Хоч я і не висипаюся, але прокидаюся досить рано. Сон для мене вже давно став лише переходом у завтрашній день, наче склейка між двома сценами в кіно. Після підйому з ліжка годую свого кота. Снідаю з того, що лишилося від вчорашньої вечері або просто із чого є. Це не дуже корисно, але я постійно забуваю робити великі покупки. Хоча насправді мені часто хочеться почати вести здоровіший спосіб життя. Замість ранкової руханки я спускаюся з одинадцятого поверху пішки. Стараюся вітатися з усіма сусідами, з якими бачуся, хоча не всі відповідають.
На першому поверсі мого багатоповерхового будинку є маленька кав’ярня зі смачними булочками та хорошою кавою. Я туди заходжу майже щодня або, принаймні, декілька разів на тиждень. Змушують мене туди ходити не тільки гарячі напої із солодощами, а ще й дівчата-баристки, що працюють у ранкову зміну. Мені здається, що я у них обох закоханий, але сказати точно важко, бо я не знаю, як відчувається любов. Проте я досить часто думаю про них, і мені здається, що все в них мені подобається: усмішка, очі, руки, волосся, стегна – але єдине: я їх зовсім не знаю. І ще найдивніше, що так само мене зачаровує моя колега, – Бені.
Коли на неї дивишся, то одразу зрозуміло, який її улюблений колір, бо вона ходить уся в зеленому: костюм, чобітки, капелюх, рукавиці – одна з яких чомусь набагато довша за іншу, навіть помада та сережки – усе світло-м’ятного кольору. Лише її довгі локони лишаються незмінно рудими.
На роботу доводиться їхати громадським транспортом. З моєю зарплатою назбирати на автомобіль буде не дуже важко, але насправді це не моє. Їдучи, я все ще думками вдома, хоч я можу обійтися без сну взагалі, мені хочеться далі обійматися з подушкою під все ще теплою ковдрою у затишній квартирі.
Я майже завжди ношу із собою крихітну камеру в кишені своєї форми. Вона нагадує мені мою маму, яка живе в іншому місті, бо саме вона подарувала цей пристрій на мій тринадцятий день народження.
Я виходжу на своїй зупинці та йду до досить помітної двоповерхової будівлі. Це моя робота: “БЮРО ЕКСТРЕНИХ ДОДАТКОВИХ ЗАХИСНИХ ПОСЛУГ” . Або просто бюро.
— Хай, — привітався Ґвідеон.
— Привіт, — чується йому у відповідь.
Ось я вже в бюро: мій колега розслаблено сидить на диванчику, розклавши ноги на журнальному столику. Насправді я знаю не так багато про нього, без поняття чому він працює на такій небезпечній роботі без особливої підготовки. Єдине, що я про нього дізнався, що він музикант, пише пісні на гітарі, більше не пригадую подробиць.
— Привіт, колллеги, — усміхнулась найзеленіша дівчина у світі.
— Оу, на тобі круті сонячні окуляри, — я зробив комплімент, адже вона була того варта.
— Дякую, я взагалі хотіла взяти окуляри у вигляді коноплі, але вирішила, що це занадто навіть для мене, — вона похіхікала.
— Знову запізнилась, — до нас підійшов Еліос і зі всіма привітався. — Що ж перейдемо до справ, — усі сіли за овальний стіл із шістьма стільцями, і лідер повів далі.
— По-перше, у нас нове завдання. Ви, можливо, вже чули про позавчорашнє вбивство професора Лігольда?
— Вибачте, я не дивлюся та не читаю новин, можете коротко пояснити? — перепитала Беніт.
— Що ж, його знайшли мертвим на роботі, найгірше · те, як він помер.. З його тіла почали рости кактуси..
— О господи, — Бені прикрила рота руками. Я та Ґвідеон скривилися.
— Так, вочевидь вбивця кандидат. Винуватця не знайшли, розслідування ще ведеться, — він прочистив горло. — Так от, після цього випадку його співробітник, інший доктор, на ім’я Ріхард, хоче найняти нас для персонального захисту. Двох із вас буде достатньо.
