоч сальто змусьте зробити, все одно я вас вздрючу! — дівчина показала язик та побігла далі.
— Не виражайся!
***
Суперники вже прибули, розігріваючись зараз в стороні від хлопців з Інарізакі. Хлопці відробляли подачі, атаки та просто вихвалялися, а згодом нарешті настав початок матчу. Команди привіталися одне з одним, побажавши хорошої гри та стали на позиції, очікуючи свистку. Шико зробила перше фото.
— То ось нащо ти мене витягла з дому, у вихідний, — останню слово вона виділила.
— Агась! — Йошико примружує одне око, та притулює до обличчя фотокамеру, після чого чути характерний звук, а також спалах — чергове фото зроблено. Вона посміхається, відводячи пристрій трохи далі й переводить погляд на подругу, яка понуро підперши голові рукою, опирається на залізні поручата. Не довго думаючи журналістка, а сьогодні й фотографиня, обіймає Юмено за плечі. — Ну чого ти, це ж цікавий вид спорту… Коли м’яч льотає з одного боку поля на… Інше… І падає. А ті телепні бігають туди сюди… — Юдзуру зустрілася поглядами з подругою яка тільки підняла одну брову, чекаючи подальших пояснень. — Добре! Здаюся! Не так і цікаво! Вибачай вже!
Токіто всміхається, тішачись черговій перемозі над журналісткою, та повільно відсторонюється, після чого дала їй щигля по носу.
— Та я дражнюся.
Шико лише потирає постраждале місце та коситься на подругу, але скоро радо повертається до роботи, паралельно ведучи розмову зі своєю «кривдницею». Дівчата переходять з теми на тему, обговорюючи все від того що сталося вранці і до того, скільки сивого волосся з’явилося у вчителя з математики, коли йому мало не прилетіло взуттям по голові під час інциденту, що стався прямо серед коридору школи. Для довідки: того разу буянили навіть не брати Мія.
А поки подруги вели буденні розмови, на подачі, зі сторони Інарізакі вже стояв один із близнюків. Підкинувши м’яч, блондин розбігається, та стрибає, після чого щосили б’є.
— Хвалько, — зробивши фото, прокоментувала Йошико. Вона широко всміхнулася, залишаючись повністю задоволеною ситуацією та показуючи комусь внизу великий палець.
— Ти про того хлопця, який щойно потрапив за межі поля?
— А про кого ще?
— Це ж Мія, так?
— О! То ти знаєш його. Гарнюня, скажи? — другокурсниця повернулася до подруги, грайливо посміхаючись.
— І що з того?
— Сподобався!
— Цей чванько, егоїст та телепень? Про дисципліну я взагалі помовчу, — сказала Токіто відсторонено, після чого допитливо глянула на подругу, піднявши одну брову. — Ти дійсно думаєш що воно мені треба?
— Я звісно з тобою згодна, але хочеш сказати що крім милої мордочки в нього нічого нема? Добренько ж ти в людях розбираєшся, — саркастично помітила Шико.
— Облиш, — махнула рукою Юме і повернулася до перегляду матчу. Більше дівчата до теми не поверталися.
Юдзуру лиш мовчки пожаліла блондина та знизавши плечима, повернулася до своєї роботи. Згодом навіть спустилася в низ, щоб трохи урізноманітнити ракурс фотографій, проте коли їй кілька разів мало не прилетіло по голові, швидко збагнула, що напрацювалася достатньо. Тому повернулася наверх. Фото зараз було більше ніж достатньо, а перший сет навіть не закінчився, тому старша Юдзуру прийняла рішення зробити невеличку перерву, та виділити час, щоб просто поспостерігати за грою. Хоча й знань в неї було про цей вид спорту кіт наплакав. Але елементарно порадіти за своїх вона має можливість. Благо на дошці написано нормальним почерком, а нижче чітко видно цифри. Тому зараз Шико з Юме можуть порадіти за своїх, які поки що стабільно йдуть вперед, випереджаючи Намікаву (школа, з якою проводиться дружній матч) вже на два очка, з рахунком 22:20. Та після чергової помилки Інарізакі, відрив скоротився і вони взяли тайм аут. А Юдзуру лише ширше усміхнулася, наглядаючи за балаганом внизу.
***
Журналістка, яка залишилась цілком і повністю задоволеною своїм становищем, мугикала якусь, відому тільки їй, мелодію, зручно вмостившись на плечах догравальника. Доки інші йшли поруч, обговорюючи гру.
— Неси-неси, сьогодні ти мій транспорт, — журналістка розтріпала його волосся, але згодом пищала, коли гілля дерев мало не викололо їй очі. — Безсоромник! Смерті захотів?!
Саму лише сильніше вхопив дівчину під колінами, щоб та не звалилася. Та посміювався на крики, доки Шико не почала тягати його за волосся.
— Ви що, зустрічаєтеся? — спитала Юме, посміхнувшись.
— Ще чого?! — хором обурилися вони у відповідь.
Додати до улюблених