Інь Юй, за порадою демона, відчинив «будь-які двері» резиденції і подумки побажав отримати найкраще місце для сну. Він думав, що побачить там розкішне убрання його небесного палацу. Але резиденція дуже добре уміла читати думки: перед Інь Юєм була його маленька кімнатка монастиря з нефарбованими стінами і вузеньким ліжком. За вікном навіть було видно бамбук, як там. Інь Юй влігся на рипуче ліжко — резиденція піклувалася про деталі — і нарешті дозволив собі одне кортке:
— …Гімно.
А тоді накрився тонкою ковдрою і заснув так швидко і міцно, як уже давно не спав.
Наступного ранку… був день. Інь Юй проспав так довго, що сам собі здивувався. Він неспішно встав, неспішно дійшов до дверей. Довго не хотів виходити з кімнати: назовні могло чекати що-завгодно. Врешті, Інь Юй обережно прочинив двері. Нічого не побачив. Розслабився, пішов…
Вдарився пальцями ноги об щось тверде. Виявляється, під дверима лежав мішок. У мішку лежали продукти для сніданку.
Вдруге за кілька століть у резиденції пахло смачною їжею. Коли демон зʼявився на порозі кухні, Інь Юй уже був морально готовий. Він знав, що його миска з рисом перевернеться. Він знав, що демон з нього сміятиметься. Можливо кричатиме. Можливо наставить на нього саблю. Але демон знав, що Інь Юй знав. І демонові, схоже, було так нецікаво. Його Ясновельможність Городочільник просто зазирнув під кришку, насипав собі рису у тарілку (Інь Юй не встиг помітити, звідки взялася друга тарілка).
Довелося снідати в компанії князя демонів. Той сидів прямо навпроти Інь Юя, так само схрестивши ноги, і дрімаючим поглядом дивився на колишнього бога. Інь Юй тихенько жував і намагався змиритися зі своєю участю мебля.
— Мені нудно, – повідомив демон.
Прозвучало так, наче це абсолютно і повністю провина Інь Юя.
— Що це значить? – спитав Інь Юй.
— Значить, розказуй щось. Що-небудь.
— Що мені Вам розказати? – уточнив Інь Юй.
Він збирався уточнювати до тих пір, поки не пересвідчиться, що демон не відріже йому язика за необорежні слова.
Його Ясновельможність напхав повного рота рису і стенув плечима. Білі зернятка разом із соусом падали прямо на розкішне червоне вбрання.
«Такий сильний, а не знає елементарних манер, – відмітив про себе Інь Юй. – Мав же його хтось виховувати за життя, ну».
— Розкажи, чому тебе скинули з неба, – сказав демон. – Це має бути цікаво.
Він підпер щоку кулаком і всім виглядом покзавував, що готовий слухати про божественні страсті.
— Це нецікава історія, – сказав Інь Юй.
Демон усміхнувся:
— Тепер, коли ти це сказав, я впевнений, що вона більш ніж цікава.
Інь Юй не хотів розказувати, але і не хотів злити князя. Трохи подумавши, він сказав:
— Я розізлився. Вчинив погано, причинив шкоду іншій людині. Порушив правила. І мене покарали.
Демон підняв брову:
— Правда? Ну а в мене було нікчемне життя. Я злився. Помер. І став демоном. Інформативно, чи не так?
Інь Юй вдав, що дуже зайнятий поглинанням рису і не може говорити. А коли рис скінчився, продовжив удавати жування.
— Ти вже доїв, – сказав демон, спостерігаючи бога.
Інь Юй припинив «жувати». Демон клацнув пальцями, і їхні брудні миски вилетіли у вікно. Інь Юя пересмикнуло. Ніхто не просить демона мити посуд, але викидати навіщо?.. Інь Юй би помив. Не можна так обходитись із речами.
— Ходімо, – демон піднявся на ноги, стряхнув рис із червоного вбрання, і воно стало ідеально чистим. – Час познайомити тебе з новими друзями.
Він штовхнув двері кухні, але вони вели зовсім не в той коридор, з якого прийшов Інь Юй. Ні. За дверима кухні виявився вузький прохід, який вів кудись під землю. Чорні колонни підтримували склепіння, здалека було видно червоне сяйво. Демон усміхнувся Інь Юєві, наче вони зібралися на прогулянку гарним травневим днем. Увійшов у прохід. Інь Юй послідував за ним, та прямо перед порогом нерішучо завмер.
— Що там? – хрипко спитав він.
Демон озирнувся. Одне з його очей мерехітло, наче було несправжнім. Та й він сам був наче несправжній: молоде білощоке обличчя посеред чорної пустоти.
— Ти ж у мене здогадливий, – голос демона звучав моторошно спокійно. – Думай сам. Хіба я мушу відповідати на всі твої питання?
