Небо нагадувало темний оксамит усіяний зірками, коли я мимоволі задивилася на нього крізь віконницю шинку. Тут смерділо пивом і чоловіками усіх видів та підвидів, що можна було знайти на вулицях Везувії в будній день. Вони грали в карти, пліткували й раз по разу подивлювались в мою сторону. Либонь, гадали, що привело заможно одягнуту панянку в це Богом забуте місце, на краєчку нетрів, посеред ночі. Здавалося, що моя присутність їх обтяжувала.
Я м’яла в руках вороняче покусане перо. Саме воно привело мене сюди у пошуках Джуліана та сьогодні магія ,мабуть, помилилася.
Просуваючись між столами збентежених карткових гравців до виходу, мої вуха уловили доволі знайомий голос, що линув з вулиці.
— Вечір в оселю, джентельмени! Чого це у вас пики таки кислі? Це нічого, зараз я пригощу вас солоним пивом й ви повеселішаєте.
Почувся стогін петель і руда постать прослизнула до Буйного ворону. Човгаючи чобітьми, чоловік петляв вздовж довгих лав до барної стійки, між тим вітаючись з товаришами. Народ ожив й корчма почала гудіти мов вулик. Присутність Джуліана дарувала гостям більше розкутості, ніж міг дати будь-який алкоголь.
Не знаю, в який момент я втратила контроль над власними рухами та оклигала вже лежачи обличчям до підлоги біля сходів. Падіння було гучним. Настала мертва тиша. Усі просто всі витріщилися на мене.
Руда кошлата голова повільно повернулася в мій бік. Наші очі зустрілися і присягаюся, що він точно впізнав мене! Джуліан викинув руку до гори й голосно промовив:
– Усім по 2 склянки солоно-гіркого за мій рахунок! І! Прошу приділити особливу увагу при обслузі тієї панночки, – він тицьнув на мене, – вона мій цінний друг.
Брехня брехнею, проте за мить двійка кремезних волоцюг вже поставила мене на ноги й заштовхала в одну з приватних кабінок для відвідувачів. Там, вальяжно розкинувши свої ноги по канапі, сидів Джуліан, смакуючи черговий кухоль пива. Перехиливши склянку в останній раз, він перевів погляд на мене й всміхнувшись поплескав по місцю поряд з собою. Я сіла на самий краєчок лави, щільніше закутуючись в плащ.
— Ох, невже ми знову зустрілися тут? Повинен сказати, що ти стала ще більш незграбною ніж в нашу першу зустріч, коли мені довелося витягувати тебе з діжки поруч з шинком. Сподіваюся, вартові не завдали тобі шкоди ?
Я невпевнено похитала головою.
Чоловік так швидко змінював теми, що мої думки почали плутатися в голові. Джуліан продовжував патякати про усе на світі, що сталося з ним за останні дні, прихльобуючи з кухля. В якийсь момент, він зупинив себе, немов отямившись.
— Зачекай, ти все ще допомагаєш графині Сатрівані знайти вбивцю її покійного чоловіка?
Я впевнено кивнула.
— Й ти прийшла до мене аби розпросити? Пффф…
Джуліан трагічно розпластався по столу, показуючи наскільки я зрадила його очікування.
— Ех, добре, питай чого ще ти б хотіла від мене почути, але, – він зробив драматичну паузу, – звідки тобі буде знати, що я не збрехав?
Я витріщилась на нього повними нерозуміння очима.
— Давай зробимо так пташечко, — він поклав підборіддя на сціплені замочком руки. — Зіграємо в карти. Моєю ставкою буде інформація, а яка твоя?
Я задумалася. Ні грошей, ні коштовностей в мене не було з собою. Єдиним і незмінним моїм супутником була колода вчителя Азри, проте я не могла покласти її на терези. Залишалося лише грати на бажання. Джуліан прийняв мою ставку й почав тасувати карти.
Раунд за раундом, я жалюгідно програвала. Карта як на зло не лягала в руку, а може все було через те, що Джуліан на ходу вигадував правила ігор. Піратський бридж, скрині скарбів, поклади даму на валета….все це було для мене новим і трохи бентежило.
Так як я програвала, то рудий негідник придумував мені завдання: випити два кухлі пива, назвати п’ять трав від застуди, начаклувати кулю світла й змусити її кружляти по кабіні над нашими головами. В мене склалося враження, що доводилося розважати малу дитину.
Продувши черговий раунд в якійсь картковій нісенітниці, я похитуючись спромоглася встати з-за столу, суворо поглянувши на Джуліана.
— Ох, сонечко, магічні карти слухаються тебе, а ось зі звичайними біда.
Чоловік зібрав картки в стос й засунув до чоботу. Встав, порівнявшись зі мною.
— Дозволь провести тебе додому, крамарко, — він простягнув мені свою бліду руку, яка здавалася незвичною без шкіряної рукавиці.
