Вона вугіллям малювала хризантеми, сиділа в теплий день на дворі, біля клумби, і перехожих не було, а що були – скоріш нагадували тіні.
І хризантеми позували їй, більшість навіть із великим задоволенням, попрохали тільки дві хвилинки, щоб встигли вмитися росою.
Вмились – і красиві, диво! Так можуть
тільки хризантеми.
Вона дослухалась до них, як дослухається художниця до природи; вона їх слухала, це головне, це вміння начебто одного дня
її художницею і зробило.
Поки вони вмивались дві хвилинки, вона в квартиру повернулась і взяла матеріали, зняла легеньку куртку, лишивши тільки теплий светр.
Був теплий день, був день такий, в який ну просто неможливо не намалювати хризантеми.
Вона вугіллям малювала: їй все життя казали, що до цього в неї хист. І справді: ніякий пензлик і ніякі фарби не відкликались в неї так,
як вугілля.
Був позавчора дощ, і восени, і в жовтні все так повільно сохне: земля волога ще, десь поблизу калюжі, і так незвично, ще б навіть місяць назад
вони б зникли за декілька годин.
Осінь це повільний час: це час художників, це час поетів, це час для науковців. Кому потрібна швидкість – ті хай відпочивають,
чи не приходять, залишившись в останньому дні літа.
Це класна здібність. Та як навчитись їй ніхто не знає.
Вона вугіллям малювала хризантеми, малюнок мав виходити таким, красивим, але сірим, темним, без барв і зовсім не яскравим.
Вона вугіллям малювала хризантеми – і з-під її руки з’являлись барви на малюнку, і хризантеми, хоч намальовані, та як живі.
Живі і справжні.
Я знаю тільки двох жінок у цьому місті, які так вміють. Обох не бачив більше року. Одну з них звати осінь. Як звати іншу не скажу. Хтось з них точно цього жовтня
повернувся в місто.
Додати до улюблених