Порчай перестав друкувати. Він зняв навушники, які були під’єднані до ноутбука і в яких усе ще програвався плейлист на Spotify “Writing Inspo” (що складався переважно з пісень Віка, але тут і там по ньому були розкидані треки Біллі Айліш і Тейлор Свіфт). Незважаючи на викручену гучність пісні, що звучала секунду тому в його вухах, – вона називалася “Тепле серце” і, звісно, належала Віку, – Чай вловив дивні звуки, які долинали з першого поверху.
Його пальці злегка затремтіли, коли він зрозумів, що вони з дядьком залишилися зовсім самі в будинку. А приглушений звук чужих голосів, які проривалися навіть крізь біти треку, що грав, вказували на те, що до них на поріг з’явилися якісь чужинці… Чужинці, які голосно кричали.
Збирачі боргів.
Розхвилювавшись, Чай вирішив швиденько закінчити абзац словами: “Отже, Т/І вирішила дозволити своєму серцю керувати її тілом, відмовившись від кожної раціональної думки, що пронеслася в її голові в той момент. Вона обійняла Віка, який оголив усю свою невпевненість і слабкість. Весь її захист звалився, і тепер у цьому світі для неї мала значення тільки одна людина. Вік”.
Коли він писав це, гарний голос музиканта м’яко наспівував йому: “Ось так, крихітко. Просто обійми мене. Усе, що в мене є,- це час, і я буду використовувати кожну секунду, скільки б вона не тривала”. Чай відчував умиротворення, коли слухав голос Віка на великій гучності, але шум внизу вивів його зі своєрідного трансу. Він мав переконатися, що внизу все було гаразд.
Йому не дуже подобалося те, яким вийшов останній абзац, який він писав для свого фанфіка на AO3 про те, як Т/І була викрадена Віком, після чого вона дізналася про його темні секрети і жахливе минуле. Він напевно наробив там купу помилок, але часу в Чай не залишалося, тому він зберіг документ і поспішно вимкнув ноутбук. Сховавши його під ліжком на випадок, якщо хтось увійде в кімнату, Порчай зняв із голови навушники і прислухався до звуків зовні.- Де гроші?!!- сердито закричав гучний грипкий голос, коли Че відчинив двері своєї спальні. Звук йшов знизу. Ситуація, схоже, загострювалася. Раз у раз чувся гуркіт зметених на підлогу речей, крики болю і чиїсь ридання. Напевно, це був дядько Порчая!..
Чай вибіг зі своєї кімнати і тихенько спустився сходами. Перше, що він помітив, був страшний безлад у вітальні. Скляні двері стояли навстіж і на підлозі маслянисто блищали краплини крові. Трохи далі він побачив свого дядька, який скорчився і стогнав від болю. На дивані зручно влаштувався незнайомий чоловік із вусами і в білому капелюсі, від якого виходила похмура аура сили. Троє громил, не звертаючи ні на що увагу, продовжували несамовито знущатися з дядька, обсипаючи його лайкою і штовхаючи ногами. Схоже, цього разу бандити були зосереджені тільки на фізичних тортурах і не рознесли вітальню вщент, як минулого разу. Проте… Проте серце переляканого Порчай болісно стиснулося від співчуття, коли він побачив сцену, що розгорталася перед його очима. Він був усього за кілька футів від них, але ніхто з чотирьох небезпечних чоловіків поки що не помітив його.
Він відчував наростаючу паніку, його руки тремтіли, а серце билося все швидше, через що здавалося, що Чай біг, а не стояв на одному місці. Йому здавалося, що стіни почали змикатися навколо нього, і кімната ставала меншою. Його дядькові було боляче, і кожен нанесений йому удар був для Порчай ударом у його власне серце.
– Досить! Зупиніться! – нарешті, закричав він, не витримавши напруги. Чай намагався звучати загрозливо, але його голос тремтів від страху і відчаю. Він був беззахисний перед цими жахливими людьми. Його світ і почуття безпеки руйнувалися без захисту старшого брата.
Дядько жалібно схлипнув, по його правій щоці стікала кров. У нього була розбита губа, а на обличчі й тілі виднівся розсип синців. Побачивши його в такому стані, що лежить на підлозі, Порчай весь скорчився.