Я погодилась, вчепившись в його передпліччя мов кліщ поки хміль затьмарював мені голову пеленою. Ноги тряслися від надмірно довгого сидіння на незручній дерев’яній лаві.
Ми вийшли через задню хвіртку шинку, йдучи напівзруйнованими садами, уникаючи вартових. Звичайно, слід було навпаки знайти їх якнайшвидше аби мене разом з підозрілим лікарем-вбивцею запхали до карети й якомога хутчіш доставили до покоїв графині. Та я не втрачала надії отримати від Джуліана відповіді на запитання.
Ми переважно мовчали, коли лікар Деворак не наспівував собі під носа уривки з везувійської опери. Це змушувало мене сміятися, бо його спів був більше схожий на вороняче каркання. Джуліан вдавав, що образився, а через декілька хвилин починав мугикати знову. В деякий момент я навіть почала йому підспівувати. Люди зі сторони могли подумати що десь на вулиці волають коти, що застрягли в димарі, настільки погано ми співали.
За якийсь час з-за кущів з’явилася моя крамниця. Навколо в повітрі висів молочний туман і не було видно нічого далі свого носа. Я застигла на сходинках біля вхідних дверей, дивлячись на Джуліана, що стояв трохи нижче, спираючись на кам’яний виступ будинку.
— Е, дякую напевно?
— Без проблем, дорогенька. — Він пошкрябав пальцем щоку, безсоромно мені посміхаючись. — Лишенько, аби я знав що ти так жахливо граєш в карти, то одразу б сказав тобі, що не пам’ятаю причину, навіщо намагався вбити графа Люціо 3 роки тому. Але ж ми гарно повеселилися натомість, еге ж?
Я насупилася, згадуючи як закриваючи ніс пила ту гірко-солону баланду, що місцеві називали пивом. Мені так захотілося зробити Джуліану якусь капость наостанок. Мій захмілілий розум придумав деякий план.
— Знаєш, ти так і не загадав мені останнє бажання, а я все-таки програла.
Протяжно вимовила я, топчучись на сходинці.
— Ох, і щоб ти хотіла аби я загадав тобі?
Тон чоловіка став грайливим, а посмішка ще більш безсоромною.
Я нахилилася до нього так близько, що наші носи майже торкалися один одного і прошепотіла.
— Ну, не знаю, поцілунок?
Моя уява вже малювала картину, як збентежений Джуліан відсахується від мене червоніючи мов рак і чимдуж біжить назад до свого злодійського лігва, поки я голосно регочу з нього перед тим як піти дрімати на канапі до наступного ранку. Та цього не сталося. Ні. Натомість сталося те, чого я ніяк не очікувала. Цілунок. Такий короткий та легкий, можна було б і не згадувати, що він був, якби не наступний і той що після нього.
Стоячи на ґанку крамниці, ми продовжували притискатися одне до одного губами, відриваючись лише на секунду перевести подих. В ті короткі миті, я заглядала в очі Джуліана й бачила, що глибоко за азартом чаївся смуток, який він топив в насолоді і хтивій поведінці. Він голубив моє лице, ховаючи його в свої теплі долоні, коли цілував мене. Через його дотики, разом з солодкими відчуттями приходив гіркий біль. Я не витримала й звільнилася з його обіймів. По обличчю лікаря Деворака промайнуло здивування.
— Ти не маєш цього робити, якщо не хочеш.
Чоловік гмикнув, напівпосміхаючись.
— Звичайно, що я цього хочу.
— Ні, — я тицьнула пальцем йому в груди, — той Джуліан, що ось там, всередині тебе, той Джуліан якого я не знаю, котрого ти приховуєш від усіх. Він би цього не хотів.
Я перевела палець на себе.
— Ти хочеш мене, ось цю зовнішню мене, але не ту, ким я є всередині. Розумієш?
Чоловік невпевнено кивнув. Здавалося, туман, що вкривав вулицю почав розсіюватися разом з помутнінням в наших головах.
— В цей вечір, я прийшла до шинку аби дізнатися справжнього тебе і довести Наді й усім тим пихатим придворним, що ти насправді не винен у скоєнні злочину проти графа.
— Нуу, цього ніхто напевно не знає, навіть я сам. — Джуліан почесав підборіддя.
Я чекала на рішення яке він приймав в той момент.
— Але гаразд, тоді нам краще буде почати спочатку, з нашого знайомства і можливо, ми ,впродовж деякого часу, навіть, досягнемо певного прогресу.
Я відчинила двері крамниці, пускаючи лікаря до оселі. Не хотілося аби вартові побачили його. Чорний плащ тінню послідував за ним до крихітної вітальні.
— Ого, тут прямо таки затишно! Ох, знову відволікся, вибач, ее…де я можу сісти? Тут? Просто чудово! А це що за штукенція? Ну добре, добре. Еге ж, ну значить мене звати Ілля Деворак і я ріс в юрбі інших невіонських дітей разом зі своєю молодшою сестрою Пашою…
Додати до улюблених