І вони пішли вниз. Інь Юй навіть не момітив, як самі собою зачинилися двері кухні — а коли озирнувся, дверей уже не було. Його починало нудити.
Звісно, він уявляв, що то за «нові друзі», до яких веде його демон. Та краще б не уявляв.
Вони дійшли до невеличкої підземної кімнати. Тут було темно, але сухо і тепло. Навіть гаряче. Інь Юй кратькома обтер спітнілі щоки рукавом. Він очікував побачити гостру зброю, залізні ланцюги, страхітливі трупи небожителів на столах… Але не побачив нічого, окрім столів. Та й на тих не було жодних трупів. Тільки багато якихось деревʼяних скриньок. Демон підійшов до одної з таких і погладив лаковану кришку.
— Ходи сюди, – демон поманив Інь Юя пальцем, і невидима сила штовхнула Інь Юя вперед. – Неввічливо прийти сюди і навіть не привітатись.
— Ге?..
Перш ніж Інь Юй встиг щось подумати, демон натиснув на прихований замок, і відкинулася кришка скриньки. Інь Юя наче обсипали крижаним піском.
— Цього, здається, звали Шун Луан, – сказав демон. – Він страшно заздрив Небесному Імператорові. Не міг заспокоїтись, коли порівнював розмір їхніх палаців. Я чув, він міг цілими днями проводити у світі людей, розпитуючи, що такого є в верховному богові, чого немає в ньому… Врешті він спробував поцупити священну зброю, яка зробить його таким же сильним, як Цзюнь Ву. А зброя виявилася живою, захопила його розум, і в приступі божевілля він спробував зруйнувати небесний палац Цзюнь Ву. Забавна історія, правда?
У скриньці лежала рука. Вона була обрубана під долоню і мала розчепірині пальці, схожі на скрюченого мертвого павука. На пальцях виднілися сині синці, якраз по формі меча. Через долоню тягнувся розмитий чорний слід: у ньому вгадувалися зуби канги, але їх наче розмило прибережною хвилею. Не канга, а залишки канги.
То оце — те, що від нього лишиться, якщо він не витримає і помре?
Шматок тіла з огидною печаткою. Інь Юй раптом передумав жалітися на життя.
— А де решта? – бездумно спитав Інь Юй.
— Решта чого?
— Б-бога.
Збоку почувся короткий сміх.
— Думаєш, боги складаються з мʼязів і кісток? Не так просто втримати їхнє тіло на землі, коли вони вже мертві. Ця скринька замінює йому тіло. Багато сил доводиться витрачати, щоб зберегти навіть оце.
— Ви… ви просто казали, у вас є тіла… – пригадав Інь Юй.
Інь Юй намагався відволікатися від мертвої руки, але погляд повертався до неї знову і знову. Здавалося, рука от-от ворухнеться. Зовсім не схожа на мертву.
— А, то я для краси додав, – сказав демон. – Але не переживай. Якщо Шун Луан не сподобався, у мене ще повно друзів для тебе. Хочеш познайомитись?
Демон махнув у сторону десятка скриньок, розставлених на столів. Питання, очевидно, було риторичне. Довелося Інь Юєві продовжити «знайомство з колегами». Більшість із них саладали ноги і руки, але також була пара очей («а це не занадто?» – подумав Інь Юй); чоловічий орган («неважко здогадатись, чим провинився цей бог»); і навіть цілий торс, бо кангу наклали на живіт.
Інь Юй був єдиний з усієї скринькової колекції, хто залишився живим — через це Його Величність жарто назвав Інь Юя «Скринькою». Колишнього бога це засмутило, але довелося визнати: прізвисько Скринька було набагато дзвінкішим за його справжнє імʼя.
— Ну що, Скринько, як враження? – спитав демон, закривши останню скриньку.
Інь Юєві хотілося стерти собі памʼять, але він відповів:
— Давно не був у соціумі, відвик.
Демон реготнув. Інь Юй теж кратькома усміхнувся. Йому ставало спокійніше, коли демон був у доброму гумору.
— Що ж… – сказав демон. – Якщо ти вже звик до місцевої компанії, чи не хочеш перейти до другої частини розваг?
За спиною демона кілька скриньок пливли повітрям, звільняючи стіл. Коли на столі не лишилося жодної скриньки, в нього раптово скоротилися ножки — і стіл опустився вниз. Якраз на рівень, щоб на нього могла залізти людина. Інь Юй міцно стискав руку з кангою. Він вагався увесь цей час, та зараз його вагання досягли межі. Інь Юй захотів побігти геть, хоч він і знав, що вибратися не зможе.
Демон так весело і завзято розказував про усіх місцевих «богів»… Чи для того, щоб відволікати Інь Юя від страшних думок?
