Сиджу коло багаття, розведеного прямо посеред чи то бібліотеки, чи то школи. Для розпалу довелося використати одну з пліснявих чорних книг. Це, вочевидь, Герою не сподобалось, але робити нічого, та й стан у них такий, що навряд чи ще можна щось прочитати.
До голови надходить думка, що я втомився називати це місце таким довгим та невизначеним ім’ям, тож намагаюся вигадати щось коротше. Книгарня? Книгосховище? Ні, все не те. Що як то не тим було? А як то і не бібліотека та не школа були? Книгощосьтотам? Дурня.
Складнувата для мене задача. Може, і не так воно треба? Все одно завтра вранці покинемо будівлю, а через кількадесят років взагалі нічого не лишиться тут, і, може, шукати назву нема сенсу?
Герой сідає поруч. Знов порпався у мотлоху сторічної давнини. Поряд з ним піднімається хмарка пилу, запах якої дещо схожий на той, що я чув у наших архівах.
– То не школа, – каже він, ніби вгадавши мої потуги з’ясувати, чим це місце таки колись було. – Тут колись книги брали на певний час…
– То бібліотека? – мене дивує, що він забув таке просте слово.
– Ні. Хоча, може, так, але… тут гроші за це брали. – він протягує мені зошит у твердій палітурці, який зберігся дещо краще тих книг на полиці. – Ось, облік заробітків. Знайшов у одному з приміщень у столі.
Мені страшно торкатися такої тендітної речі, але я все-таки беру її до рук та відкриваю десь у середині.
Дати… не наш календар, але з огляду на новинний часопис, що ми купували у поселенні неподалік, то дім для позики книг точно працював ще дванадцять місцевих років тому. То й не такий вже сторічний той мотлох, виходить.
– Ти диви, імена, – мої пальці проходять по стрічках. – Імена… Таке диво ті імена. Хотів би я, щоб у нас були імена.
Герой кривиться.
Зрозумів. Небезпечна тема.
– А боржників скільки, – я швидко міняю тему. – Чи не половина книги – одні боржники.
– Як ти зрозумів, що вони боржники?
– Червоною пастою написані, – мені вже не так страшно листати зошит, тож я вільно перебираю його у пошуку чогось цікавого. – З огляду на дати, писали з кінця – може, сподівались, що перелік буде маленький. Почерк агресивний, букви великі, багато знаків оклику. Навряд чи приємні люди.
– Ось воно що, – Герой відсторонено переглядає інші книги, що зберіглися краще, бо були в укритті; з тієї самої хвилини, як ми прийшли сюди, він якось не у гуморі, а зараз взагалі злий став. – Ідея для заробітку себе не виправдала. Люди крали, знайти не знайдеш, бо далеко від поселень, і, як усіляку набридлу іграшку, просто викинули…
– І ти думаєш, що підприємець просто кинув би своє майно, на яке витратив купу грошей, посеред чистого поля, ніби так і треба?
– Це люди, вони на все здатні. Може, і хотів продати, та не зміг, ось і кинув.
– Міг би роздати…
– А навіщо? Йому користі не дало, чого йому за інших користь піклуватися?
– Може, він помер або його вбили, ось і його книгарня занепала?
– Що тобі все його виправдати кортить?
– А, може, її? Що ти найгірше у людях одразу припускаєш?
– Ти мене серйозно зараз про це питаєш?
– Ні… ні, забудь.
Йому не вистачає віри у людяність. Ой, як не вистачає.
Та звідкіля їй взятися, коли все його свідоме життя він тільки потерпає? Навіть зараз… Достатньо згадати, чого ми тут взагалі опинилися.
Я добре відчуваю, коли його краще не чіпати. Саме час, як він каже, «стулити пельку», тож, щоб було простіш його не дратувати, уявляю нашу подальшу розмову собі у голові. Ту розмову, що ніколи не настане, бо не така він людина, щоб відверто говорити.
Хотів би я спитати, що він робив би, коли б незгоди не руйнували його життя. Цікаво мені дуже думати про те, як би все склалося, залишись він аристократом, яким повинен був стати, якби його найбільшою проблемою було, що вдягти на вечірній бал. Зараз він, напевно, огризнеться, мовляв, нащо уявляти те, що ніколи не відбудеться, як все одно, скоріш за все, помремо, а в моїй голові він задумався би, провів би пальцями у рукавичках по пилюці на підлозі, і після невеличкої паузи відповів: «Я ніколи не думав про це, але книжковий магазин або бібліотека мені були би цікаві. У мене нема хисту комусь щось продавати, але я полюбляю читати».
Я знаю, що полюбляє. У його старій квартирі ми знайшли купу книг. Неочікувана знахідка у домівці охоронця. Ще більший контраст відчувається, коли ти бачиш, що у маленькому просторі майже нема меблів, окрім стола, стільця, ліжка, невеличкої плити… і величезної шафи з купою різноманітних книг, більшість з яких я і не бачив ніколи.
Але, може, він не хотів би саме продавати книги? Ні-ні, він не продавав би їх. Він би колекціонував їх.
А продавав би одяг. Так, він полюбляє файно вдягатися. Або відкрив би цирульню. Так, на таке він здатен…
І тут я почав розуміти, що його так бентежить, чому він такий злий на власника покинутої будівлі.
Справа не у тому, що хтось кинув своє майно. Справа навіть не у тому, що хтось повів так себе з улюбленими книгами. Він злий за те, що хтось так легко кинув те, на що Герою не доводиться розраховувати навіть у фантазіях. Захотілось його обійняти і сказати, що якось все пройде, що ми все вирішимо та буде йому хоч книгарня, хоч цирульня, хоч ательє, хоч що йому заманеться, і необов’язково у Крауерсаї, який він, певно, ненавидить.
У думках я і обійняв. А наяву не стану. Бо надто добре я його знаю.
Додати до улюблених