Поліція не на жарт цікавиться нашим коледжем. Про це я дізнаюсь, коли приходжу провідати Аню. Дорогою до її палати мене перепиняють лікарі, які подумали, що я теж є жертвою побиття через червоний ніс та розбиту губу. Аня виглядає цілком здоровою. Тільки великий синець під оком і подряпана щока є нагадуванням того, що вона перетерпіла знущання, які перейшли в її побиття.
– Я вже набагато краще почуваюся. Лікарі сказали, що скоро я зможу повернутися до звичного способу життя, – весело повідомляє вона, коли я заходжу до неї і бачу людей у формі. – Вони зацікавилися поведінкою моїх друзів і вирішили провести розслідування у коледжі. Я думаю, що їм можна все розповісти, – останню фразу вона шепоче, чим викликає незадоволений шепіт серед поліцейських.
– Пані Анно, хто це? – схоже, вона їм не назвала свого прізвища. Що ж, так навіть краще, бо я також не збираюся цього робити. У мене й без того багато неприємностей.
– Це моя найкраща подруга. Її звуть Тетяна. Заради безпеки я не можу назвати її прізвища та місця проживання, – поліцейські хочуть заперечити, але гнівний погляд найстаршого серед них змушує всіх замовкнути.
– Сподіваюся, панянко, Ви нам допоможете у розумінні всього, що відбувається у вашому коледжі. У першу чергу, нам би хотілось дізнатися, з якої саме причини Ваші одногрупники накинулися на Вас з кулаками і намагалися вбити. – поліцейський не викликає у мене довіри. Він надто похмурий, щоб зрозуміти ситуацію, яка склалася.
– Я б хотіла вам допомогти, але спочатку потрібно порадитися з іншими. Навряд чи вони схвалять мій несподіваний вчинок. Ви так не вважаєте? – і чому він мене бісить? Зовнішність трохи лякає, але це таке, до неї варто трохи звикнути. І що поганого в тім, що чоловік бажає нам допомогти? Самі ми точно не впораємося.
– Можливо ви праві, панянко, – зітхає чоловік. Відчуваю полегшення від його слів. Звісно я права, інакше ти б давно був мертвий. Подобається такий розвиток подій?
З лікарні йду в роздумах. З одного боку, поліцейські, які можуть арештувати директора і решту, дають мені надію та шанс жити далі, а з іншого – де гарантії, що ніхто не дізнається про можливий арешт таких впливових людей? Вбити нас вони зможуть навіть через решітку. Я не зумію втримати язика за зубами, щоб зберегти хоча б своє життя, не кажучи вже про інших, які також бажають швидкого закінчення всього цього.
– І куди така красуня тримає курс? – з Кирилом мені не доведеться сумувати. Вискочити як чорт із табакерки може тільки він.
– Додому. Красуня стомилася, якщо чесно, – відповідаю. Не хочеться псувати йому настрій своїм.
– Може сходимо куди-небудь? Я знаю, що тут є відмінне кафе. – він дивиться на мене щенячим поглядом і я просто не можу йому відмовити.
– Тільки недовго. Моя мама не знає, що я пішла з дому. – принаймні кажу правду.
Але додому ввечері я так і не потрапила. Спочатку ми були в кафе, потім вирішили погуляти в парку і провідати Анну. У лікарні стаємо свідками дуже дивної картини. Ще здалеку я чую голос директора, який на когось кричить. Підходимо ближче і бачимо, що визвірився він на Аню. Сама вона мовчить і лишень зрідка вставляє якісь свої фрази у цей беззмістовний монолог. Звісно, Кирило заходить всередину палати без сумнівів. Він хоче чути розмову і безпосередньо брати у ній участь.
– Заспокоїтися? Ви говорите мені, що потрібно заспокоїтися? Вона не хоче називати імен тих, хто побив її! – до кого він там говорить? Невже поліцейські ще там і тепер вимушені терпіти каверзи директора, котрий насправді й пальцем не поворухне, щоб такого більше не повторилось. Це чудовий хід: на публіці видавати себе за турботливого директора крутого коледжу, де такі речі, як побиття, строго заборонені правилами.
– Я розумію Вашу турботу, але нехай дівчина сама вирішує, чи потрібно Вам знати імена всіх учасників. – після цих слів директор виходить із палати, не звернувши на нашу присутність жодної уваги, що можна вважати нашим першим успіхом за півроку.
Щоправда, свою увагу на нас звертають представники закону в палаті. Найбільший інтерес у них викликає Кирило, бо вони починають діставати свої пістолети, певно вирішивши, що він також брав участь у побитті Ані. Та насправді його розфарбоване обличчя – результат зовсім іншої бійки. У душі сподіваюся, що Кості дісталось більше.
– Кириле, що з твоїм обличчям? – Аня заледве не вистрибує з ліжка, але ловить на собі засуджуючий погляд начальства. Оскільки він не представився, то подумки називатиму його саме так.
– Ти вже чула про Костю і його погляди на ситуацію в коледжі. Тож не дуже дивуйся. Хто тебе розфарбувати встиг?
– Мої одногрупники. Ті, які були в їдальні. Чесно кажучи, їм було наказано забити до смерті Таню, але я її звідти сповадила, тож весь гнів праведний упав на мене.
Поліцейські стоять у шоці. Вони не очікували почути настільки детальну інформацію про бійку і про те, що жертвою повинна була бути я, а не Аня. Слава Богу, що я хоч встигла надійно заховати документи. Не вистачає ще чергових неприємностей.
– Сподіваюся, папери ти заховала не у своїй квартирі. Директор говорив щось схоже, але йому ніхто не повірив. Було б погано, якби він забрав документи, які я так важко збирала, – Аня повертається в ліжко і заплющує очі.
– Нехай шукає їх в квартирі. Я не настільки дурна, щоб не зробити ще декілька копій. Чи ти думала, що у нас було звичайне побачення? – з цими словами дістаю із рюкзака стос паперів. Перевіривши, чи нічого не забула, протягую їх начальнику. – Візьміть. Тільки на ніч не читайте, бо кошмари снитимуться. Сама перевіряла. Тут є все, щоб ви змогли посадити одного з найнебезпечніших вбивць нашої країни. Вам ж такий потрібен?
– Чому ми повинні довіряти вам? – начальник бере документи, але його дивує мій талант швидко знаходити вихід із будь-якої ситуації.
– Хіба у вас є вибір?
Додати до улюблених