Темряву в кімнаті розганяло лише слабке світіння настінної плазми, яка останні десять годин транслювала повтори старих випусків “95 кварталу”. Хлопці полягали хто де: навіть килим став для когось непоганим ліжком. Ігорю пощастило одним із перших вмоститися на дивані, тож він у комфорті слухав алкогольний шум у голові. Все-таки у святкуванні нового року з друзями є щось особливе. Вони по-дитячому гиготали навіть з найбільш клішованих жартів, нарікали на швидкоплинність життя і ціни на бензин. Хлопець незчувся як поринув у в’язкий, п’яний сон.
Світло-блакине небо куполом накривало галявину. Бліде Сонце застрягло, наштрикнуте на верхівки сосен. Ігор швидко усвідомив, що опинився в усвідомленому сновидінні. Ще рік-два тому він намагався опанувати практику таких снів. Спочатку це було цікаво та весело, та потім почало виснажувати його. Ніби не спиш, а проживаєш ще з десяток життів за одну ніч. Хлопець озирнувся навкруги: рівні ряди високих сосен, земля накрита плетивом голок, що обсипалися з дерев десятиліттями. Де-не-де стирчали острівки зеленого бур’яну. Ігор не здивувався, що весь його одяг був кольору хакі з камуфляжем, назви якого він не знав. Мабуть, цього разу підсвідомість вирішила примірити роль туриста чи мисливця. Проте поруч не було ніякого спорядження і навіть кишені виявились порожніми. Хлопець попрямував назустріч Сонцю, гілки кидали плямисті тіні на землю та його обличчя. Голки приглушили кроки, своєю вагою він навіть трохи пружинив на них. Під ногами оглушливо тріснула тонка гіллячка. У цей момент Ігор зрозумів, що саме було не так у його сні. Непроникна тиша. Ні пташок, ні вітру, ні віддалених звуків автомагістралі. Крім нього в лісі ніщо не ворушилося. Серце втнуло гопака, стукаючи тепер десь у горлі, від чого хлопець стривожено ковтнув. Подався далі імпровізованою стежкою, шелест власних кроків трохи заспокоював, кров перестала шуміти у вухах. Він відчував неймовірну задуху, ніби голову запхали у вакумований пакет. Пейзаж довгий час не змінювався, тож Ігор зміг зосередитись на власному стані. А тоді побачив його.
Сосни порідшали, відкриваючи таку саму галявину, з якої починався сон. За стовбурами дерев стирчав хрест із дошок. Чим довше хлопець роздивлявся його, тим більше помічав ідентичних хрестів навколо. З кожним кроком усе чіткіше вимальовувались написи на дошках: імена та прізвища, написані кривим почерком, а подекуди просто номери. Ігор спинився, коли чоботи вгрузли у свіже перекопану землю.
“Це ніхріна не кладовище домашніх тварин…”
Спиною пробігся моторошний холодок. На деяких хрестах висіли пластикові квіти, лише таблички з голими номерами мали тужливо-самотній вигляд. Десь на периферії зору майнув змазаний силует. Ігор злякано розвернувся всім корпусом, ледь не втративши рівновагу. Жодного звуку не долинало від постаті в притіненій частині галявини. Цього разу серце підскочило аж до вух. Під скошеними сонячними променями він зміг розгледіти чоловіка у військовій формі, на місці шевронів порожньо. Пригнічено опустивши голову, він роздивлявся табличку на одному з хрестів. Поволі хлопець, підходячи ближче крок за кроком, впізнавав у постаті свого друга та власника сьогоднішньої “паті”. Ця людина була одночасно знайома й чужа йому: щоки поросли густою щетиною, набряклі очі, вилиці випирають крізь майже прозору шкіру. Зовсім не схоже на того Дмитра, який в реальності постелив собі десь у кутку й зараз сопе гучніше телевізора. Ігор здригнувся. Чоловік навпроти ніби відчув його й звів порожній погляд на Ігоря. У потемнілих очах сяйнула надія.
–Слухай, ти ж прийдеш по нас? Еге ж?–голос зірваний, наче слова продираються крізь товщу води.
–Що це за місце? Що тут, трясця, коїться?– сонячні промені засліплювали.
Хлопець замружив очі від світла, а коли знову розплющив– навколо було повно людей. Деякі ходили туди-сюди зі збляклим поглядом, дехто ридав на колінах, хапаючи руками грудки землі, хтось приніс свіжі квіти. Сонце більше не сліпило. Небо взагалі вкрилося глянцем байдужих хмар. Усе втратило колір. Ігор неначе виринув з болота: у вуха ввірвалась уся симфорнія звуків. Кроки, дихання, шурхіт одягу, тихі схлипи. Зовсім недоречним було цвірінькання пташок десь у верхівках дерев. З натовпу долинув крик. Настільки пронизливий та гучний, що поглинув усе навколо. Крик відчаю, болю, безсилля та гніву. Здавалося, що від нього розірветься небо та розчавить цей проклятий світ. Обіймаючи один з хрестів, жінка по-тваринному захрипіла, приготувавши легені для нового гуку, який струсоне весь ліс. З її очей невпинним водоспадом хльостали сльози. Від цього видовища в хлопця затрусилися руки. Він відчував кожною клітиною, як звукові хвилі проходять крізь тіло. Земля враз кудись поділася з-під ніг.
Прокинувшись, Ігор усе ще чув відлуння лементу на кладовищі. До біса дивному, моторошному кладовищі. Важко й часто дихаючи, він витер мокре чоло долонею. Пальці досі тремтіли, від вечірньої горілки не лишилося і сліду. Хлопець оглянув кімнату: всі на своїх місцях, там, де й засинали. Намацав поглядом у темряві купу ковдр, на якій хропів Дмитро, дивлячись десятий сон. Пульс потроху втихомирювався, та Ігор зрозумів, що сьогодні більше не засне. Надто яскраво спалахували спогади із сну. Страшенно захотілося викурити кілька цигарок, але він пів року як покинув. Хлопець дістав із западини між подушками телефон і поглянув на дисплей, нпкрутивши яскравість до мінімума. 4:35, субота, 01.01.2022.
“З Новим роком, бляха”.
Він знайшов ярлик ТікТоку й заходився гортати короткі, здебільшого з ідіотськими жартами, відео, в надії, що це допоможе витіснити гнітюче почуття тривоги, яке міцно засіло десь між ребрами. Та думки бігали десь далеко, не досягаючи сучасних трендів.
Додати до улюблених