«Пляшку віскі для мене і червоного вина для мого супутника», – Хеммінг кинув на барну стійку кілька купюр і перевів погляд на учня. Руки хлопця досі ледь помітно тремтіли – він ще не встиг відійти від першого рейду.
Його дебют стався у Східній Європі. Звичайне сербське село, трохи менше ніж півтори тисячі жителів – локацію для першого полювання визначив Аркеллсон. Наступного ж дня після церемонії магістр взяв замовлення на рейд у Гардинівцях. «Місце непримітне, а тварюк повно – Орден туди майже не сунеться», – пояснив він. – «А я люблю подібні місця. Конкурентів менше».
Процес зачистки території виявився геть не таким, як його описували в теорії. Істоти, на яких вони полювали, водилися не в лісах і зовсім не на віддалених від міста територіях. Вбивати довелося просто під час якихось народних гулянь – Інгвар не встиг зорієнтуватися, що саме святкують. На момент їхнього приходу більшість присутніх вже ледь стояли на ногах від всього випитого за вечір. Хеммінг оглянув площу і дістав клинок:
– Половина твоя, – він невизначено махнув рукою кудись вправо.
– А що робити? – перепитав Харальдсон.
– Тварюкам ріжеш клинком трахею і сонну артерію – перший удар. Одразу після нього – лезом строго в серце.
– І як мені зрозуміти, що це не цивільні, а нечисть? Вони ж ніяк від людей не відрізняються, – хлопець затнувся. – Принаймні чисто візуально.
– Орієнтуйся на відчуття, – магістр розвернувся і, не дивлячись, перерізав горло якомусь чоловікові. – Якось так. Перший пішов.
На подив юного мисливця, порада видалася не такою й абсурдною. Не до кінця свідомо він справді вловлював, де люди, а де ті, на кого вони полюють. Більшість ударів, відпрацьованих на базі, в реальному бою були зовсім непрактичними. Інгвар намагався повторити те, що робив магістр, але все одно не міг витримати хоч приблизний ритм. «Та чорт з естетикою, показати б хоч якийсь результат», – подумав хлопець і спробував не слідкувати за тим, наскільки його удари далекі від ідеалу. – «Головне, щоб воно здохло, а яким способом – справа десята. Якщо буду зараз на цьому зупинятися – краще не стане», – кілька разів його енергію справді намагалися блокувати.
«Ми закінчили», – екстаз трохи відпустив, коли мисливець почув слова магістра. – «Чотири години, непогано», – Хеммінг задоволено розвернувся, вивчаючи поглядом територію, зачищену учнем. – «Навіть дуже непогано. Можемо повертатися в постоялий двір».
Єдиний заклад, в якому можна було зупинитися, знаходився за два села на північ. Інгвар відчував, як піднявся його рівень адреналіну. Ефект ніяк не відпускав. Хлопець глянув на магістра, який сів за кермо і, наче нічого не сталося, виїхав на трасу. «Якщо мене так виноситиме з кожного рейду, не уявляю, як я працюватиму. Мабуть, мені справді варто було залишатися на базі й викладати латинську».
***
– Випий, стане легше, – Аркеллсон поклав перед учнем пляшку червоного сухого.
В барі постоялого двору було на диво шумно, як на вечір четверга. В цьому вбачалася одна беззаперечна перевага. Нікому не було діла до двох мисливців, на чиєму одязі чітко проступали сліди крові. Інгвар мовчки налив собі вина, намагаючись не зважати на запаморочення. «Не сказав би, що мені справді стало легше».
– Хем, вибач, я нікчемний мисливець, – Харальдсон поклав лікті на стіл. – Впевнений, що будь-хто впорався би краще.
– Зарано ти у відчай падаєш, малий, – магістр зробив ще ковток віскі. – На все свій час. Чого б тебе не вчили раніше, в реальних умовах теорія не рятує.