Адже він буде наступним.
— Що ви будете робити? – тихо спитав Інь Юй.
Демон провів долонею по низькому столі. Глянув на Інь Юя. Без співуття. Без жалю. Роздумливо.
— Сам іще не знаю, – сказав демон. – Та я не хочу, щоб ти загинув. Сьогодні я лише спробую кангу на міцність. Тому не хвилюйся. Я зроблю так, що ти і не зрозумієш нічого.
Демон зробив крок від столу і кивнув, запрошуючи Інь Юя лягти. Скринька повинна лежати на своєму місці.
— Мені страшно, – сказав Інь Юй.
— Я бачу, – сказав демон.
— Чи є якісь… гарантії того, що я не помру? – спитав Інь Юй. – Що я раптово не прокинуся? Що мені не буде боляче до смерті?
Демон похитав головою. Він усміхався сам собі, наче згадав старий анекдот. Коли Його Ясновельможність підняв голову, у очах його був злий осуд:
— Скринько, у тебе було добіса хороше життя, якщо ти досі вмієш боятися болю, – сказав демон.
А тоді вказав пальцем на стіл:
— Лягай.
Інь Юй стиснув кулаки. Повільно посунув чобіт уперед. Потім другий. Йому знадобилося чимало часу, аби змусити себе лягти на стіл. Демон не квапив. Інь Юй здригнувся — на його чоло опустилася холодна рука, а голос десь згори замимрив слова на невідомій мові. Інь Юй не розумів ні слова, аж раптом серед потоку чужих звуків просковзнули два слова, які Інь Юй розібрав:
— …заради тебе.
Заради кого? – захотілося спитати Інь Юю. Не заради ж нього, ясна річ. Але Інь Юй не зміг нічого сказати: він позіхнув і задрімав.
Решту часу Інь Юй провів без тями. Навіть не помічав, як звивається у конвульсіях його тіло, як чорна піна підіймається горлом, як демон гарчить і лається собі під ніс, намагаючись відновити роботу Інь Юєвого серця. Канга була незадоволена, що її намагаються зламати. У відповідь канга ламала Інь Юя. А демон утримував Інь Юя у стані життя, водночас напираючи на кангу, і відчувалося це як спроба прочинити двері, зроблені з розпеченого заліза.
Але Інь Юй усього цього не помічав.
Йому снився мирний зимовий день у храмі. Інь Юй та інші учні збирали горіхи, що попадали у сніг. Пальці були червоні від холоду, а серце гупало, коли збір горіхів переріс у сніжкову бійку. Інь Юй не любив порушувати правила, але того дня він не став стояти осторонь. Ще чого! Інь Юй зріб купку снігу і запустив нею в найближчого учня.
Світило сонце, діти вазюкалися у снігу і уявляли себе могутніми заклинателями. Замість снігу в їхніх руках була божественна зброя, а замість однокласника — древній демон, якого могутній заклинатель обовʼязково переможе. Бо саме так і треба робити з древніми демонами, жорстокими втіленнями зла. Та хто дав їм право існувати? Якби Інь Юй був богом, він би перебив усіх демонів, щоб люди жили в мирі та спокою.
Але поки що йому доступні лише сніжки. От підросте трохи, сформує божественне ядро, і тоді…
Інь Юй прокинувся у своєму ліжку. Спершу він геть заплутався: де він? Як він опинився у старому храмі?? Адже ліжко під ним саме таке, як було багато років тому! Але Інь Юй опустив очі вниз — і побачив мокрий від поту одяг та змордоване доросле тіло. Рука з кангою була туго перебинтована, поверх бинтів чийсь недбалий пензлик вивів близько десяти заклинань. Інь Юй втягнув носом повітря. Тепле. Пряне. Він повернув голову — в шию віддало болем — і побачив на столику біля ліжка тарілку з локшиною… три. Три тарілки, по вінця наповнені локшиною, мʼясом і супом, стояли на столику. На краю керамічної ложки сидів сріблястий метелик. Коли Інь Юй спробував встати, щоб дотягнутися до їжі, метелик злетів з ложки і пересів Інь Юєві на вухо.
— Не зʼїж — помреш, – сказав метелик знайомим низьким голосом.
Інь Юй почухав вухо і потягнувся за ложкою. Навіть просити не треба: він почувався так, наче цілий тиждень провів без їжі!
Метелик не збирався казати Інь Юєві, що так воно й було. Метелик просто упевнився, що Інь Юй їсть, і полетів назад до господаря.
—
Примітка від автора:
вітаю! Якщо ви дочитали до цього моменту, буду рада вподобайкам, коментарям, відгукам, здогадкам, що буде далі — що захочете:) фідбек це завжди важливо, приємно і мотивує мене продовжувати
Додати до улюблених