За вікном шуміла справжня злива. Сконцентруватися на навчанні заважав звук крапель що стукотіли по вікну, чи скоріше цілий потік дурних думок, що не зупинявся. Останній з клану Учіха роздратовано метнув сюрікен, що до того прокручував на пальці, у стіну. Йому потрібно було відволіктися, або ці думки зжеруть його з середини. Саске схопив кофтину і не застібнувши її вийшов на вулицю. Він хотів пройтись вечірнім селищем, а через дощ вулички ще й були порожніми, що додавало настрою, бо зустрічатися чи говорити зараз ні з ким не хотілося. Йому спочатку треба самому в усьому розібратися. Ставало все холодніше, краплі льодяними доріжками стікали за комір кофтини, пронизуючи холодом аж ніби до кісток. Схоже тепла осінь закінчилася, забравши з собою залишки хорошого настрою що залишався в Учіхи.
Саске неспішно брів вулицею, йому в голову несподівано прийшла думка що походивши під льодяним дощем він може легко злягти з простудою, ото вже Наруто з нього потішатиметься якщо це станеться. Хоча, можливо це не найгірший варіант, поваляється у лікарні, відпочине від тренувань. Та нажаль від себе самого не втечеш, а отаке лежання точно дасть його психіці діставати його вдосталь. Ні, краще вже заганяти себе до напівсмерті тренуваннями щодня, тільки у такі моменти коли він концентрувався на чомусь іншому хлопцеві легшало.
Він підвів голову і подивився на небо, воно було затягнутим хмарами і зірок не було видно, лише ніби суцільна стіна льодяних краплин. Подув морозний вітер і несвідомо Саске обхопив себе руками за плечі, було жахливо холодно і він дійсно замерз. Якась раціональна частина мозку казала йому, що треба по швидше повертатися до кімнати і заварити гарячого чаю, тоді можливо йому пощастить і він не зляже з температурою на тиждень. Та цю частину ввічливо попросили замовкнути, бо повертатися назад — це повертатися до спогадів. А тут на вулиці, він ніби втік від всього свого тягаря на якийсь час. Така безрозсудна поведінка не була йому характерною, це скоріше було у дусі Наруто. Мабуть саме це і дарувало те почуття легкості.
Поступово краплі перетворилися на градинки, маленькі льодяні кинджали тепер сипалися з неба. Учіха прийшов до середини міста, тут просто по центру він застрибнув на дах найвищого будинку, сподіваючись що власники його тут не побачать. Хоча напевно вони знають що інколи він сюди приходить. Це було таке собі місце, де хлопець проводив час наодинці зі своїми думками. З цієї точки сівши на краєчок він міг бачити майже все селище. Та ні певно що не все, йому лише так здавалося, все ж таки не настільки високо там було.
Сівши на звичне місце, він обхопив руками коліна. Це трохи допомагало від холоду, але скоріше було зроблено через те що Саске було погано. Так кепсько ніби всередині нього, на місці серця була велетенська чорна діра. Лише учора вони вони прощалися з Великим Третім Хокаґе. І звісно це була велика втрата для селища і Учіха сумував за ним, та було ще щось. Щось що непокоїло юного ніндзю. І чомусь чим довше той думав про це погане передчуття, тим більше згадував старшого брата. Можливо їм судилося скоро зустрітися. Нехай так, Саске битиметься з ним і вб’є його, покінчить із цим усім, це те для чого він важко тренується щодня і для чого живе.
Та можливо просто Учіха забагато думав про Ітачі і тому передчуваючи щось недобре задував його образ. Той образ що закарбувався у його пам’яті назавжди. Не образ любого старшого брата, ні, це був образ того кривавого різника, що без жалю одного вечора вирізав увесь клан окрім самого Саске. Хлопець так і не міг зрозуміти чому він це зробив, його слова про випробування своєї сили навіть у дитинстві здавалися безглуздими. Останній з клану Учіха вірив що Ітачі обрав його месником, аби він помстився за клан. Та щось непокоїло і тривожило душу Саске. Певно то був погляд його брата, на якусь секунду він геть не в’язався з його поведінкою та словами, в його погляді був біль і розпач, лише секунду, а потім його замінила маска байдужості. Хоча існувала можливість що це була лише свідомість маленького хлопчика що придумала собі це, шукаючи у тому монстрі свого старшого брата. Відмовляючись вірити у те пекло.