— Я хочу.
— Я теж не проти, — сказала Бені.
— У вас хіба питали? — невдоволено заявив Ґвідеон. — Я теж збирався піти на це завдання. Беніт і так заплатили найбільше минулого разу, а мені гроші потрібні більше ніж вам двом.
— Ну, взагалі-то мені вони теж дуже потрібні, я беру всі завдання, бо маю оплатити лікування того чоловіка.
— Твої проблеми, ніхто тебе за язика не тягнув.
— Вибач, Ґвідеоне, але ці двоє підійдуть краще для цього завдання. Наступного разу підеш ти, якщо тобі потрібно, — сказав Еліос поблажливо. Хлопець обурився і навіть хотів щось відповісти, але стримався.
— А тепер друга новина, — продовжив Еліос, — у нас буде поповнення складу, скоро приєднається до команди, можливо навіть заміню новим учасником когось із вас на місії, якщо знадобиться.
— Так несподівано? Хтось доєднається скоро, а ми тільки дізнались, — поцікавилася Бені.
— Я сам лише сьогодні дізнався. Рішення начальства було досить спонтанним, попередньої підготовки наче і не знадобилось.
— Зрозуміло.
— Висуваєтеся через годину, я надам вам адресу доктора Ріхарда.
Усі розійшлись.
* * * *
— Вітаємо вас, пане Ріхарде!
На вулиці було досить похмуро, не зважаючи на промені сонця, що пробивалися з-за ватних хмаринок. Ми з Беніт зустрілися з професором біля його будинку.
— Добридень, ви мої тілоохоронці?
— Так, — погодилась вона. — Мене звати Беніт, а це Маркс.
— О, не знав, що мене будуть захищати такі гарні молоді люди, — доктор хотів був усміхнутися, але через сіру гусінь, що віддалено нагадувала сиві вуса, це було не дуже видно.
— Ми маємо вас супроводжувати весь час?
— Я думаю в цьому немає необхідності. Головне – захищати мене на роботі та по дорозі додому.
— Ви думаєте Вас також можуть убити на роботі? — поцікавився я, але поки говорив це питання мені здалося нетактовним.
— Я навіть знаю хто! Закладаюся, що це та Інфузорія. — Ріхард насупився і його такі ж густі сірі брови вклонилися одна одній.
— Хто?
— Моя колега, це її кличка. Справжнє ім’я Джойс Челліні. Вона нас ненавидить, а ми її.
— Чому ж?
— Бо вона завжди була гордовита та занадто самовпевнена, любить усіх повчати Хоча визнаю, що справді розумна. Ми постійно сварилися, вона навіть погрожувала, що звільниться, — ми з розумінням кивнули. Запала секундна тиша.
Ми всілися в автомобіль професора Ріхарда та поїхали до нього на роботу. Місто все ще прокидалося, люди заповнювали собою громадський транспорт. Траса забита машинами, хоча декілька годин тому їх можна було перерахувати на зубах восьмимісячної дитини. Ми приїхали до Рівенфордського дослідницького центру – це широка триповерхова сіра будівля з великими вікнами.
Професор попрямував туди, а ми пішли за ним, щоб оглянути будівлю. Всередині значно прохолодніше ніж на вулиці. Ріхард дійшов через довгий коридор із настільки ж білою, як і халати у лаборантів, плиткою. Я вивчав усе що бачу, як тілоохоронець я мав знати всі шляхи відступу, аналізувати можливі загрози. Я спитав клієнта чи працює у центрі пожежна тривога. Він відповів:
— Має працювати, але останнім часом у нас часто вимикається світло. Ми вже декілька разів викликаємо електриків, але так і не зрозуміло точно чому це відбувається. Хтось здається казав, що в генераторній будці швидко проростає мохом вентиляція, яка тормозить, а то і припиняє роботу електропостачання.
— Але як мох може так швидко рости, тим паче, зараз, у спеку? Ви можете сказати як біолог? — втрутилася Бені.