Ватажок банди, що сидів на дивані, видав сміх, який більше був схожий на собачий гавкіт, ніж на людський голос. Хижо вишкірившись, він смерив Порчай вивчальним поглядом з голови і до п’ят, і хлопець мерзлякувато повів плечима, намагаючись позбутися неприємного відчуття, яке він створював. По ньому немов повзали жуки. Увага чоловіка тепер була прикута тільки до нього.
Троє головорізів – його підлеглих – залишили дядька в спокої, щойно ватажок дав їм знак рукою. Усі троє завмерли в очікуванні подальших вказівок. Дядько все ще лежав на підлозі, і коли він помітив Порчай, його очі розширилися від страху.
– Ні, ні, ні, ні! – почув Чай його хрипке перелякане бурмотіння. З очей дядька бігли сльози, а губи тремтіли від страху і болю. Він напевно хотів попередити Порчай, щоб той тікав і сховався в безпечному місці, але ноги Порчай, здавалося, примерзли до місця.
Чай і сам був би радий втекти звідси, але ним опанував страх, і він завмер, розриваючись між бажанням врятуватися і захистити свого нещасного дядька, якого, можливо, поб’ють тут до смерті в покарання за несплату боргу.
– Так, так, – голос чоловіка був грубим і скрипучим, схожим на скрегіт кігтів, що пробігають по класній дошці… – Хто це в нас тут? Ти Порчай, чи не так?
По спині хлопця пробігли мурашки, коли він почув, як його ім’я вимовляли з такою злістю.
Чоловік підвівся з дивана і Чай інстинктивно позадкував, але тут же натрапив ногами на якусь перешкоду. Його руки були стиснуті в кулаки, щоб не було помітно тремтіння. Щоразу, коли він відчував тривогу, він трусився, плутався в словах і не міг зосередитися на тому, що відбувається. Прямо як зараз.
Збирач боргів рушив до Чая, але різко зупинився, коли дядько схопив його за ногу і закричав відчайдушно:
– Не смій наближатися до нього!
Чай знав, дядько намагався виграти для нього час, але навіть це не змусило його вийти зі ступору і бігти. Він просто не міг.
Вусатий вдарив дядька ногою, через що той повалився на спину і заридав від болю. Порчай здригнувся від жаху, уявляючи скільки болю, мабуть, він відчував після всіх винесених ним побоїв. Вид побитого чоловіка приводив Чай у стан шоку. Нехай це повторювалося вже не вперше – ці чортові збирачі боргів часто з’являлися до них і вимагали оплати,- проте Порчай все одно не міг звикнути дивитися на те, як знущаються над людьми, яких він любив. Хоч би як погано йшли їхні справи, дядько і брат завжди намагалися захищати Чая від будь-яких небезпек. Він був надійно захищений, це правда, але… бачачи, як вони обидва жертвують собою, Чай страждав не менше, оскільки відчував, що нічим не міг їм допомогти. Він був слабаком і до того ж емоційно чутливий. Їхній біль прирівнювався до його власних страждань, і Чай ставив собі питання, чи справді він заслуговував на такі зусилля.
– Гей, крихітко, як щодо того, щоб ти сказав своєму дорогому дядечкові, щоб він повернув мені взяті в борг гроші, перш ніж він втратить усе, включно з цим будинком?
Серце Порчая похолоділо від страху. Орендна плата була прострочена, і дядько нещодавно як на зло програв їхні гроші. Не допомагало й те, що в Порчая щойно розпочався семестр, а брат потайки оплатив його навчання, навіть не обмовившись при цьому про катастрофічну нестачу грошей. Якби не збирачі боргів, він би навіть не дізнався справжнього розміру їхнього боргу.
