– Нас не врятує те, що ми стоїмо на одному місці, – шепоче Костя. Я з ним цілком погоджуюсь, бо не щодня зустрічаю монстра, який, не дивлячись на свою вагу, біжить зі швидкістю чемпіона з легкої атлетики.
Але всі продовжують стояти. Спочатку трохи страшно, а потім монстр зупиняється прямо перед Колею. Ані вистачає сил не закричати. Це дуже важливо, бо монстр, здається, розгубився.
Так ми дивимося на нього від сили хвилину. Поки він не починає нервово тупцяти на місці і принюхуватися. Потім він взагалі робить декілька кроків назад. Якби ми були в іншій ситуації, можливо, не було б так страшно, але ми знаходимось перед обличчям ведмедеподібного монстра у темному парку після важкої роботи.
– Найголовніше, не показувати свій страх. Він може це відчути і нападе на нас, що нам, до речі, зовсім ні до чого, бо одного викладача йому певне мало. – Кирило доволі раціонально мислить у таких емоційно-складних ситуаціях. Але мені так і кортить сказати йому сказати, що тут взагалі немає нічого страшного. Просто монстр, котрий хоче нас вбити, а потім зжерти. Це взагалі не страшно.
Іноді мене саму дратує моя поведінка, від якої неможливо позбутися. У ситуаціях, де нам загрожує смерть я стаю відмінною істеричкою. У принципі, я завжди така в коледжі. У школі мене знають як дуже ввічливу і скромну дівчинку, яка в дитинстві втратила батька.
– А ми що по-твоєму зараз робимо? – все-таки питаю Кирила. – Довго ця гра не може продовжуватися. Рано чи пізно голод візьме над ним верх, а на той час, коли хтось спробує знайти студентів, від нас нічого не залишиться, крім купки кісток. І то не факт, бо воно й кістки може згризти.
Ось це я оптимістка. Напружую друзів більше, ніж монстр. Іноді доводиться підштовхнути психіку та розум оточуючих, щоб вижити. Особливо, коли ці оточуючі є геніями і можуть знайти вихід із будь-яких небезпечних ситуацій, в які вони потрапляють.
– Не думаю, що нас би зібралися шукати. Ми нікому не потрібні, крім рідних. Круто! Які є ідеї, друзі? – Коля починає говорити і паралельно дивиться в очі монстру. Мені б таку сміливість.
– Друзі, капець підкрався непомітно, – йому в тон відповідає Аня. На рахунок пункту “непомітно” у мене є невеликі правки. По-перше, якщо судити по стану трупу математика, можна зробити висновки, що це не справа рук когось із коледжу. Принаймні у частині відсутніх рук і ніг. По-друге, я бачила, але не звернула належної уваги, дивні сліди. Які ще потрібні докази того, щоб визнати, що ми знову втрапили у чергову пастку? Добре продуману. Не здивуюсь, якщо ця істота – справа рук колишньої викладачки біології, яка не дружила з головою.
– Повинен ж бути вихід, – Костя починає панічно думати. Це видно з його надто зосередженого виразу обличчя, який з’являється у нього щоразу на семінарах, до яких він не готувався.
– Він існує. Можна пристрелити цього монстра і піти, – пропоную.
– Чим? У мене немає ніякої зброї. Навіть той пістолет залишився у машині Колі, – Костя обома руками хапається за голову. Аня з підозрою дивиться на Колю, який би міг, то стенув би плечима.
– Круто! Ми ще й без зброї. Чим ми думали, коли виходили з машини? – це просто капець. Конкретний. Та відповідь на це питання проста як п’ять копійок – всі були надто збуджені можливим спаленням гуртожитку, тому й забули про пістолет.
– Ну вибач. Хто мені казав, щоб крім каністри і сірників я нічого не брав? Таню, не ти часом? А тепер наїжджаєш на мене тому, що ми забули пістолет і ліхтарики у машині. – оп-па. Ще й ліхтарики у машині.
Від злості і безсилля тупаю ногою. Голова монстра різко повертається у мій бік. Завмираю, але це не дуже допомагає. Монстр наближається.
– Колю, повільно рухайся в бік гуртожитку. Прошу, візьми з машини пістолет, поки ми відволікатимемо це чудовисько, – спочатку на мене глянули як на божевільну, та вже згодом починаємо діяти. Поруч із Костею ламається гілка, Аня кидає монстру камінь в спину, Кирило трохи змінює позицію, а я починаю кричати до монстра і махати руками.
Коля робить невпевнені кроки. Незабаром йому вдається вибратися з парку. У темряві нічого не видно, крім монстра, якого ми повинні ще трохи затримати. Сподіваюся, це не дуже погана ідея. Роблю два кроки назад і на мене дивляться таким страшним поглядом, що здається це мої останні кроки у цьому житті.
Аня продовжує кидати каміння в спину монстру. Він не звертає на них жодної уваги. Наче не відчуває болю. А ще, крім мене, його ніхто не цікавить. Ламати гілки на деревах також погана ідея, оскільки звук скоріше набридає, ніж змушує щоразу озиратися, чи до нас ніхто не підкрадається ззаду, тай користі від нього жодної. Тільки нерви мені псує.
– Все даремно! Він переслідує тільки її. Звісно, так вигідно коледжу, – Костя кидає своє заняття. – Вся надія тепер тільки на Колю, який вже декілька разів міг забрати пістолет. – варто казати, що монстр реагує на голос Кості і кидається до нього?
– Залиш їх у спокої. Гей, ти, волохата довбешка! Глянь-но сюди! Я тобі сюрприз підготувала! – Аня починає кричати і монстр звертає на неї увагу. Він починає гарчати, але не рухається. Тож вона бере черговий камінь і цього разу прицілюється прямо йому в око, що призводить до плачевних наслідків.
Монстр залишає нас з Костею у спокої. Під його приціл потрапляє Аня, котра теж починає задкувати. Кожен її рух, поки вона не наступає на камінь величеньких розмірів. З усієї сили Аня кидає його і розбиває губу монстру. Той починає вити від болю. Ці жахливі звуки переслідуватимуть нас усе життя.
– Аню! Голову нижче! – це Коля?
До нелюдських завивань додається ще й декілька пострілів з різних боків. Мені щастить уникнути першої хвилі, але на подвійну удачу розраховувати не варто. Ховаюсь за деревом, в стовбур якого одразу прилітає декілька куль. Чудово! Тепер я під прицілом у божевільного стрілка.
Із усіх продовжує стояти Коля. Його поки що не зачепило і він з усіх сил намагається влучити у пітьму. Здавалось, цей момент ніколи не настане, але після трьох вистрілів Колі підряд, стрілянина з іншого боку припиняється. Думаю, він просто поранив незнайомця, оскільки пізніше ми не знаходимо жодного тіла.
– Народ, а ось і я. – Коля тримається за лівий бік. Його пальцями струменить кров. Аня кидається перевірити, чи рана несерйозна, але він її м’яко відштовхує і продовжує стояти, тримаючи пістолет в іншій руці.
Додати до улюблених