—Так, з точки зору науки це можливо. Є деякі види мохів, які можуть рости досить швидко в умовах із мінімальною вологістю. Наприклад, Polytrichum commune та Funaria hygrometrica, можуть пристосовуватись до сухих умов та швидко рости в місцях із мінімальною вологістю, навіть у генераторних будках.
— Цікаво.
— Вибачте за стільки питань, але у мене з’явилась одна думка. Коли сталося те вбивство.. світло працювало, — через знаходження недалеко від місця злочину я не міг перестати про це думати. Це страшне вбивство покрило мій мозок наче тим мохом.
— Ой, мене вже допитувала служба безпеки. Я вас найняв, аби такого зі мною не сталося. Ех, я тим паче не знаю, мене там не було.
— Дякую. І перепрошую за свою цікавість.
— Я б радив вам виконувати свою роботу, а про інше подбає поліція, — насупивщись, але без негативного тону поставив крапку професор Ріхард.
Він лишив нас біля входу до свого кабінету, де ми мали чекати та бути напоготові. Бені спочатку дивилася в одну точку на стіні або читала надписи на стендах та грамотах. Але їй швидко набридло, тож вона почала гортати щось у телефоні, озираючись кожні декілька хвилин навколо, щоб не забувати що вона робить. Мені не сиділось, і не давала спокою думка про вбивцю, що, скоріше за все, знаходиться зі мною в одному приміщенні. Найкращий спосіб захистити клієнта – знайти та зупинити вбивцю.
— Ти завжди хрустиш пальцями коли нудно? — проткнула тишу Беніт.
— А? Я й не помітив.
— Ти видав лускаючий звук кожним пальцем тричі, а ще спиною і шиєю. Тобі нудно чи ти хвилюєшся?
— Я думав про те, що найкращий спосіб врятувати Ріхарда – це посадити маніяка.
— Ох, Марксе, я з тобою згодна, але що ми зробимо? Зрештою, завдання у нас в іншому.
— Мені треба все рознюхати довкола, познайомитися з працівниками цього дослідницького центру.
— Ми маємо сторожити клієнта.
— Прикриєш мене, будь ласка? — я ніяково усміхнувся, щоб пом’якшити відповідь моєї колеги.
Вона схоже збиралась заперечити, але глибоко видихнула й відповіла:
— Будь обережний.
Спершу я хотів поговорити зі співробітниками покійного професора Лігольда, але я поняття не мав хто вони й де їх зустріти, тому вирішив почати з охоронця на вході.
Охоронцем був хлопець трохи старший за мене на вигляд, він мав втомлений вигляд, сидів і щось читав на столі.
— Добрий день, — на бейджику було написано Квінті, — пане Квінті.
Охоронець із сильною відразою та небажанням відриватися від чтива все ж таки відповів:
— Добрий день… — після пронизливо довгої паузи, що насправді тривала секунду чи дві, додав: — Я слухаю.
— Я хотів дещо дізнатися про ніч, коли тут стався злочин.
Квінті зробив глибоченний видих, ніби намагається мені щось пояснити вже четверту годину поспіль.
— Питання не до мене, тоді була зміна іншого охоронця, я це вже все розповів службі безпеки. До того ж, чи маєте ви повноваження таке дізнаватися?
— Не зовсім, я особистий тілоохоронець пана Ріхарда, задля його ж безпеки я хочу знати, що може йому загрожувати.
— Знаєте, мені не платять за анонімність чи щось таке, тому питайте.
— Дякую, ви не знаєте, що служба безпеки дізналася від того охоронця?
— Нічого вони не дізналася, цей дід прикинувся дурним і сказав, що нікого не бачив. Але всі тут знають, що він просто спить на своїх змінах.
— Я зрозумів, безмежно вдячний за допомогу.
Охоронець хотів був промовчати, але схоже настанови його матері десятирічної давності про ввічливість дали про себе знати, і він відповів:
— Нема за що, — та повернувся до своїх невідкладних справ.
Я спішив на місце, де я повинен бути, поки ніхто не помітив мою відсутність.
— Що дізнався?
— Охоронець у ту ніч нікого не бачив, але не тому, що нікого не було, а тому що він тоді спав. Доведеться нам… мені взятися за цю справу.