Взагалі важкувато було прикидатися нормальним вісімнадцятирічним підлітком, коли всі в школі вихвалялися своєю заможністю й гарним походженням, тоді як сам Чай був частиною маленької бідної родини. Його братові Порше доводилося поєднувати кілька підробітків із нелегальним побічним бізнесом, щоб переконатися, що Чай отримає найкращу освіту. Їхнє життя було далеким від нормального. І часто Чай думав, що в цьому була його вина. Те, що йому довелося ходити в ультрасучасну середню школу, коли в них ледве вистачало грошей на це… Порчай вибрав би щось простіше, але ось брат був проти – Порш твердо намірився відправити його в хороший університет. Начхати якою ціною. Хоча сам Чай вважав, що це не варте всіх побоїв, які діставалися дядькові, і жахливих навантажень брата.
Він дивився на бандита в усі очі, не знаходячи слів. Мовчання затягувалося і незабаром це набридло чужинцям. Чоловік у білому капелюсі пішов, слідом за ним потягнулися і троє його поплічників. Один із них наостанок штовхнув дядька, змусивши того скрикнути від болю, і після цього в будинку настала тиша.
– Ви бачите мене не востаннє,- застережливо кинув збирач боргів, перш ніж прибрався, нарешті, з території їхнього будинку.
Чай почув шум автомобільного двигуна і шурхіт шин машини, що від’їжджала, тільки тоді він відчув, як його тіло розслабилося. Він полегшено видихнув, не усвідомлюючи навіть, що весь цей час затримував дихання. Його погляд ковзнув до тіла, що скорчилося на підлозі. Дядько намагався витерти сльози й перевести подих.
– Гей,- м’яко окликнув його Порчай.
Чоловік голосно зітхнув. Він виглядав наляканим грізним попередженням збирача боргів, хоч і намагався приховати страх під маскою удаваної хоробрості. Чай зковтнув і теж вирішив зробити вигляд, що не боїться. Він підійшов до нього, опустився на коліна й обійняв дядька. І тільки в його руках відчув себе в безпеці.
– Ці люди…
– Не турбуйся про це, Чай,- сказав дядько, гладячи його по волоссю, від чого пережитий стрес почав поступово розсіюватися. Дядько все ще був поруч, і світ уже не здавався йому таким уже жахливим, – Усе добре. Порше і я вирішимо це. Я зробив помилку і… мені шкода, що я наразив тебе на небезпеку,- сказав він, і його голос здригнувся на останніх словах.
Чай відчув, як сльози навертаються на очі. Він не дозволить собі розревітися, не в цей момент. Він повинен постаратися бути сильним, у що б то не стало! Не вина дядька в тому, що в них постійно були проблеми з грошима. Ніхто не був винен. Їм просто не пощастило народитися в таких умовах. Так, у дядька справді була залежність від азартних ігор, і це більше скидалося на хворобу. Ніщо не зупиняло його від спроб знайти легкі гроші завдяки азартним іграм. Необдумано придбані акції, ставки, наркобізнес – усе це було його способами розв’язати проблему їхньої родини. Поки Порчай був дитиною, дядько намагався допомагати, чесно працюючи, але, одного разу зігравши зі своїми друзями в азартні ігри та вигравши, він уже не зміг зупинитися. До якогось моменту дядькові щастило, але потім це випадкове везіння закінчилося, а хвороблива залежність, навпаки, тільки почала набирати обертів. Було несамовито спостерігати за тим, як дядько деградував, дозволяючи жадібності керувати. Незважаючи на спроби Порше і Чая серйозно поговорити з ним про це, дядькові так і не вдалося позбутися залежності. Можливо, йому не вистачало мотивації? У самого Порчая був стимул, до якого можна було прагнути. Його старший брат покладав на нього великі надії, підтримуючи мрію Чая стати музикантом. Таким же крутим як Вік. Творчість цього хлопця допомогла Чаю пережити найтемніші часи, крім того Порчай щиро мріяв хоч трохи наблизитися до його рівня: бути таким самим ввічливим, із чудово поставленим голосом і доглянутою зовнішністю. А ще було б круто навчитися приносити розраду і надихати тих, хто бореться з проблемами силою музики.
Тож не дивно, що Чай намірився вступити в той самий університет, де навчався і Вік. Порше це було не принципово, він просто хотів, щоб Чай вступив до хорошого університету, тому й підтримав його. Старшому братові постійно доводилося турбуватися про те, де знайти гроші на навчання Порча, щоб він зміг спокійно закінчити середню школу і продовжити навчання далі. Чай дуже хотів би допомагати йому заробляти, але Порше рішуче відкинув цю ідею і порадив йому зосередитися на навчанні. Тож Порчай і став найкращим учнем на своєму потоці і зараз старанно готувався до іспитів. Це було найменшим, що він міг зробити для сім’ї.
