Відчуваєш себе насправді слабким у момент, коли ввечері, восени, дивишся на те, як сутінки стають дедалі густішими,
як сутінки стають дедалі густішими і ти нічого, нічого не можеш зробити з цим.
І нічого красивого в цьому немає, вірніше це те, для чого треба багато зусиль, щоб побачити в цьому красу.
Сутінки ховають від нас осінь, розумієте? Я ніколи їм не пробачу цього, мене не вдасться переконати в іншому.
В осені справжня краса, а в приховуванні краси густими сутінками, густою темрявою, ну немає аж нічого красивого, ну немає зовсім нічого
красивого.
Сутінки торкаються рук, намагаються вплести у мої пальці свої, але я забираю руку геть, я ховаю її у кишеню,
тоді сутінки тримаються за лікоть.
І погляди ховаємо, і ховаємо погляди один від одного, щоб розмова точно не клеїлась, щоб розмова з густими вечірніми сутінками точно не почалась,
бо розмови часто завершується тим, що хтось когось пробачає.
Я сказав: я ніколи не пробачу сутінкам те, що вони ховають від нас красу осені. Яскраве листя і вигини холодного повітря,
сонячні відблиски очей, ніжні холодні руки, тонкі брови та спокійні вуста.
Цих рис не видно у звичному сенсі, але якщо придивитись, придивитись до асфальту, калюж, до сонних квітів на спорожнілих клумбах,
до парків і річок, до дахів будинків, до самого неба якщо придивитись,
то все стає видно.
Навіть можна зайти до церкви, і на іконах в цей час, на іконах в цей час можна впізнати риси красуні-осені.
І справді можна пробачити густі сутінки та темряву, яку вони несуть? Справді? Я вважаю, що ні. Я не хочу розмови, я не хочу їх бачити,
я розвертаюсь і йду, щоб сховатись у світлі нових ліхтарів.
Густі сутінки кажуть, чи то зі сльозами, чи з глузуванням:
«а от осінь ти пробачити зміг,
вона ховалась від тебе більше, ніж ховаємо від тебе її ми».
Так. Я зміг пробачити осінь, і саме тому я більше не можу цього робити, і саме цьому, зрозумійте, я більше не можу дозволити собі
її не бачити.
Додати до улюблених