Сьогоднійшній день в Яновича видався важким та перенасиченим. З самого ранку дві зустрічі, потім інтерв’ю, зйомка на шоу а опісля написання теми до подкасту. Коли він глянув на екран блокування, то година була вже “19:28”. Сховав телефон до кишені і змучено відкинув голову на задньому сидінні в таксі. За вікном був осінній захід сонця, який майже опустився за небокрай. Все чого йому зараз хотілося, це замкнутися в своїй квартирі, налити п’ятдесят грам віскі з льодом, всістися в крісло і ввімкнути щось із пісень “Coldplay”. Забутися геть про все на світі, і просто відпочити від людей. Багатьом здається, що Женя, вічно-радісний комік, який постійно тримається на хвилі позитиву та підбадьорює інших. Так було дійсно переважну кількість часу, але навіть він іноді хапає нав’язливо-депресивні думки та вигорає.
Отже, як тільки актор переступив поріг своїх апартаментів, то хутко розстібнув куртку, і вона недбало “полетіла” на тумбу в прихожій, слідом за нею і ключі. Женя подався до холодильника, де стояло недопите пиво, якому хто-зна скількі днів, сир пармезан під вакуумом, і вчорашня банка-передачка з борщем, від люблячої матусі. Не те, щоб в актора було скрутне фінансове становище, ні, просто він постійно замовляв їжу або харчувався в закладах.
“Де той клятий Jack Daniels?”
Мотається від шухляди до шухляди в пошуках алкоголю. Якби хтось зараз бачив його обличчя, то сказав, що цьому хлопцю потрібна двотижнева відпустка, десь на Балі, чи добряче відіспатися декілька днів поспіль. Опущений, байдужий погляд наче скрізь предмети, величезні “мішки” під очима, постійно хмуро зведені брови, і якийсь неспокій на душі. Окрім банальної втоми, його іноді дошкуляло відчуття самотності. Наче людей довкола вдосталь, знайомих і друзів, розумних і не дуже, щирих і веселих, але ніхто з ним не був повністю “своїм”.
Квартира пуста та холодна, огорнута абсолютною тишею. Комік, який нарешті знайшов залишки віскі, подався в сторону вітальні зі склянкою в руці. Йому геть не хотілося переодягатися прямо зараз, тому так і сів, в брючних штанах і в гольфі охрового кольору. М’яке, широке крісло вже чекало, щоб поглинути його змучене тіло. Як тільки він зробив перший ковток алкоголю і заплющив очі, телефон гучно белькнув сповіщенням:
“Та щоб тобі! Я ж виключив звук, якого…”
Йому зараз геть не хотілося відповідати на якісь повідомлення, навіть якщо то питання життя і смерті, начхати, зараз не до того. Він знову зробив ковток і заплющив очі. Здається, алкоголь не встиг пройти горлом, як вже через мить телефон знову зірвався дратуючим звуком.
“Трясця! Ти закриєшся чи нє?!”
Він злісно підскочив і схопив телефона до рук, з метою повністю вимкнути цей нав’язливий звук. Випадково в його поле зору потрапило повідомлення з Telegram, яке було від “Спартачок”. Серед тонни друзів, знайомих і решти, він не вимкнув сповіщення лише на ньому. Може просто забув, а може не хотілося. Його напад раптової агресії тут же розчинився, і попри втому, кутики губ легенько піднялися, і палець рефлекторно потягнувся аби натиснути на чат з відправником.
Спартачок: Привет. Как день прошел? 19:56
Спартачок: У меня завтра лекция. Если у тебя будет желание и время, можешь прийти. 19:57
Жені тієї ж миті захотілося написати есе на тему “Як пройшов його день” і виказати все невдоволення другові-психотерапевту. Але він вчасно себе призупинив.
Женя: Привітики!!! День кабзда важкий, багато справ, відчуваю як розсипаюся😫 19:58
Женя: Звісно я прийду, тільки скажи куди😂 19:58
Прочитано
Суббота не поспішав із відповіддю і не набирав текст. Кучерявий нервово поглядав то на його аватарку, статус “онлайн” і миготіння рядка. На фоні грала “Yellow” і він пошепки підспівував, потроху відпиваючи віски.
Спартачок: Тебе нужно качественно отдохнуть. Если я могу чем-то помочь, скажи как. 20:07
Спартачок: НМУ Богомольца, 16:00; 20:07
Яновичу стало так приємно від розуміння, що товариш готовий йому допомогти в будь-який час, та дійсно ефективно підтримати. Він звів брови, наче розпливаючись від милоти. Підтримка від цієї людина була особливою, і він пояснював собі це тим, що той просто спеціаліст, і добре на тому знається.
Женя: Та все окей, я просто відпочину як ти кажеш, якісно) 20:08
Женя: Але дякую, що турбуєшся❤️ 20:08
Через півхвилини зрозумів, що не спитав як у самого Спартака пройшов день.
Женя: А в тебе як справи, як настрій? 20:09
Моментально отримав відповідь.
Спартачок: У меня все нормально. 20:09
Він відповідав коротко, влучно, і майже завжди описував свій настрій однаково. Рідко використовував емоджі, гівки, чи стікери, бо для цього він мав бути на 0,5% щасливішим ніж зазвичай. Вони ще трохи листувалися про буденне, про плани і подкасти. Женя побажав “надобраніч” першим, і втомлено, під легким алкогольним сп’янінням ліг спати, бо вранці його теж чекала робота.
