Ось я й дійшла до перекладу моєї першої великої роботи без бети 2015 року. Власне, я тоді вступила до коледжу, тому й події розгортаються навколо такого навчального закладу.
*два роки тому*
– Машо, відчини двері, будь ласка! Маріє! Ти глуха? Відчини двері.
– Аню, ми тут намагаємось робити домашку. Ти можеш так не кричати? – із сусідньої кімнати виходить хлопець.
– Я хочу потрапити в свою кімнату, а моя сусідка чомусь замкнулась. – якомога спокійніше відповідає Аня.
– Ем… Двері відчинені, між іншим. – хлопець заходить в свою кімнату.
Дівчина здивовано дивиться на двері. Ті дійсно відчинені. З тривогою Аня заходить всередину. З невеликого місця, виділеного під коридор, не видно кімнати.
– Машо, це вже не смішно. Де ти? – Аня доходить до кімнати. Її подруга так і не відповідає. Вона вмикає світло.
Через декілька хвилин
– Коля, відчини двері! – Аня долонею намагається стерти сльози зі свого обличчя.
– Що вже сталось? – питає він, відчиняючи двері.
– Там Марія… Вона… Вона висить там. – крізь сльози намагається пояснити Аня.
– Де? – Коля вистрибує з кімнати.
– В нашій кімнаті! – кричить Аня на весь коридор.
– Тихіше ти. Ще паніки не вистачає, – шипить Коля.
У цей момент лунає переляканий крик якоїсь дівчини. Друзі біжать туди. В одній із кімнат на другому поверсі вони знаходять ще одну дівчину, яка теж вирішила повіситись.
– Що тут сталось? – Коля хапає за плечі заплакану дівчину.
– Я прийшла сюди і побачила це, – відповідає вона. – Чому вона зробила це із собою?
– Вона не одна. Моя сусідка теж повісилася, – тихим голосом каже Аня.
– Що тут коється? Олесю, дай мені запасний ключ від моєї кімнати. Толік чомусь замкнувся. О Боже! Що це? – в кімнату заходить Максим, який вчиться в одній групі з Анною та Миколою.
– Дівчина, котра повісилась! – Аня тремтить і обіймає себе за плечі.
Максим нічого не відповідає. Він вибігає в коридор і намагається достукатись в свою кімнату. Потім він з’ясовує, що двері відчинені. Аня й Коля знаходять його на порозі спальні. Максим дивиться на свого найкращого друга, який вже мертвий.
***
– Шановні студенти! Вам всім вже відомо, що у зв’язку зі смертю Ваших друзів ми вирішили закрити коледж до з’ясування всіх обставин. Поки міліція з усім не розбереться. Але навчання продовжуватиметься в дистанційному форматі! – директор коледжу відходить від мікрофону. В актовому залі панує тиша.
*зараз*
– Два роки тому в одному із коледжів нашого міста вісімнадцять студентів повісились в одну ніч. Поліція не знайшла жодних доказів того, що це було заплановане вбивство, як і жодних доказів, що ці студенти покінчили із життям за попередньою домовленістю. Слідство тривало два роки і за браком доказів справи закрили. Сьогодні коледж знову відчиняє свої двері для всіх студентів, – вимикаю телевізор. Вже другий рік поспіль нам говорять одну й ту саму інформацію про якихось студентів, що вчились в якомусь коледжі, і про відсутність будь-якої інформації.
– Бідні діти. У них попереду було ціле життя. – моя мама дуже любить цей сюжет. Адже після нього можна дуже довго плакати і благати нас із сестрою нікуди не виходити з дому.
– Валеріє, йдемо. Сьогодні такий чудовий день. – хапаю рюкзак молодшої сестри.
День дійсно чудовий. Ще б пак! Я навчатимусь в найдорожчому коледжі нашого міста.
– Таню, а ти хочеш там вчитись? Мамі страшно мене в школу відпускати. Тобі не страшно? – Валерія дивиться на мене своїми переляканими очима.
– Той інцидент відбувся два роки тому. І не обов’язково в цьому коледжі. Мені нічого боятися. До того ж, ці студенти, мабуть, домовились. Ну не може стільки людей вчинити самогубство в один вечір без попередньої домовленості, – спокійно пояснюю.
– Все одно. Мені неважливо. Просто пообіцяй не ходити в гуртожитки, – тупає ногою Валерія.
– Добре. Я тобі обіцяю. – сестра мене обіймає.
Коледж вражає своєю красою. Та в коридорах тихо. Бачу двох дівчат, які сидять на лавочці, втупившись в телефони. Мені стає не по собі. Зрештою, ніколи і ніде не згадувалось, в якому саме коледжі стались ті події. Мовчки піднімаюсь на третій поверх, заходжу в авдиторію, де викладають математику, і сідаю за парту.
– Чому тут ніхто не розмовляє? – краєм вуха чую розмову двох хлопців, які сидять за партою позаду мене.