— Що будеш робити далі?
— Мені треба розпитати колег пана Ріхарда, але я не знаю, як вони виглядають, їхні імена та де їх шукати. Він працює в окремому від усіх кабінеті, а зараз боїться зайвий раз звідти виходити, тому треба десь це дізнатися.
— А охоронець, до якого ти ходив, не скаже?
— Е-е-е-е, він не дуже балакучий.
У цей момент мені дуже пощастило, бо до кабінету підійшов чоловік середнього віку з купкою паперів і намагався постукати в двері. Ми, як охоронці, зупинили його та спитали, що йому треба.
— Я лише хотів зайти до пана Ріхарда, спитати про робочі моменти. А що? — голос чоловіка звучав подібно до скрипки, що тремтить низькими звуками.
— А ви його колега чи хто? — запитав я як серйозний тілоохоронець.
— Так, ми багато над чим працюємо разом. Якісь проблеми?
— Назвіть своє ім’я.
— Я Марзен Глостер, пустіть мене, будь ласка, уже! — голос різко перетворився зі скрипки на контрабас.
— По-перше, пан Ріхард попросив нікого не впускати до нього. По-друге, чи є у вас хвилинка відповісти на декілька моїх запитань?
— Ох, які ще запитання? Я кваааплюся, — рознервувався пан Глостер.
— Що ви робили в ніч убивства? — не втрималася Бені, допит чоловіка середніх років був для неї, мабуть, найцікавішим у цій нудній обстановці.
— А ви що поліція? Я їм уже розповів усе що знав, а знаю я нічого, бо був удома.
— Хтось це може підтвердити? — веду далі я.
— Ні. Я живу сам. Але я пішов раніше й не повертався, а пан Лігольд, як завжди, засидівся допізна, відеокамери все покажуть.
— Вони ж не працювали тоді, — каже зелена тілоохорониця, увійшовши в кураж.
— Відчепіться від мене!
З кабінету несподівано вийшов пан Ріхард.
— Що це за галас? Я ж вам казав нікого тут не чіпати!
— Ріхарде, у мене до тебе справа є.
— Гаразд, заходь уже. А ви двоє… У вас інше завдання, не смійте більше нікого розпитувати про вбивство, всі вже й так, як на голках, — двері грюкнули. Ми знівечились.
— Що робити? Я хочу довести це розслідування до кінця.
— Можливо так і на краще, ти можеш наразити себе на більшу небезпеку, Марксе.
— Якщо я цього не зроблю хтозна хто ще може померти.
— Що ж, я тебе не зупиню. Що робитиме далі?
— Я мушу знайти цю так звану Інфузорію. Я думаю, що вони з паном Глостером можуть працювати разом або хоча б бути у сусідніх кабінетах. Може, прослідкувавши за ним, я знайду її кабінет і розпитаю. Я там її справжнє ім’я? Джойс?
— Я сама забула…
Через хвилин сім із кабінету вийшов пан Глостер. Дочекавшись, поки він пройде достатню відстань, щоб не помітити мене позаду, я показав Беніт палець біля губ і пішов за ним. Пройшовши через ті самі срібні безкрайні коридори, він увійшов до свого кабінету під номером 205. Я оглянув таблички, що висіли біля дверей кожного кабінету, у 207 сталося те саме вбивство, там ще досі висіли стрічки, але нікого не було. Я вирішив не заходити, бо навряд чи дізнаюся щось нове, у мене немає навичок судмедексперта.
Помітивши табличку з іменем Джойс Челліні біля 208 кабінету, я набрався сміливості й постукав у двері. Коли розчинив двері, то побачив молоду жінку в окулярах, чиє чорне волосся було заплетене в гульку. Я привітався. Вона ніяково відповіла тим самим.
— А хто ви?
— Мене звати Маркс, я хочу дещо запитати про ніч убивства.
— Ох… — її тон різко з ніяково перейшов на зневажливий, — я вже купу разів повторювала це. У мене є алібі. Ким би ви не були, вийдіть геть, я працюю.