– Я довіряю тобі, дядьку.
Чай щосили намагався вірити в ці слова, але робити це ставало дедалі важче й важче, тому що дядько залишався вірним рабом своєї жадібності, яка керувала всім його життям. І, можливо, варто було б ненавидіти його за це, але Чай не міг – він любив їхнього з Порше дядька і не уявляв життя без нього, нехай той і повертався додому тільки тоді, коли йому потрібні були гроші або місце для укриття від збирачів боргів.
– Емм… Дозволь, я принесу аптечку,- сказав Чай, навмисне мене тему. Піднявшись, він усміхнувся дядькові й отримав його сумну усмішку у відповідь.
Чай взяв коробку і допоміг йому обробити рани за допомогою ватної палички. У цей момент із двору донісся слабкий звук мотоцикла, що під’їжджав. Порше, нарешті, був удома.
Чай зосередився на нанесенні ліків. Він мав тримати себе в руках, незважаючи ні на що. Особливо в присутності брата. Він уже уявляв собі, як той засмутиться, дізнавшись про те, що трапилося, і хотів, наскільки це можливо, відтягнути цей момент. Адже колектори приходили до них із погрозами вже не вперше.
– Що трапилося? – запитав Порше з сумішшю занепокоєння і відчаю в голосі, проходячи у вітальню. Вирваний зі своїх думок, Чай розгублено обернувся до нього. Він намагався знайти слова, щоб якось м’якше пояснити, що сталося, але як на зло слова не спадали на думку і він продовжував мовчати.
Погляд Порчая опустився на пакет з їжею, який брат тримав у руках. Локшина, ймовірно,- подумав він. Сорочка Порше була пом’ятою і наполовину розстебнутою, а сам він виглядав гранично втомленим після довгої нічної зміни.
– Присядь,- спокійно сказав дядько. Він уже встиг трохи прийти до тями.
Порше опустився на коліна навпроти Чая і дядька. Сумка з їжею лягла поруч із його стегном.
– Чай приходив за боргом.
Усієї правди дядько не сказав – до того, як Порчай спустився у вітальню, вони говорили тільки про прострочену орендну плату, але загалом погрози Вусатого, адресовані конкретно Порчаю, вказували на те, що причина появи бандитів у їхньому домі полягала далеко не тільки в цій заборгованості. Було щось іще. Чай хотів нагадати про це, але раптом передумав. Якби Порше дізнався, що хтось погрожував відібрати в них будинок, він опинився б у ще більшому стресі. А вже якби він дізнався, що дядько знову десь накосячив, то, найімовірніше, і зовсім вигнав би його геть. Чай не хотів, щоб їхня і без того маленька сім’я розсипалася остаточно. Так, це було егоїстично, бажаючи, щоб проблемний родич продовжував жити з ними, але це було єдиним, за що він ще міг чіплятися. Крихка стабільність і образ ідеальної щасливої сім’ї з рекламних постерів, про які він мріяв… такі недосяжні й бажані. Чай і так уже втратив батьків, він не міг втратити ще й дядька.
– Добре, що я був тут, інакше Чай міг постраждати.
Так уже. Порчай й уявити собі не міг, що було б, якби дядько пішов у справах до появи бандитів. Ті типи напевно увірвалися б до нього в кімнату і розгромили б там усе. А судячи з того, як вони дивилися на нього, ставало зрозуміло, що зробити вони могли і куди більше, ніж просто побити його заради забави. Почасти тому Чай і був такий вдячний дядькові – навіть якби світ раптом завалився, він став би на їхній захист незважаючи ні на що.
Порше виглядав переляканим. Одна лише думка про те, що Чай міг постраждати, здавалося, заподіяла йому біль. Порше кинув на Че ніжний і стурбований погляд, який за частку секунди перетворився з сумного на гнівний.