Знову поринувши у спогади того вечора, Саске прийшов до свідомості від різкого болю і присмаку солоного заліза у роті. Він усідомив що з силою вкусив себе за губу. Тепла кров швидко накопичувалася у роті, і пульсуючий біль розтікався свідомістю. Злість переповнювала хлопця. Злість і ненависть? Так певно що так, він помститься Ітачі і відновить клан, він зробить усе як треба. Тоді чому ж, чому ж ці думки його не заспокоювали? З середини будинку долинув веселий сміх і ввімкнулася музика, певно до хазяїв прийшли гості. Можливо у них навіть якесь свято. І у цей момент сидячи на даху під льодяним градом він відчув себе страшенно самотнім. Самотнім, розбитим і розгубленим. Саске був навіть наляканим. Він знову відчув себе тим семирічним хлопчиком, що повернувшись з тренування потрапив у справжнісіньке пекло. Що знайшов купу трупів, розкиданих селищем і старшого брата, що став їхнім палачем. Закривавлені тіла батьків з назавжди закрившимися очима і той жахливий всепоглинаючий відчай, що він тоді відчував.
Усе це він згадував щодня. Таке не забути, він ніби потрапив у пастку своєї свідомості що катуючи його кожного вечора надсилала кошмарні сни. Та тепер у цих снах з’являлися не лише батьки та інші люди з клану Учіха. Постійними фігурантами стали й Какаші з Наруто та Сакурою. Саске не брехав собі він прив’язався до них, сильно усією скаліченою душею. Вони стали кимось дуже важливим у його житті. Вони були єдиним що мало сенс окрім бажання помсти, і єдиним що допомагало хлопцеві жити далі.І з цим усвідомленням його страх наростав. У снах тепер Ітачі криваво вбивав його вчителя та друзів, а Саске не міг поворухнутися від жаху, а коли переборював себе і рухався то все одно жодного разу не встигав. Він був заслабким, так з того часу як він не бачив брата він старанно тренувався та все ж це не означало щол він став достатньо сильним. Якщо раніше хлопець боявся за своє життя, то тепер їхні життя стали для нього найціннішими у світі, забери хтось їх і він помре, просто ляже і помре бо це вже буде занадто.
Тепер Учіха відчув як теплі струмки сліз прокладають собі шлях його обличчям. Невже він дійсно плакав? Йому у це слабко вірилося. Здавалося останнім часом його емоції були непідвладні йому самому. Він дозволяв собі злитися і ненавидіти, але забороняв радіти та розслаблятися. А зараз він не відчував себе сильним месником. Тут сидячи на даху чужого будинку, він відчував себе саме тим семирічним хлопчиком не спроможним нічого змінити й без шансу на щасливе майбутнє.
Саске здригнувся, хтось стрибнув на дах поруч із ним. Він відвернувся і спробував непомітно витерти обличчя. Та він розумів що його намагання були марними. Ну і начхати це не він порушує чийсь простір нахабно втручаючись. Хлопцеві не потрібно було повертатися лицем, до незваного компаньйона аби зрозуміти хто це.
- Чого вам, Какаші? — не дуже радісно запитав Саске.
Вчитель легенько усміхнувся, це було ледь помітно через те як змінився вираз його відкритого ока, адже маска надійно приховувала нижню половину обличчя. Він тихенько сів поряд із хлопцем і простягнув йому куртку.
- Я заскочив до тебе, аби її прихопити, сподіваюся ти не проти?
У відповідь Учіха лише закотив очі, але куртку прийняв і швиденько у неї закутався.
- Саске… Ти певно вже щось відчув так, твоя інтуїція ще не разу тебе не підводила.
- Так… Певно, що так…— дуже тихо промовив хлопець опустивши очі.
Какаші був трохи здивований, йому ще не разу не доводилося бачити Саске таким розбитим. Той постійно, майже як Наруто, казав про свою мету і вперто до неї йшов. А тепер ось це… Хатаке не міг його звинувачувати. Як для тринадцятирічного хлопця, який пережив справжнісіньке пекло в дитинстві і отримав печатку Урачімару на додачу, Учіха і так тримався занадто добре і занадто довго.
Какаші поклав руку на голову Саске і легенько скуйовдив йому волосся.
- Гей! — здивовано сказав хлопець і легко висковзнув з-під руки. — Ви чого надумали?
- Та нічого, — знову з легкою посмішкою відповів вчитель. — Пізно вже, а ти певно ще й перемерз, не хочеш щоб я пригостив тебе чаєм?
- Ну хіба що як виключення, і то це лише тому що я і дійсно замерз.
- Добре-добре, як скажеш.
Коли вони вже підвелися, щоб йти Какаші несподівано сказав:
- Саске, щоб не трапилося, як погано б не було, знай що ти не сам. Ти не один проти усіх проблем, я Наруто та Сакура завжди на твоєму боці, і ти можеш на нас розраховувати.
- Ну і що це за промова, ви довго готувалися? Ми ж наче чай збиралися йти пити? — іронічно запитав хлопець.
- Та я просто…— якось різко зніяковів Какаші.
- Все добре, я це знаю, — легенько посміхнувся Саске, — дякую, Какаші. І не промовивши більше ні слова хлопець зістрибнув униз. Хатаке теж посміхнувся він дійсно відчув цими словами приніс полегшення учню ї що разом вони пройдуть через будь-які труднощі.
Додати до улюблених