****
Здається, що минулий день не закінчився. Ранкова метушня по зйомках, не характерні йому спізнення, тривожність і злість переслідували коміка. Він забув телефон у гримерці, яка знаходилась на три поверхи вище, емоційно виговорився про, на його думку, непрофесійну роботу звукорежисера, і трохи посварився із баристою, який двічі переробляв американо. Він виїхав із знімального павільйона за десять хвилин до початку лекції. Таксист не надто поспішав, постукуючи пальцями в такт музиці із магнітоли. Здається в житті Яновича за останню годину зібралися до купи всі курйозні моменти, і це кумедно було пояснювати, адже таких збігів не буває. Він біг з тим клятим американо в тремтячій руці сходами київського університету, доки у вухах відбивав шалений серцевий ритм.
“Вже почалось”
А його й досі не було.
Негазована, прохолодна вода омила пересушене горло, і з глухим болем досягла пустого шлунку. Він не встиг поїсти, і це також стало каталізатором хвилювання. Здається акт пиття тривав вічність. Тиша. Спартак ще раз оглядає залу, його нема.
“Добре. Не важливо.”
Ставить надто гучно склянку на стіл, з колонок доноситься різкий звук.
Серце ледь не вилітало з грудей, безкінечні сходи і кава, яка хиталося з боку в бік розливаючись на руку. Глянув на годинник.
“На п’ять хвилин тільки! Ну нічого! Нормально!“
“Певне знову думає, який я дурко”- всміхається від цієї думки.
Женя відкинувся на спинку крісла, і від цього опису який лунав в його голові, несвідомо облизав нижню губу. Його так вражали знання цієї людини, що він ладен був слухати і напиватись ними до знемоги. Та попри все це, його магнетично притягував сам вигляд цього чоловіка, і він не зізнався цьому навіть собі. Не міг повірити що заслуговує на такого товариша, на увагу та спілкування.
“Таким чином, ми розуміємо…”
“Я знаю, що ти хочеш їсти!”
Суббота одразу повернув голову в бік миготіння дисплею. Ніхто, окрім першого ряду не помітив як той закотив очі, розуміючи, що це знову не помічниця. Повільними кроками, продовжуючи розповідати тему лекції, подався до телефону. Від тексту, що він побачив краєм ока, було ще важче втримати сміх. Як той хлопчисько знав, що він зараз страшенно голодний, і організм дико реагує на будь-яке згадування про їжу? Ковтає набігшу слину і вишукує кучеряву маківку серед аудиторії.
“Мабуть, хоче мене вбити” Винувато зустрічається з важким поглядом на собі. Так далеко, але ці голубі очі дивляться просто на нього, і він це знає. Рефлекторно, у відповідь на подразник, прикушує нижню губу.
“Що це за ігри, Янович?” Запитує сам себе і неприховано шкіриться. Йому подобається, і чомусь вважає, що не тільки йому.
Цього разу Спартак не відходив від столика де лежав телефон, наче відчуваючи, що це не кінець. Так воно і було, вже через хвилину телефон знову засвітився:
“Я б прийшов вчасно, клянуся! Але бариста перероб…”
Лектор глянув на повідомлення, яке не вміщалося, і щоб прочитати повністю, треба було зайти в чат.
– Прошу мене вибачити, бо це дуже важливо. Мушу відповісти! – Психотерапевт звернувся до зали, розблоковуючи смартфон.
Женя не міг повірити, що змусив сотні людей чекати, доки його дурнуватий прикол читатимуть. Гра зайшла далеченько, і почуття сорому наступало, здавлючи горло. Він сховав обличчя в долонях, дивлячись крізь пальці. Завмер в очікуванні, проклинаючи свою імпульсивність.
“Я б прийшов вчасно, клянуся! Але бариста переробляв двічі американо, а таксист не на дорогу дивився, а на голубів!”
Спартак ледь не вибухає сміхом коли дочитує. Наскільки це було абсурдно і недоречно, що стримуватися не було сили. Жодна людина з його оточення не зробила б таке. З колонок вже лунав чистий сміх, який важко було контролювати.
– Ой.. Вибачайте… Там просто таке несеться – Продовжує хіхікати, і тієї ж миті вирішує помститися за зірвану лекцію – Просто в мене є товариш… Який іноді дуже не серйозний… Професія в нього така… Але вже який є!
Зала майже одразу розуміє про кого йде мова, і вже всі починають над тим сміятися.
Янович ховає обличчя донизу, і закладає руки на голові. Так йому вже було соромно, як тому школяру якого висміює вчитель і заодно увесь клас. А потім він чує, що стало весело всій аудиторії, і його почервоніле обличчя визирає з-за інших. Хтось його помітив і показав пальцем, хтось просто весело шкірився, а комусь було байдуже.
“Якщо Спартак мене сьогодні не вб’є, буде дуже добре” – Думає, і винувато підсміюється разом із всіма.
Ось і другий розділ, який вийшов менший аніж планувалося, бо у автора катастрофічно мало часу, проте маю надію що вам сподобалось👀❤️
Телеграм канал https://t.me/GeiTerapiya
Додати до улюблених
Я сміялася разом з залом, дякую 💜
Чекаю на продовження
Обов’язково буде♥️