Три дні проходить з моменту, як Кирила відвели у лікарню. Лікарі нічого мені не кажуть про його стан. А нащо? Всі симптоми на обличчя. Коли я намагаюсь з ним поговорити, він починає кричати, намагається звільнитися від мотузок, якими зв’язані його руки та ноги за поведінку. Декілька разів його ловили на спробах самогубства. І постійно він звинувачує мене в тому, що з ним сталось. Ніби я сама не розумію, що залишила його на самоті.
Кості вже краще. Він може самостійно пересуватись, говорить беззупинно, у нього відмінний настрій. Лікарі задоволені таким результатом своєї роботи. Я, у свою чергу, розповідаю йому всю правду, якою сама володію. На моє здивування, це його не дивує. Виявилось, що він сам давно почав щось підозрювати, але вибрав позицію “партизана” і нікому ні про що не говорив. Тай ми самі після того першого дня, коли Кирило сказав, що Кості можна довіряти, не намагались поговорити з ним.
– Що з ним? Лікарі мене не пускають. Кажуть, що почались побічні дії якогось невідомого препарату, – Костя сьогодні виглядає вельми схвильованим.
– Нічого нового. Хоче всіх убити, декілька разів погрожував лікарям. Про коледж нічого не каже, дяка Богові. Я вже просто не в силах це витримувати, – дійсно, стільки всього на мене звалилось. У коледжі поки нічого не відбувається, але ми готуємось до найгіршого. Директор тепер уже відкрито ненавидить мене. Це він сьогодні виразив публічно. Зникнення хлопця по імені Констянтин помітили одразу і почали підозрювати мене в його викраденні. Куди ж без цього.
Поміж всього іншого, Коля сказав, що серед ночі йому хтось кидав каміння у вікно. Один ледь не втрапив йому в голову, але той вчасно ухилився. Поліція, звісно, ніяких розбишак не виявила.
З Анною все набагато гірше. Її спеціально хотіли збити. На її щастя, вона забігла у вузький прохід між будинками і водій машини відчепився від неї. Додому Аня тепер йде такими вуличками, щоб не виходити на головну дорогу і постійно отримує від своїх батьків за запізнення.
– Я думав, що мене ніхто не зрозуміє. Виявилось, що я не один такий дивний, – Костя зітхає, але продовжує. – Мене, як і будь-якого іншого студента, цікавили ті самогубства, але решта погодилася з думками викладачів. А чому б і ні? Розслідування тут не проводили, трупи так і не знайшли, а в коридорах коледжу така тиша, що після виходу на вулицю відчуваєш себе дезорієнтованим. Не дивлячись на таку маленьку незручність, коледж досі доволі популярний і престижний навчальний заклад у місті. Батьки із задоволенням віддають сюди дітей на навчання. Я трохи захоплююсь історією прекрасних будівель нашого міста і дізнався, що…
***
– … Що коледж спочатку будували як в’язницю для особливо небезпечних злочинців. У тисяча дев’ятсот п’ятдесят другому році компанія друзів-олігархів викупила вже закинуту в’язницю, щоб зробити перший у нашому місті бордель. Бізнес через два місяці “накрили” і близько ста років будівля була зачинена. Ніхто не хотів викуповувати її через дурну славу. Але під час заснування саме цього коледжу тодішнім директору, який водночас був і меценатом, та викладачам було байдуже на такі деталі. Вони вважали це просто балачками старих баб. Судити вам, друзі. Я просто кажу те, що сам знаю, – Костя повторює ту саму інформацію, яку розповів мені декілька днів тому. Коля з Анею уважно його слухають.
– І де ти був весь цей час? Чому тільки зараз з’явився? – питає Аня. – Ми тут голови ламаємо, думаємо як можна смертної кари уникнути, а ти й так все знаєш.
– Дякую за комплімент, але далі історії коледжу я не просунувся, – Костя дивиться на моїх друзів винним поглядом.
– А ти читав біографії попередніх директорів? – цікавиться Коля.
– Всі чисті. Ніяких бійок біля барів, ніяких скарг від сусідів. Ідеальні законослухняні громадяни. Це й напружує. Адже у кожної людини має бути щось не так в цьому житті. Був пов’язаний із КДБ, переслідувався КДБ, писав доноси на сусідів, – розводить руками Костя.
– Таню, а ти що думаєш з приводу всього цього? – увага Колі миттєво перемикається на мене.
