Вона зникла з таверни одного дня і так і не повернулася.
Вона зникла так само, як і прийшла: мовчки і несподівано, лишивши мені теплі спогади та колоду своїх карт.
Лишивши мені вміння розумітися на міцному пиві та грати в карти, лишивши мене самотнім в цій старій, автентичній таверні.
Всього лиш в таверні! Та відчувалося то так, ніби я тепер самотній в цілому світі.
То був червень, але в цих краях навіть в червні за вікном лежить сніг, і Хазяїн таверни, як вийде – то каже:
«вже тане потрохи. Щось рано цього року».
Хазяїн таверни не дуже часто, насправді, виходить на вулицю, будемо взагалі чесними: він не так часто й з-за стійки виходить,
і останній раз, як те трапилось, то був як раз червневий день.
Я сидів за столом, самотній, і бачив ту сиротливу колоду карт з рожевим зворотом, яку покинули разом зі мною.
Хазяїн таверни сів до мене за стіл: кремезний рудий чолов’яга з довгим волоссям та бородою, з кумедним носом та мудрим поглядом.
Він схожий на попа, тільки дуже іронічного, ексцентричного, який точно читав апокрифи більше, ніж біблію,
який скоріш розбійник, а ніяк не жрець.
Хазяїн таверни сів до мене за стіл, підкинув монетку, підсунув до мене її колоду та сказав: «ти ходиш другим, починаємо партію».
Немає настрою, чи не до того, я вже й не пам’ятаю, як ввічливо я хотів відмазатись від партії у карти, щось таке казав,
а от його слова я пам’ятаю добре: «та? В процесі поясниш, чого і як».
Він жодним м’язом на обличчі не повів, і зараз от – він сів туди, де нещодавно ще сиділа вона.
Такий самий рудий, але, на відміну від неї, він не намагався приховати від мене обличчя за віялом карт.
Та партія в карти триває і досі, пояснюю: четвертий рік я хоч раз на день граю з Хазяїном таверни, і з того самого дня
я не можу його виграти.
З ким би не грав в цій таверні, з ким би не грав – я перемагаю, іноді я навіть просто кручу в руках стареньку колоду з рожевим зворотом,
давно нею не грав,
п’ю пиво і вже відчуваю себе переможцем. А потім дивлюсь на старого Хазяїна таверни, який мені, можна сказати, найближчий друг, і згадую:
він для мене непереможний.
Я бачу, що він старіє: вік бере своє, те я особливо відчув, як побачив його за стійкою в товстих окулярах та зі смартфоном в руках, щось тицяв.
– Слухай, Хазяїне, скажи чесно: ти ж одразу зрозумів, що в мене з нею нічого не вийде, так? Я вже не пам’ятаю її посмішки, але твою в той день, як ти вперше нас побачив, я не забуду.
– Брешеш, – сказав Хазяїн, навіть не відриваючись від смартфона.
– Та чесно тобі кажу: всі посміхалися, як дивилися на нас, бо ми щирі такі, молоді, раділи типу, а ти…
– Ні. Ти брешеш, що забув її посмішку.
Тут він на мене і подивився. Ми помовчали трохи, і він продовжив говорити, вже прибравши смартфон в сторону:
– Я бачив, як ти граєш в карти. І з нею, і з іншими, всі це в тобі бачать.
– В сенсі?
– Ті, кому так щастить в картах, ніколи не будуть щасливі в коханні.
– Ти віриш в ці прикмети?
– Я знаю це по собі. Ти програєш мені. Я тобі – ні. Безумовна вдача в карти.
Безумовна вдача в карти означає безумовну самотність.
Раптом я подивився на цього старого як на самотню людину, в якої ані родини, ані дружини, в якого лише таверна з відвідувачами. Який от, намагається, як багато хто з літніх людей, розібратися в новій техніці.
– Що там в тебе в смартфоні, Хазяїне? – запитав я його.
– Допоможи мені, слухай, розібратися з цим Дуолінго. Хочу вивчити нарешті українську.
Звісно я допоможу, дідусю, звісно я тобі допоможу. Бо як би не ти – хто б ще виграв мене в карти?
Додати до улюблених