Мене дійсно забирають у дитячий будинок. Умови там жахливі. Ще й години не проходить, як я сюди потрапила, а мені вже хочеться повернутися у коледж. Хтось все ще жаліється на своє життя?
На вході мене зустрічає найтовстіша жінка, яку я тільки бачила. Вона без зайвих слів забирає мене і веде в кімнату, на шляху розповідаючи, що я єдина дитину тут, яка вчиться у коледжі і з настанням повноліття отримає будинок, як спадок. Про те, що бабуся заповіла мені свій будинок сказали ті люди, котрі мене забирали. Вони навіть принесли із собою заповіт і прочитали його. Правда, я повинна ще рік прожити в цьому пеклі, а тоді – свобода.
На жаль, цей дитячий будинок ніде не хвалився новим ремонтом чи чимось подібним. Шпалери на стінах частково відірвані і показують нам сіру стіну, підлога скрипить під ногами, ванну кімнату навіть не назвеш так. Вона маленька, стара і підозріло нагадує загальну душову в гуртожитку. Вже боюсь уявити, що мене чекає в туалеті. Їдальня не відрізняється від попередніх кімнат, які мені показували. Довгі столи, лавиці замість стільців, вбогий інтер’єр, який відбиває бажання їсти, а про тарілки та столове приладдя взагалі мовчу. І в таких умовах живуть діти? Дивлячись на обстановку цього дитячого будинку, бачити самих жителів не хочеться.
Нарешті мене приводять в мою кімнату. Всього там чотири ліжка і одне з них зайняте дівчиною приблизно мого віку. Вона без особливої зацікавленості дивиться на мене, а потім переводить погляд у вікно.
– Твоє ліжко, – вихователька кидає мої речі на сусіднє ліжко та йде.
Обстановка тут набагато краща, ніж у коридорах і в решті кімнат. По-перше, тут прибирають, по-друге, дівчина живе сама і не намагається відклеїти шпалери від стіни. Блін, згадую, що мені нагадує така обстановка. Точна копія нашого закинутого гуртожитку. Зроблю акцент на слові “закинуте”, бо це правда.
– Привіт. Мене звуть Тетяна, а тебе як? – намагаюсь поговорити з цією дивною дівчиною, але вона мені не відповідає. Вирішую залишити її в спокої.
Відкривши свій рюкзак, дістаю телефон і починаю шукати розетку, щоб зарядити його. Схоже, такої тут немає. І що мені робити далі? Напам’ять вивчати щоденник Валерії? Дякую за таку пропозицію. Вимушена відмовитися.
Дівчина з цікавістю дивиться на мій ноутбук і телефон, а потім дістає свою книгу, яку вона вже багато разів читала, судячи з обкладинки. Вирішую віддати їй свою книгу “Паперові міста”, щоб вона мала хоч якесь різноманіття у своєму житті.
– Дякую. – шепоче вона, коли книга падає їй на ліжко.
***
Знову в коледжі. Уже всі мої друзі знають, що я живу у дитячому будинку. Вони намагаються, звісно, мене підбадьорити, але так нічого й не виходить.
– Коротше кажучи, ти житимеш там тільки один рік, а потім переїдеш у дім бабусі? – уточнює Аня.
– Ага. От тільки будинок згорів і я повернусь до мами. Там, де я живу зараз немає умов для нормального життя, – позіхаю. Спати цієї ночі було неможливо. Я чула завивання собак, музику з кімнати виховательки, яка вимкнулась тільки о дванадцятій годині ночі, а потім ввімкнулася музика в клубі напроти. Для людини, яка звикла спати у тиші, це було жахливо. Потім ще й п’яниці підключились до загального шуму надворі. Мою сусідку це не бентежило, бо вона спала, наче вбита. Зранку я попросила до сніданку чашку кави, але після голосної лекції, яку мені влаштувала вихователька, вирішила, що обійдусь.
– Що ж… А коли тебе не було у нас зникло ще декілька людей у групі, – каже Костя. Кирило тільки киває.
– Чудово. Скільки нас тепер? – питаю. Хлопці не бачать різниці між “поганою” новиною і “хорошою” новиною.
– Вісімнадцять. Якраз, щоб позбутися від нас за одним махом, – відповідає Кирило.
– Що ти маєш на увазі?
– Скільки людей було у тій групі на час самогубств? Вісімнадцять? От у нас те саме. Раджу вам, пані та панове, дивитися на те, чим ви харчуєтеся у коледжі. Аня та я вже були під дією цього препарату, – Кирило вміє знаходити оптимістичні висновки з різних ситуацій, бо у цей момент Коля починає їсти булочку, котру він, щоправда, купив у місцевому магазині.