— Ні, стійте, це важливо. Я тілоохоронець пана Ріхарда, мені потрібно дізнатися, що чи хто йому загрожує. Яке у вас алібі?
— Ти відчепишся, якщо я відповім? — закотила очі пані Челліні.
— Так, я відчеплюся.
— Того вечора я була вдома, навіть пішла з роботи раніше, черговий охоронець підтвердить, що я не поверталася після цього. Ви мене підозрюєте, бо вони так сказали?
— Хто? Ваші старші колеги?
— Вони мене зневажають, бо в мене все краще виходить. У нас із загиблим паном Лігольдом був проєкт на двох, якби я його якось убила, то втратила б шанс вибратися на роботу в краще місце. Насправді, цей дослідницький центр просто сміховинний!
— Зрозумів, я вдячний вам за допомогу.
— Зачекай, — вона оглянулася навкруги. — Якщо хочеш дізнатися більше, то запитай пана Біндерманна. Здається, він знає більше, ніж здається на перший погляд. Він головний підозрюваний. Завітай до 210 кабінету.
Повернувшись на “робоче місце” мене зустріла стривожена Бені. Вона схопила мене руками за плечі. Її очі бігали по моєму обличчі.
— Пан Ріхард виходив і питав про тебе. Чи ти нікого не допитуєш. Я сказала, що ти вийшов до вбиральні. Ще казав, що звільнить нас, якщо дізнається. Марксе, може справді варто припинити?
— Він зараз у кабінеті?
— Так.
— Мені залишилося поговорити лише з однією людиною, головним підозрюваним.
— Що ти будеш робити коли знайдеш вбивцю? У тебе все ще немає об’єктивних доказів, хіба ні?
— Немає, але я копаюся не стільки для того, щоб знайти докази, скільки для того, щоб відволікти на себе маніяка. Якщо мене атакують, то я зніму це на маленьку камеру в кишені, тим самим доведу провину й захищу не лише нашого клієнта, але й усіх потенційних жертв. Зрештою, я влаштувався у бюро задля принесення справедливості й порядку у світ, що сповнений загроз для життя.
— Ех-х.. Я тебе прикрию, поквапся, будь ласка.
Чесно кажучи, розпитувати останнього підозрюваного було трохи лячно, адже є велика ймовірність саме його причетності, тому я стукав у двері не відразу, а намагався придумати, як діяти далі.
Хтось крикнув “заходьте” і я увійшов. Я не дуже розглядав кабінети інших працівників тут, проте цей виявився охайним, з великою кількістю вазонів із зеленью, на столі з паперами та ручками панував порядок. Пахло кавою з молоком.
— Хто ви та що ви хотіли? — спитав голос, що на відміну від пана Глостера походив не на скрипку, а на тромбон.
— Добридень, пане Біндерманне. Мені треба дещо дізнатися у вас.
— Мені казали, що ти всіх розпитуєш про той злочин, що тут був.
Навіщо? — поставила питання широка постать, що сиділа й дивилася в очі.
— Скажімо так, я полегшую роботу службі безпеки й виконую роботу. То що ви робили в злощасний день?
— Працював, як і завжди, пан Лігольд був якийсь стурбований тоді, щось не в’язалося з колегами. А мене не було в будівлі, поїхав зустрічати доньку з вокзалу, вона приїхала з Бриджвея, бо вчиться там.
— Хтось це може підтвердити?
— Майже всі в цьому центрі. Окрім хіба що охоронця, я бачив, як він уже спав, як завжди… — проспівав тромбон.
— Чекайте, а пані Челліні?
— Так, коли я йшов вона ще була на роботі.
— Але хіба вона не мала піти раніше?
— Так, вона пішла, але коли я виходив, то бачив, як поверталася по щось, бо дуже квапилася кудись. Здається, вона мене не бачила, бо тоді вже зникло світло.
— Що? Ви казали про це поліції?
— Ні, вона постійно щось забуває, майже щодня, я гадав, у цьому немає необхідності знати поліції.
— Дякую, ви мені дуже допомогли! Щасти вам, — вибіг із кабінету.