– Я не про те. Мій організм надто слабкий. В сенсі, я ледве тримаюся при свідомості після цього рейду, а ти спокійно водиш машину, говориш з людьми й все таке…
– Досвід. Я в статусі магістра вже сімнадцять років. Щодо організму… Не хвилюйся, це справа звички. Якийсь ти невеселий, – Хеммінг поклав руку йому на плече. – Давай я зараз знайду нам жінок?
– Перепрошую? – Інгвар не чекав подібної пропозиції, тож не одразу зорієнтувався, що має на увазі магістр. – Навіщо нам жінки?
– Малий, тобі вже чотирнадцять, а я повинен такі речі пояснювати? Щоб розслабитися, – зустрівшись із повним нерозумінням з боку учня, Аркеллсон неохоче, пояснив: – Сексом зайнятися, адреналін викинути… Чи тобі більше чоловіки подобаються? Тут із ґей-ескортом буде складніше, але, думаю, ми тобі когось знайдемо…
– Та про що взагалі йдеться? – Інгвар налив собі ще вина, подумки відзначаючи, що білявка в камуфляжі на іншому кінці залу зовсім не схожа на місцевих. – Який ґей-ескорт?
– Тобі подобаються хлопчики чи дівчатка?
– Це не має значення. Кодекс каже, що ми не повинні піддаватися плотським втіхам, вони відволікають від місії, хіба ні?
– Інг, целібат тримають новобранці, – всміхнувся Хеммінг. – А тобі вже можна спробувати ці самі плотські втіхи.
– Навіщо?
– Щоб знати, чому не піддаватися, – магістр допив віскі й жестом покликав офіціанта: – Знайди нам двох дівчаток. Молодих, гарних… Ну, сам зрозумів. А ми з тобою, – він звернувся вже до учня, – можемо піднятися нагору. Післязавтра їдемо далі, тобі потрібно відпочити.
***
Гарячий душ допоміг краще за алкоголь. Інгвар зняв похідні штани і куртку, залиту кров’ю, надягнувши натомість тонку бавовняну майку. Розв’язав бинти на долонях, втомлено потер кисті – дискомфорт встиг минути. «Мені необхідно хоч кілька годин поспати. Схоже, організм справді адаптується до таких умов».
Хлопець повернувся до кімнати. Вони із магістром жили окремо – Хеммінг поважав чи хоча б намагався поважати його особистий простір. У двері постукали – тихо, несміливо.
– Заходьте, – Інгвар розвернувся у бік розчинених дверей. – Привіт.
– Вітаю, – на порозі стояла дівчина в короткій сукні й босоніжках на високій платформі. – Мені ж сюди?
– А на рецепції… чи як воно тут зветься?.. Казали, що сюди? – з легкою усмішкою запитав мисливець.
– Так… – вона пошепки, чутно лише для себе додала: – З шістнадцятилітніми я ще не спала…
– Мені не шістнадцять, – його голос звучав цілком переконливо.
– Вибачте, просто ви… З вигляду ви дуже молодий… Ще раз перепрошую, – вона опустила очі. – З чого почнемо?
– А з чого зазвичай починають? – Інгвар запитав із щирим інтересом.
Він і справді поняття не мав, що слід робити. Повія зняла взуття. Без підборів вона ледь сягала його плеча. “Яка маленька”. Повернулася спиною до нього:
– Не допоможете мені?
Хлопець розстібнув замок на її сукні й відійшов.
– Готово. Ще щось? – він спостерігав за дівчиною, яка роздягалася, зняв штани і відмітив, що через велику кількість адреналіну в крові його член і справді піднявся. – І що в нас далі? Що далі прийнято робити?
– Для початку… Ну, я можу вам посмоктати. Якщо хочете, – від його слів повія розгубилася ще більше, ніж від вигляду.
– Давай, – байдуже потис плечима Інгвар.
Дівчина опустилася на коліна і зайнялася своєю справою. Самому мисливцеві процес набрид вже на другій хвилині. Жестом він попросив повію встати.
– Що ще ти вмієш? – спитав без надмірного ентузіазму.