– Так це ж тут сталось! Ті студенти колись вчилися в цій авдиторії, – пошепки відповідає інший хлопець.
– Не може бути! Я просив батьків відправити мене сюди. А якщо це повториться? – перший хлопець не на жарт переляканий.
– Заспокойся. Два роки все було тихо. До того ж раніше нічого подібного в цьому коледжі не було.
– А якщо все знову повториться? Тільки цього разу із нами, – закочую очі.
– Кириле, замовкни. Такого не буде! Зрозумів? – дівчина на ім’я Таїса поправила свій хвостик.
– Саме так, – втручаюсь в розмову. – Заспокойся, дівчисько.
– Подивимось, хто буде першою жертвою, – бурмоче Кирило.
– Що? – дивуюсь.
– Мій батько говорить, що це був вбивця. Вони не самі повісились, – відповідає Кирило. Потім він знову повторить цю фразу. Але тепер ми тільки сміємось з нього.
– Добрий день! Мене звуть Алла Степанівна. Я ваша викладачка математики. – в авдиторію заходить висока жінка. Вона мені одразу не подобається. Трохи згодом мої підозри щодо неї справдяться.
Пара з математики проходить доволі швидко. Хоч я й не розумію і половини матеріалу.
– Таню, зачекай! – тишу коледжу порушує крик Кирила.
– Чого тобі? – зупиняюсь.
– Прогулятися не хочеш? Я відчуваю, що попереду у нас довга розмова, – просить він.
– Давай після пар. – відповідаю.
– Добре. Я чекатиму на тебе. – він йде в протилежний від мене бік. Пам’ятаю, що тоді подумала, якого біса він не з’явився на парі. Ця думка наздогнала мене через кілька місяців після тих жахливих подій.
Доходжу до авдиторії. Майже вся група готова до пари й очікує дзвінка. Я ж приєднуюсь до тих, хто сидить в телефонах і слухає музику. Деякі переписуються зі своїми друзями в соціальних мережах. Спокійне життя помаленьку вислизає від нас. Я дивлюсь на свою групу. Нікому, крім мене, Кості й Кирила, не вижити. Звісно, тоді я ще цього не знала.
– Хлопці, я розумію, що в школі були інші правила, але пара вже почалася. Чи мені вийти і прийти на іспити? – викладач стоїть в дверях з великим стосом книг.
– Вибачте, будь ласка, – бурмоче Костя.
– Це був перший і останній раз. Сподіваюсь, ви мене зрозуміли. – він йде до свого столу. – Думаю, саме час познайомитися. Мене звуть Станіслав Русланович і я ваш викладач фізики. Пропоную вам відправитись разом зі мною у цей дивовижний світ.
“Дивовижний” світ фізики виявляється настільки нудним, що я декілька разів заледве не заснула. Якщо чесно, цей предмет мене мало цікавить. Я думаю про майбутню розмову з Кирилом.
– Привіт, Таню. Ти готова до нашої довгої та складної розмови? – Кирило зустрічає мене на майданчику перед коледжем.
– Не дуже, але починай. – серце чомусь починає калатати зі скаженою швидкістю.
– Ти здалась мені єдиною, хто зможе зрозуміти. Можливо в майбутньому тобі знадобиться ця інформація.
– Викладай.
– Всі ці самогубства не були випадковістю. Хтось підштовхнув студентів. Я думаю, що він навмання вибирав людей і відправляв їм якісь повідомлення, не обов’язково на телефони. Багато з них не звертали уваги на такі послання аж до того вечора. Розумієш, вони наче за командою накинули собі петлі на шиї.
– Ближче до суті, будь ласка.
– Цей коледж зберігає в собі досить таємниць. Чому вони продовжили роботу після смерті стількох студентів?
– Тому що їм потрібні гроші на життя? І чому ти вирішив, що коледж береже в собі якісь таємниці? – розповідь Кирила мене справді цікавить.
– Я знаю. Таню, не довіряй нікому, крім мене і Кості. Він найадекватніший серед усіх. Не намагайся розговорити інших. Можеш спробувати подружитися з Миколою та Анною. Вони єдині бачили все на власні очі. Думаю, їх чекає черговий кошмар. Історія повторюється. Тільки тепер все може повернутися задом до нас. Розумієш? – дивлюсь на дорогу, що знаходиться за Кирилом.
Одна студентка біжить за своїм листком, котрий летить в бік дороги. Кирило також дивиться туди.
– О Боже, – видихаю. Почуття тривоги охоплює мене. Як добре, що поруч є Кирило. Хапаю його руку.
– Ти теж це відчуваєш? – пошепки питає він.
– Так.
Наче нізвідки береться машина. На скаженій швидкості вона врізається в студентку, котра нахилилась, щоб зібрати свої папери. Декілька крапель крові попадають мені на обличчя. Спочатку все тихо, а тоді хтось починає кричати.
Додати до улюблених