“Терористи-байкери намагаються підірвати міст із перехожими” – чулося з телевізора, що був увімкненим на повну гучність, у забігайлівці. Чого вони хочуть? Хтось врятує нас від них? Хтось здатен зупинити їх? Як би сильно мені не хотілося спати, але на ці питання судилося відповісти мені, бо це мій “хліб із маслом”.
Допиваючи свій безалкогольний мохіто, я біжу прямо в епіцентр подій. Але перед цим я дивлюсь у маленьке дзеркальце, там я бачу руду довговолосу дівчину в зеленій одежі.
Усе найцікавіше знаходилося відносно недалеко, тож я хутко пробігаю повз галас людей і вулиць, бо всім цікаво й водночас страшно слідкувати за ходом подій. Червневе сонце гріло землю і душу, можна було навіть забути куди я йду й для чого.
На місці вже чекали мої нові колеги та терористи. З першими я вже знайома, той чорноволосий, зеленоокий у сірому костюмі – це Маркс. Той світловолосий, що схожий на шафу – Еліос, він наш лідер, може спочатку здатися холодним та грубим, але думаю він не завжди такий. А ще є Ґвідеон – це той, що має волосся до плечей та борідку. Поки це вся наша команда, але як нам сказали, склад групи часто змінюється.
От я і на місці, мої нові співробітники уважно спостерігають за терористами. Байкерів був з десяток, по п’ять обабіч моста, кожен у шкіряній куртці, шоломі з черепом, який ніби вибухає, та на масивному мотоциклі. У деяких була вогнепальна зброя.
Пройшовши крізь натовп роззяв та рятівників, я підійшла до своїх знайомих і привіталася з усіма.
— Радий тебе бачити, Бені — сказав Маркс, — нас найняла мати одної із заручниць, пріоритет на неї.
— Чого вони хочуть? — запитала я. — Вони висунули якісь вимоги?
— Так, сказали, що хочуть десять мільйонів прогресів, якщо не отримають до кінця дня, то підірвуть міст з усіма перехожими на ньому.
— Вони встановили бомби?! Коли?
— Я думаю, вони блефують — втрутився Ґвідеон, – ніхто не бачив, щоб вони щось встановлювали, а щоб підірвати міст потрібно немало вибухівки. Просто захопимо їх і все.
— Я б не був таким самовпевненим, не варто ризикувати людьми і покладатися на здогадки, — відізвався лідер. — Наш пріоритет – життя людей.
Я дістала зброю з-за пазухи. Метушня позаду не вщухала, людей на мосту було трохи більше ніж байкерів, з півтори дюжини.
— Який у нас план? — поставила запитання я.
— Поки що не нападаємо, я з ними поговорю, — сказав Еліос.
Він почав повільно підходити, один з терористів, схоже головний, крикнув зупинитися. Той послухався. Командир наказав, що буде говорити лише з дівчиною в зеленому. Але єдиною дівчиною в зеленому в радіусі 100 метрів була тільки я…
Еліос покликав мене і прошепотів на вухо:
— Не роби дурниць, поки слухайся його і сховай зброю. Проси, щоб відпустив заручників.
Я кивнула та попрямувала до байкерів. Один з них, що був найвищим і найхудішим, схопив мене за руку та потяг до інших заручників, тоді мене тримав інший під прицілом. Насправді, мені стало лячно, на навчанні та на першій місії було краще. Позаяк, мені заборонили з ними битися, єдине, що я могла – це говорити.
— Навіщо вам ці гроші? Навіщо вам ці заручники? Наскільки я знаю серед заручників немає відомих людей, як-от родичів президента чи подібного, не ви дієте імпульсивно. Чому?
Усі присутні напружились. Особливо заручники та мої колеги. Що ж, єдина зброя, якою я можу користуватися – це слова. Байкерам це не дуже сподобалось, проте один з них зіщулився, здавалося, ніби він плакав.
— Я щось не те спитала?
Ватажок повернувся і покрокував у мій бік із водночас розлюченим та сумним виразом.
— Хочеш усе знати? Що ж ми робимо це заради грошей, вони нам зараз дуже потрібні, тобі такого пояснення вистачить?
— Ні. Не вистачить. Ви щось приховуєте, гроші потрібні вам для чогось конкретного, чи не так?
— Ти хочеш, щоб цей міст з людьми взлетів у повітря? — не витримав і поставив запитання той високий байкер.
— А як ви збираєтесь це робити? Навіть якщо ви смертники, на вашому одязі немає вибухівки.. — таким чином я хотіла вибити їх на зізнання та розкаяння, а не на скоєння теракту.
Маркс, Еліос та Ґвідеон напевно тільки і думали як мене заткнути, але я думаю це лише блеф.
— Боже, що вона робить, це лише спровокує їх?— не витримавши думав уголос Еліос.
— На них і справді нема вибухівки, можливо вони встановили її до того як приїхали сюди? Але скоріше за все теракт не був спланований, бо тоді вони б не вчиняли так імпульсивно. Не могли ж вони таку її кількість непомітно везти із собою аж сюди.
— Ні… Я зрозумів – він зблід. — Ґвідеоне, ти можеш передати Бені беззвучне повідомлення?
— Так, звісно можу.