– Ну… Лягайте в ліжко, покажу, – вона була не менш дезорієнтована, але на відміну від Інгвара приховувала це не так вміло.
– Окей, – хлопець ліг на спину. – Показуй.
Вона сіла так, щоб його член опинився у ній. Намагаючись вловити хоч якусь реакцію клієнта, почала ритмічно рухатися вгору-вниз. Дівчина спробувала торкнутися його пресу, але хлопець негайно її зупинив:
– Жодної близькості. Тільки секс.
– Вибачте… – вона продовжила рухатися швидше.
Зовсім скоро йому набридло й це. Мисливець запитав:
– Це все, що зазвичай звуть “заняттям сексом”?
– Ну… Ще є анальний…
– Давай анальний спробуємо.
Вона підійшла до столу й нагнулася, обпершись ліктями на дерев’яну поверхню. Інгвар неспішно встав і так само неспішно ввійшов у неї ззаду. Мить подумавши, запитав:
– Я можу торкатися тебе? – почувши згоду, поклав долоні на її стегна. – Дякую, так зручніше.
Процес тривав довше, ніж попередні взаємодії. Повії здалося, що клієнт нарешті задоволений, але справа була в іншому. Як і при іншій монотонній роботі, він відволікся на хімічні сполуки в своїй голові. Сьогоднішньою задачею стала спроба встановити зв’язок між адреналіном і алкоголем, який міг би зняти напруження організму так швидко, нехай і не миттєво й не до кінця, і так само швидко вивестися геть. «Отже, я вперше в житті випив цілу пляшку червоного вина… Нічого з відомого мені не підходить… А якщо так?», – геть забувши про повію, хлопець все більше заглиблювався у власні думки. «А що як… Бляха, це ж очевидно! Якщо справа в речовинах, використаних для мого переродження, то серед них мусив бути… Так, чорт, так!», – він видихнув від задоволення собою. Про дівчину згадав тоді, коли вона застогнала, підлаштовуючи реакцію під його оргазм. Інгвар вийшов із неї й натягнув труси.
– Дякую, ти дуже допомогла, – він сів на край ліжка. – Твоя плата на столі, – додав, як і раніше, відсторнено.
– Ви дуже щедрий… – дівчина перерахувала готівку. – Аж занадто. Ви нічого не наплутали?
– Ні. Це доплата за послугу на бажання клієнта.
– І що я повинна зробити?
– Спробувати вгадати мою загадку, – всміхнувся мисливець. – Питання таке: скільки мені років?
– Хм… – задумалася вона. – Точно не шістнадцять… Вісімнадцять.
– Ні. Ще дві спроби.
– Двадцять?
– Мимо. Одна.
– Двадцять один. Хоч убийте, більше вам дати складно.
– Теж ні. Гарного вечора.
– І все ж, скільки? – заінтриговано запитала повія.
– Чотирнадцять, – серйозно відповів хлопець.
– Що, справді?
– А хто його знає, – підморгнув він і зачинив за нею двері, нарешті залишаючись наодинці.
«Секс – така нудна штука. Поняття не маю, чому його так люблять. Хоча є дещо хороше, не без цього. Я майже впевнений, що знаю один із компонентів тієї сполуки, яку Орден використовує для ініціації. Поки не знаю, що дає ця інформація, але знання зайвими не бувають. Добре, коли в тебе практично досконала пам’ять», – він роздягнувся й ліг, накрившись ковдрою. Не в змозі заснути, ще раз прокрутив у думках ланцюг суміші із багатьма невідомими, наклав на неї хімічну сполуку червоного вина й переконався, що за всіма законами логіки там одне із невідомих так чи інакше проявиться як виявлений ним компонент. Із приємним усвідомленням того, що попереду цілий день відпочинку, заснув.
***
Хоч Інгвар і думав, що спатиме як мінімум до обіду, прокинувся о шостій і зрозумів, що виспався. Після ранкового тренування, яке він ніколи не пропускав, спустився в бар і замовив собі сніданок. За десять хвилин до нього приєднався Хеммінг:
– Привіт, малий, – у магістра був на диво хороший настрій.