– Приємного апетиту. – каже Аня.
Ми ось так сидимо після першої пари на своєму улюбленому місці під старим дубом, який, разом з іншими деревами, закриває нас від зайвих очей. Математику тепер викладає директор. Ви собі повинні уявляти наші почуття після пар. Для нього не існує інших студентів, крім мене, Кирила та Кості.
– Гаразд. Зараз буде дзвінок. Яка у вас пара? – Аня хапається за гілку дерева і піднімається.
– Англійська. – відповідаю.
Ніколи не любила цей предмет. Викладач тільки посилює цю огиду. Він на кожній парі читає нам мораль і, коли повністю відволікається від свого предмету, затримує нас після пари, тримаючи у кабінеті до наступної. Не можу сказати, що викладач безпечний, але поки він не подає ознак ненависті до мене чи моїх друзів. Декілька разів Кирило підслуховував його розмови, але вони були такими банальними, що мене нудити починає від його правильності.
– У нас економічна теорія. Ми вже на четвертому курсі, а цей предмет досі у нас викладається, – Коля намагається зробити точнісінько так само, як і Аня, але у нього не виходить, бо гілка не витримує його ваги. Чудовий початок дня!
– Ненавиджу економічну теорію. – бурмоче Костя.
Пара з англійської проходить як звичайно. Андрій Антонович почав її з доволі незвичайного звернення до нас:
– Нам сьогодні повідомили, що наша шановна прибиральниця перших поверхів, забув її ім’я, була вбита своєю донькою Ольгою, яка наразі десь ховається. Якщо у когось є інформація з цього приводу, то попрошу звернутися до директора. Переходимо до сьогоднішньої теми нашого заняття, – він робить вигляд, що шукає матеріали лекції у папці, але насправді спостерігає за нашою реакцією.
Першим ділом хочу вщипнути себе за руку і прокинутися. Ольга не могла вбити свою матір, яким б стервом вона не була. По-перше, дівчина постійно знаходилася під впливом заспокійливих/наркотиків. По-друге, вона ж трохи відставала у розвитку. Як її не спіймали на місці вбивства? І як їй вдалось втекти? З іншого боку, у мене є щоденник моєї сестри, який заповнювала Ольга останнім часом і там жодного натяку на її розумову відсталість.
Схоже цей кошмар ніколи не закінчиться. Мені не досить зниклих студентів, ще потрібно було повідомити про Ольгу та її матір. Психіатр сьогодні не завадить бідній дівчині, яка сподівалася на хоча б один спокійний день.
– Таню, він на тебе дивиться, – Кирило наступає мені на ногу. Ледь не кричу від болі, але дивлюсь прямо в очі викладачу, який швидко відвертається до дошки і починає щось писати, роблячи найтупіші у світі помилки, але не помічаючи їх. Кирил потім сказав, що у моєму погляді було стільки ненависті та злості, важко уявити собі людину з такими очима.
У зв’язку з останніми подіями наступні пари відмінюють і ми зі спокійними душами розходимося по домівках після добрячої прогулянки містом. Мені страх як хочеться піти до мами і дізнатися все про обставини смерті сусідки, але вчасно згадую, що там мене можуть чекати співробітники дитячого будинку, які будуть раді доставити дівчину силою в її новий дім, тому йду туди сама.
– Де ти шлялась? Запізнилася на п’ять хвилин і думаєш, що можеш ігнорувати мене? Ану стій! З ким я зараз по-твоєму розмовляю? – вихователька зустрічає мене з хлібом-сіллю так сказати. Я дуже засмучена і бажаю тільки якнайскоріше уткнутися носом у подушку і плакати.
Але замість подушки мене очікують туалети і ганчірка з відром холодної води. Навіть без миючих засобів. Вихователька каже, що вона особисто перевірить роботу після того, як я закінчу. Боже, який там нестерпний запах через проблеми з каналізацією! Складається відчуття, що там ніколи й не прибирали.
Після роботи йду в їдальню, щоб поїсти. Там працює маленький телевізор, на якому показується сюжет про вбивство донькою своєї матері.
– Як нам уже відомо, дівчина Ольга спокійно зайшла в кімнату своєї матері з кухонним ножем в руках. Вона дуже сильно понівечила її і зникла з місця злочину. Наразі поліція шукає дівчину. Також нам відомо, що ця сама дівчина, за словами сусідів, була розумово відсталою, але наші експерти повідомили, що на момент скоєння такого жорстокого вбивства вона прекрасно усвідомлювала свої дії. – вихователька вимикає телевізор. Тишу, яка накриває їдальню, порушує звук виделки, що впала, яку я тримала в руці.
Додати до улюблених