– Прокляття,- тихо вилаявся він, похитавши головою. Він прикрив очі, намагаючись повернути собі самовладання. Було важко дивитися на те, як брат намагається не зламатися і бути сильним. Чай був єдиною цінністю, яка ще утримувала Порше на цій землі й допомагала вірити в щасливе майбутнє. Без нього життя здавалося йому марним.
– Велике спасибі, дядьку,- промовив Порше і Чай зніяковіло подумав, що без боргів дядька вони б не прострочили оплату рахунків.
Дядько кивнув, уникаючи погляду хлопця.
– Не варто. Це було моїм боргом.
Порше насупився.
– З тобою все гаразд? – стурбовано запитав він. Чай достеменно знав, як сильно дядькові дісталося сьогодні, але промовчав.
Чоловік кинув на Порше спокійний погляд.
– Я в нормі. Не бери в голову,- він дуже добре вмів приховувати свої емоції. Піднявши очі догори, він із розсіяною цікавістю поцікавився:- Але чому ми не виплатили ренту?
Навчання в середній школі – ось чому. Чай зіщулився, намагаючись упоратися з уколом провини.
Порше перевів погляд із дядька на нього, і Чай раптом подумав, чи знає брат, що дядько вже в курсі щодо причини.
– У Чая щойно почався новий семестр.
Порчай втупився в підлогу. Чути, як брат говорив про це вголос, було нестерпно. Він відчував важкість у грудях і тривожне відчуття, що розросталося в животі. Його освіта стала однією з речей, які заважали Порше зводити кінці з кінцями для їхньої родини. Брат вперто не бажав, щоб Чай допомагав йому фінансово. Останній семестр у старшій школі вже добігав кінця, але ж після цього належало ще й навчання в коледжі, яке Порше обіцяв оплатити від і до… Чай відчайдушно чекав повноліття, щоб теж вкладатись у сімейний бюджет, уже питаючи в брата дозволу. Йому було всього вісімнадцять зараз і до цього моменту залишалося ще два роки.
– Тому я їм і не заплатив,- Порше відчував провину, але звучав упевнено. Він і так старався з усіх сил. Рахунки не закінчувалися, а ціни продовжували зростати. Нині він був єдиним, хто намагався підтримувати їхню сім’ю на плаву, взявши на себе тягар батьківства заради Порчая та роль турботливого племінника заради дядька. Йому було важко, але він терпів усе це без скарг.
Дядько розуміюче кивнув. Він глянув на Порчая, вагаючись, зізнатися чи ні.
– Вони попросили 200.000 бат до кінця цього тижня.
Порше підняв брови в шоці від того, скільки йому належало зібрати грошей за короткий термін. Чай теж перебував у жаху.
– В іншому разі вони погрожували забрати будинок.
Чай підозрював, що частина названої суми включала також частину власного дядькового боргу, але промовчав. Йому не слід було бути лицеміром і звинувачувати його в цьому, коли й сам Чай був винен у тому, що братові доводилося так надриватися. У такі моменти він завжди почувався не в своїй тарілці. Звинувачувати було нікого. Їм просто не пощастило.
– Двісті тисяч шматків?! Вони зовсім очманіли?! – вигукнув Порше з гнівом. Чай злякано з’їжився.
– Пі’,- гукнув він Порше. Брат обернувся і погляд його пом’якшав.- Вибач.
Йому було шкода, що його освіта і гроші за їжу, електрику, воду тощо ставали таким величезним тягарем для їхньої родини. Йому було шкода, що він не міг нічим допомогти братові. Чай так хотів якнайшвидше зробити гарну кар’єру і розплатитися з Порше за все, чим той жертвував заради нього! Порше заслуговував на щастя і стабільність, чого Чай не міг йому дати зараз.
Брат дивився вбік, потім похитав головою. Його гнів розвіявся. Піднявшись на коліна, він потягнувся рукою через стіл. Дядько теж спробував надати Чаю деяку підтримку, незграбно поплескавши його по плечу. Чай знав, згадка про власну слабкість змусила їх обох почуватися ніяково, від чого йому стало ще гірше.