– Доброго ранку, – Інгвар ледь схилив голову на знак вітання.
– То що, як твій перший раз? Дівчина була слухняна?
– Вона чесно намагалася, але мені насправді було нудно, – чесно відповів хлопець. – Що там цікавого? Туди-назад, вгору-вниз…
– Ну, це ж як спорт…
– Тоді я краще зайвий раз потренуюся, їй-богу, – розсміявся він і продовжив їсти. – Тут вельми непогані млинці, до речі. А ще он та леді, – Інгвар наче випадковим жестом вказав кудись за спиною Хеммінга, – спостерігає за нами другий день.
– Хто, білявка? – магістр підвівся, ніби то для того, щоб підійти до барної стійки, й ковзнув поглядом по відвідувачці біля протилежної стіни.
– Так, – не надто голосно відповів мисливець.
Хеммінг невизначено кивнув, обдумуючи почуте, і замовив собі кави. Розрахувавшись за обох на барі, сів назад за стіл. Інгвар дістав з кишені ручку й написав на серветці: «Думаю, нам варто поїхати сьогодні».
– Маєш рацію, варто. Але я спершу поснідаю, – Аркеллсон глянув на сніданок, який йому саме принесли.
***
Не відкладаючи задумане, мисливці виїхали із постоялого двору. Ще коли Хеммінг оформлював виїзд на рецепції, Інгвар помітив, що білявка теж спустилася в хол і попросила розрахунок. «Збіг? Не впевнений. Але не хочу втомлювати магістра своїми підозрами. Не факт, що вони мають сенс. Краще сконцентруюся на тому, що буде в Хорватії».
Дорогою Хеммінг назвав йому населений пункт, де мав бути наступний рейд, але Інгвар не вважав за потрібне запам’ятати назву. Він прокрутив у голові власну техніку бою, шукаючи недоліки й міркуючи, як їх усунути. Зупинилися вони, як і в Сербії, в невеликому готелі за кілька кілометрів від місця полювання.
Другий рейд був схожим на перший, за винятком того, що Інгвар більше не намагався дотримуватися методик, яким їх навчали на базі. Зачистка зайняла три з половиною години. З подивом мисливець помітив, що руки перестали тремтіти за двадцять п’ять хвилин після закінчення рейду, хоча клинок все ще норовив час від часу в процесі зісковзнути на його зап’ястки.
В барі він знову випив. Цього разу спробував біле напівсухе. Воно було значно солодшим, ніж каберне совіньйон, але по-своєму смачним. У хлопця навіть з’явився апетит, на відміну від того, що було в Сербії. За вечерею Хеммінг розповідав щось із життя, між історіями замовив собі дівчину в номер, але нав’язувати подібну компанію учневі припинив. «Не хочеш – не мусиш. Я просто хотів, щоб ти спробував на практиці, а тепер – справа твоя», – пояснив він. – «Ти вже не дитина, Інгваре».
– Якщо я не дитина, тоді ти, можливо, дозволиш мені сказати дещо? – Хеммінг кивнув і хлопець продовжив: – Хіба це не та сама жінка, що в Гардинівцях? – він вказав на постать біля барної стійки.
– Чорт, а ти спостережливий… Мабуть, просте співпадіння, – Аркеллсона більше цікавила вечеря.
– Наскільки ймовірне співпадіння? Вона розглядала нас два дні поспіль там, виїхала рівно тоді, коли й ми, а потім випадковим чином опинилася тут? Ми ж не в столиці, та й село дуже туристичним не назвати. Виникає питання: хто це така?
– Теж варіант… – доки Хеммінг намагався зрозуміти, що робити зі здогадками учня, жінка підійшла до них:
– Я підсяду, панове? – помітивши їхнє здивування, представилася: – Я Естер Конде, репортерка. Ви до біса цікаві люди, адепти Ордену Хранителів.
Додати до улюблених