Я все ще був не стовідсотково впевнений, але єдиний, хто тоді міг бути з Лігольдом, окрім охоронця, – Джойс Челліні. Ця думка не на жарт мене рознервувала, я записав на відео нашу розмову з паном Біндерманном, його слова важливі як свідка подій. Потрібно з кимось поділитися цією інформацією.
— Що ти собі думаєш? — розлютився пан Ріхард, що чекав мене біля кабінету. Він узяв мене за комір.
— Ви обоє звільнені! Я заборонив вам копатися у цьому, а потім до мене приходить Джойс Челліні й каже, що ти докучав їй своїми питаннями. Мало того, що ти відволік її від роботи, ще й довів її до істерики! Я звернусь до бюро та скажу, що більше не хочу вас тут бачити. А якщо побачу, то викличу поліцію.
Я приголомшений, невже вона це зробила, щоб остаточно відвести від себе підозри й здихатися мене. Халепа. Навіть не уявляю, що робити далі. Якщо не зупинити її, то ще хтось помре.
Нас виштовхав спочатку сам колишній клієнт, а потім охоронець Квінті. Ми лишилися на вулиці в кінці свого першого робочого дня через мене.
— Бені, вибач мене, будь ласка.
— Марксе, я на тебе не зла, ти хотів як краще, але шкода, що так вийшло, — судячи з її виразу обличчя, це була брехня, вона вочевидь обурилась, що втратила роботу, я не хочу, щоб вона сумувала чи перебувала у небезпеці.
— Я більше не буду тебе в це вплутувати, проте викрити винних необхідно. Я повернуся сюди, змушу її зізнатися. Якщо мене не буде занадто довго, то викликай підмогу, але сама не йди. Добре?
— Марксе… Гаразд, тільки тому, що ти мій хороший колега, — вона посміхнулась, — будь обережним.
— Обіцяю.
Почало вечоріти. Здалека, з маленької булочної, я слідкував за всіма, хто виходить і заходить у дослідницький центр. Дочекавшись, коли пан Ріхард пішов додому, щоб не мати з ним проблем, я попрямував туди. Незадовго після колеги звідти вийшла пані Челліні. Вона підійшла до трансформаторної будки й постояла я там декілька хвилин. Моє серце стукало в горлі, мене охопила незрозуміла паніка. Раптом Джойс повертається, а світло знову вимкнулось. Я проковтнув тривогу й побіг за нею, пройшовши біля трансформаторної будки, я побачив як вентиляція була забита мохом і припинила свою роботу. Я окликнув її на ім’я, поки вона ще не зайшла всередину:
— Я змушений дещо зробити.
— Ви знову тут? Я гадала вас уже здихались, — вона припідняла брову в жесті “та невже?”.
— Я знаю, що ви вбили Марзена Лігольда. І я знаю, як це довести.
Вона промовчала кілька секунд, явно обдумуючи свої подальші дії.
— Обговорювати це на вулиці немає сенсу, пішли до мого кабінету, я якраз дещо там забула. Ми все спокійно обговоримо, поки ще не стемніло.
— Що ж, згоден, — звісно я розумів, що це пастка, скоріш за все вона постарається мене вбити, але принаймні в мене будуть неспростовні докази.
Джойс взяла в охоронця ключ від кабінету 210 кабінету, але не в Квінті, а старшого, що навіть зараз спав і, судячи з усього, спав довго. Ми піднялися і ввійшли до кімнати, що була освітлена, осідаючим за горизонт золотим сонцем.
— То що ти хотів?
— Чому ви вбили пана Лігольда?
— Що ж, тебе звуть Маркс, правильно? Ти теж кандидат?
— Не відповідайте питанням на питання! — я витягнув пістолет з кобури й направив на неї, показавши свої наміри. Почуття гніву та страху змішалися у незрозумілий груз у грудях.
— Ого, ти хочеш вивести мене на ще одне вбивство? Ти отримаєш, що бажаєш.
Мої руки почали свербіти, здавалося, ніби мороз калічить пересушені руки. Свербіж повільно перейшов у поколювання.