Незважаючи на відчуття безпорадності, Порчай схопив брата за руку, намагаючись заспокоїти його і себе заодно. Порше підбадьорливо посміхнувся йому, і щось у цій м’якій посмішці миттєво заспокоїло нерви Порчая. Це завжди працювало в них – фізичний контакт і трохи душевного тепла. Навіть якщо світ навколо них розвалювався на шматки. Дивлячись на посмішку Порше, легше було вдавати, що все гаразд.
– Не сприймай усе це близько до серця, я просто базікав. Я подбаю про це,- і прозвучало це справді дуже щиро і правдиво. Будь-яка проблема ставала розв’язуваною, коли поруч із ним був Порше. Було достатньо того, щоб брат щодня повертався додому і перевіряв Порчая перед сном. І жодні труднощі з грошима ніколи не внесуть розлад між ними.
Дядько втішив Порчая, погладивши його по щоці, але Чай все одно не зводив вдячного погляду з Порше. Той підбадьорливо кивнув. Він завжди говорив, що конфлікти – це всього лише тимчасові перешкоди, які готує вам життя, але завжди знайдуться способи розв’язання проблеми, що виникла. Очі Порше нагадували Чаю про те, що їхні труднощі були лише невеликою нерівністю на дорозі життя, і, як і будь-яка інша проблема, з якою вони зіштовхнулися, зрештою, її також буде вирішено. А самі вони стануть тільки сильнішими.
Чай посміхнувся. Потім подивився вниз, зосередившись на руці брата, який міцно стискав йому руку.
– Дядьку, ти вже поїв? Я купив трохи локшини.
Порше змінив тему. Він відпустив руку Порчая, тому що Чай вже почувався набагато спокійніше. Згадавши про пакет із локшиною, він зрозумів, що забув пообідати сьогодні в школі. А ще він не вечеряв і був по-звірячому голодний, якщо подумати.
– Тоді вперед, розігрівай вечерю,- сказав дядько. Він теж ще нічого не їв. Порше, мабуть, знав про це, коли поставив пакет із локшиною перед ним.Чай подумав про те, що його друзям у школі навряд чи коли-небудь доводилося турбуватися про їжу. Вони просто замовляли улюблене частування, не піклуючись про ціну. Чай задався питанням, чи допомогло б їхній родині, якби він почав їсти тільки двічі на день. Він міг би, наприклад, пропускати обіди в школі, тим паче, що в привілейованій школі, де він навчався, ціни зачіпали за хмари. Так Чай зміг би пристойно економити і…
– Я вже вечеряв,- сказав Порше, змусивши Чая виринути зі своїх роздумів. Він тут же засумнівався, чи говорив брат правду. Чи не прикидався, не бажаючи, щоб Чай почувався винним і маявся безсонням через співчуття до нього.
– Тоді я сходжу, розкладу їжу по тарілках,- запропонував Порчай, намагаючись, щоб його голос звучав рівно.
Він узяв пакет і попрямував на кухню. Чай знав, братові й дядькові потрібен час, щоб обговорити все без його присутності, бо обидва вони думали, ніби він нічого не знає про масштаби катастрофи. Чай і радий був би залишатися в невіданні, та тільки це було неможливо.
Опинившись на кухні, він узяв кілька тарілок. День був таким до біса довгим, що Чай відчував себе морально виснаженим. Він вирішив відволіктися, послухавши трохи музики. Запустивши трек “Everything’s Okay”, Порчай відразу відчув, як у нього піднявся настрій. Музика була для нього безвідмовним способом піти від реальності. Фанфіки та мрії теж допомагали з цим. Було легше зосереджуватися на житті інших людей, ніж розбиратися з лайном у своєму власному. Якщо він почне надто багато думати про це, то, найімовірніше, швидко перетвориться на похмуре песимістичне лайно, а заради сім’ї він просто зобов’язаний був бути для них останнім оплотом надії, світла й оптимізму!
Чай наспівував пісню, розігріваючи локшину і розкладаючи її по тарілках. Він заплющив очі, занурившись у мелодію, і уявив собі альтернативний всесвіт, де в них усе було гаразд. І де йому все ще потрібно було вигадати більш слушну кінцівку для фанфіка про Віку, який викрадав Т/І, щоб закохатися.
Додати до улюблених