– Відчепись від неї. Їй зараз не до наших розмов. Кирило сидить в лікарні, а вона нічим не може йому допомогти, – Аня штовхає його ліктем.
– Та ні… Все нормально. На чому ми зупинилися? – намагаюсь надати своєму голосу хоч трохи впевненості.
– Про бездоганну репутацію нашого директора і всіх попередніх, – Костю не дуже тішить перебування у нашій компанії. Хоч виду він не подає. – Що робитимемо? Ви починали самостійно щось розслідувати?
– Тільки виходячи з особистих спостережень. Нічого серйозного. Для початку ми вирішили дізнатися всі причини закриття гуртожитку. Нам це майже вдалось, – відповідає Аня. – Ми знаємо, що там проживає дивна істота, яка віддалено нагадує людину. Воно не дуже дружелюбне. По-моєму, воно нас боїться не менше, ніж ми його, бо постійно тікає. Таня його бачила вдруге нещодавно.
– Ти мене ображаєш. Це було… Тиждень тому? – ось так я й опустилась до того рівня, що навіть не пам’ятаю, коли мене замкнули в бібліотеці.
– Більше. – підказує Коля.
Чомусь я не здивована. Минулі події я намагаюсь забути. Заховати їх в якийсь темний кут мого мозку і ніколи більше їх не тривожити. Мені хочеться більше не згадувати смерть сестри, пригоди в бібліотеці, ту повішану дівчину над урвищем. А найкращим варіантом є забрати документи і навчатися в іншому місті. Але зараз я поруч зі своїми друзями, яких не можу кинути на поталу долі. Звісно, їх допитуватимуть, з’ясовуватимуть, куди я ділась, причини такого вчинку. У кращому для них разі всіх вб’ють.
– Забули про ту страшну істоту. Зараз моєю особистою проблемою є пошук протиотрути для Кирила. Лікарі не можуть виявити вид отрути, що вже говорити про повноцінне лікування. У когось є якісь ідеї? – несподівано для мене самої набираюсь сміливості і готовності до дій. Залишайтесь позаду, мої дорогі страхи! Головна героїня мого улюбленого фільму жахів зовсім не була схожа на мене. Вона – моя протилежність.
– Не знаю. Можливо, знає той, хто приготував отруту, – Коля робить ковток кави, чашку з якою я не помічала на столі.
– Чудова ідея! А хто приготував отруту? – шипить Аня. – Це ж повинно допомогти подрузі, яка замінила мені Машу. І її хлопцю, – ніби поміж іншим додає вона.
– Що? – з її слів вихоплюю тільки останні й сильно дивуюсь. Невже я дійсно надто сильно переживаю за стан Кирила?
– Оп-па. Підловили! – по-дитячому щасливо відмічає Костя. – Це не моя справа, але ми можемо знайти щось у старому кабінеті біології. Народ, два роки тому, хто викладав біологію?
– Я навіть не пам’ятаю. На початку навчального року тут була якась викладачка, але нам сказали, що вона звільнилась за власним бажанням. Якщо чесно, ми з Анною навіть не бачили її, – каже Коля.
– Чому ж? Вона була куратором групи Маші. – заперечує Аня. У моїй голові одразу випливають спогади про групу, яка вчинила масове самогубство через день після зникнення куратора.
– Юлія Ігорівна. В Інтернеті пише, що вона зникла таємним чином. Ніхто не знає, де вона зараз. Були навіть припущення, що її вбили, – повідомляю.
– Що за фігня коїться в цьому коледжі? – Костя уже відкрито нервує.
– Ти не перший, хто задає нам це питання. Залишається тільки знайти на нього відповідь, – Коля всміхається. – Нічого. До цього стану швидко звикаєш. По собі знаю.
– Отже, жила собі жінка, яка викладала біологію в нашому коледжі. Юлія Ігорівна, так? – киваю. – І ось в один прекрасний день вона зникає. Група настільки вражена цією подією, що всі вирішують суїциднутись? Це абсурд! Нормальна людина за таких обставин раділа б, що пар з біології не буде, поки заміну не знайдуть.
– А ти дійсно правий. Нащо було переходити до таких крайніх заходів? – замислююсь.
– Вони не діяли самостійно. Вони могли бути під дією невідомої речовини, яке спочатку могло викликати легке роздратування. Маша за декілька днів до самогубства ходила не в гуморі. У неї постійно боліла голова, – повільно промовляє Аня.
– Кирило, – одночасно шепочемо ім’я нашого друга.
Додати до улюблених