— Чому я вбила Лігольда? Я просто втомилась. По-перше, зі всіх цих старих пнів він був найбільш жорстоким і надокучливим, одного разу, навіть мене домагався. А по-друге, своїм втручанням він псував наші спільні досліди, ще б трохи і їх могли опублікувати в науковому журналі, але через його нововведення статтю відхилили! Через це я так і зосталась у цій дірі, а могла працювати в кращому місці, де мене цінують. Я навела справки про вас із Беніт Дюбуа. Ви обоє кандидати, але я не знаю, що ви вмієте. Розкажеш мені?
Я намагався її слухати, хоч думки були зайняті іншим. Під шкірою долонь щось рухалось, прорізалось і росло. Коли субстанція достатньо збільшилась з-під шкіри вирвались криваві паростки. Я стримував крик зі всіх зусиль. Пістолет упав на підлогу, а хвора лаборантка відштовхнула його ногою вбік.
— От і перші квіточки, — посміхнулася без краплі доброти в очах. — Це троянди, якщо ти ще не зрозумів. Моя здібність — біокінез, я практикувала це у своїй лабораторії.
Тим часом жорстокі квіти продовжували рости, тепер вони почали прорізатися крізь зап’ястки і рухатися вздовж лівої руки.
— Ха-ха, мені не боляче і кровотеча не така сильна.
— Що?.. — вона взялась за підборіддя і почала висувати припущення, — то от яка у тебе здібність, схоже, ти можеш контролювати всі процеси у своєму організмі.
— Саме так, хоч твої квіти я зупинити не можу, проте послабити наслідки я можу. Ця здібність називається [Superhuman]. А твоя, судячи з того, що керується на відстані, має свій радіус, варто мені втекти і квіти перестануть рости, чи не так?
— Вау, ти проникливий… хоча ні, недостатньо, — злісна посмішка не сповзала з її обличчя. — То ви любите називати якось свої здібності? Тоді свою я б назвала [Rose Fingers].
Що означають її слова про неуважність, невже вона… Точно, як я раніше не помітив. Запах! Аромат кави стояв у цьому кабінеті! Ця кімната належить пану Біндерманну, який пішов, але ніхто зі співробітників не зможе цього підтвердити! Якщо я тут помру, то звинуватити можуть саме його, у той час як у неї знову буде алібі. Моє тіло зовсім послабло від втраченої крові, я впав. Жорстока жінка підійшла та витягла з моєї кишені маленьку відеокамеру, кинула об підлогу, роздавила шпилькою, а потім витягла картку пам’яті та розламала її навпіл.
— Те, що я ношу окуляри не значить, що я не нічого не бачу. Тепер у тебе немає жодних доказів. Тромбоцити у твоїй крові швидко закінчаться, а повністю зупинити кров ти не зможеш, бо серце не працюватиме і ти остаточно помреш. Ти програв. Після тебе помре твоя зелена подруга.
Поки вона говорила, троянди підібралися до моєї шиї та розривали мої вени, я тримався як міг, але от-от втрачав свідомість. Не можу дозволити їй ще комусь нашкодити, такі люди повинні обов’язково отримати покарання за страшні вчинки, може тоді світ буде більш справедливим, це найменше, що я можу зробити. Я нічого краще не придумав, як з останніх сил взмахнути рукою і окропити Джойс та її одяг своєю кров’ю.
— Що ти накоїв? Як я це зітру, виродку!?
— Отож, що ніяк ти вже не сховаєшся, — я прокашлявся рубіновою рідиною, у роті відчувався гіркий залізний смак.
Схопивши її занімівшою рукою, з якої стирчали довгі троянди, я порізав їй ногу. Вона почала гучно лаятись. Далі я нічого не пам’ятаю, бо вже відрубився. Крики. Плач. Сирени.
Коли я проспав на підлозі невизначену кількість часу, то розплющив очі й побачив розпливчастий образ невідомої дівчини з довгими чорними хвостиками. Троянди більше не кололи та не дряпали тіло. Незнайомка навела на мене пістолет червоно-рожевого кольору й вистрілила декілька разів.
Додати до улюблених