— Що ти зрозумів? Поясни нам, — попросив Маркс.
— Я, здається, знаю, як вони збираються підірвати міст. Неможливо приховати стільки вибухової речовини, тому вони сховали її у всіх перед очима…
— Мотоцикли… Вони – це бомби на колесах. Якщо всередині будь-яка слабка вибухівка, а мотоцикл на паливі, то десяти таких мотоциклів вистачить, щоб зруйнувати міст такого розміру разом із людьми на ньому, — продовжив міркування Ґвідеон. — Мені передати їй?
— Так, терміново, — відрізав лідер.
Наказ було миттєво втілено в реальність.
Почувши крик Ґвідеона про те, де закладання вибухівка, усе одразу стало зрозуміло, не зрозуміло було лише одне: “Що мені робити?”
Тож, недовго думаючи, я скористалася нагодою, коли байкер, що сторожив мене відвернувся. Вона дістала з руки маленький заряджений пістолет і різким рухом піднесла дуло до шиї сторожа, схопивши його за неї. У мене будуть великі проблеми від усіх, хто був на ранг вищий за мене, проте це був швидкий та ефективний спосіб дещо перевірити.
— Відпустіть перехожих із моста, інакше ваш друг помре раніше, ніж йому було відведено, — я старалася вимовляти кожне слово з пафосом, але щоб не перебільшувати, адже тоді мені не повірять. На мій подив це й справді було ефективно та ефектно водночас.
— Що ж, нехай.. Ми не втратимо ще одного, — сказав ватажок. – У його словах було чітко чути тон справжнього безвихідності, у той час, як очі ледь не наповнювалися солоною водою.
Мене послухались, і по-одному мирних громадян почали виводити в безпечне місце поза мостом. Я бачила своїх любих колег, що були, м’яко кажучи, у шоці від моєї витівки, приблизно так само мами, дивлячись на дітей, показують “вдома поговоримо” одним поглядом, як це робив Еліос, напевно, його цьому навчили у військовій академії.
— Що означає “ще одного”? Ви, здається, поки нікого не втратили?
Ватажок засмучено й розлючено водночас скорчив обличчя, наче я явно бовкнула зайвого.
— Кажи вже, хочеш щоб у мого заручника з’явилася додаткова дірка для дихання у горлі? — і приставила дуло до шиї.
— Р-р-розкажи їй, Зене, — промямлив мій заложник.
— Що ж, — він важко вдихнув, — гроші, що ми просимо не для нас… Річ у тому, що нас у банді 11. Колишній ватажок на ім’я Ельф смертельно хворий, у нього немає сім’ї, окрім нас, але скільки б ми не старалися, нам не вистачало грошей на його лікування. Тож ми вирішили вдатися до такого радикального способу, бо це цілком у стилі нашої банди, якщо ми і не врятуємо його, то помремо разом із ним.
— То це й є ваш справжній мотив? — я показово закотила очі, щоб здаватися крутою, хоч десь глибоко всередині струни душі заграли сумну мелодію. — Мені що розплакатися?
Усі члени банди, чиї обличчя я бачила насупилися і полізли діставати зброю, не відриваючи від мене погляду. Я напружилась і тільки міцніше тримала заручника.
— Тепер, пропоную вам дружно здатися правоохоронним органам.
— Вона ж блефує — озвався якийсь байкер позаду мене І судячи зі звуку направив на мене пістолет. — Поганий з тебе ватажок, Зене, ти занадто м’якотілий, вона з того загону порятунку, вона точно не вистрілить. Варто активувати вибухівку. — Голос його звучав дуже грізно й низько, неначе на мене ричав ведмідь людською мовою.
— Що ж, тоді я пропоную вам угоду вигідну для нас усіх, — кажу я, але в глибині душі мені не хотілося це пропонувати, проте, я нічого кращого більше не придумала. — Ви здаєтесь і їдете до в’язниці, а я особисто зроблю все, щоб ваш друг жив… обіцяю, що ваш Ельф житиме чи як там його.
— Хм-м-м — Зен серйозно задумався, він виглядав, наче перебирає варіанти в голові.
— Ти що здурів? Так і знав, що ти будеш поганим лідером, Зене. Спочатку завів нас у таку ситуацію, а тепер ще й віриш якомусь дівчиську, — злісно висловився ще один байкер, судячи з того, як до нього зверталися, його звуть Нейн.
Тоді він вистрілив, але мене собою закрив Зен і його плече почало кровоточити. Лідер повільно повернувся у мій бік і сказав:
— Я тобі вірю… Урятуй його замість нас.
Нейн вирячився від злості й кинувся на мене. Інші байкери його зупинили та пішли з мосту.
— ЩО ВИ РОБИТЕ? — вив вовком Нейн.
— Якщо ми не здамось, то помре ще й Зен, ми не дозволимо, — сказав один із членів банди й пішов із піднятими руками.
Поліція разом з моєю командою поспішили заарештувати злочинців і відверто скаженого Нейна. Він щось кричав, але мені було вже начхати. Я виконала свою місію і дала обіцянку, яку тепер доведеться виконувати… До мене підійшов Еліос, допоміг піднятися і сказав, що я молодець. Не такої реакції я очікувала, але це вперше коли він мене похвалив.
Додати до улюблених