Дракон постарався на славу. Як я й сказала, насамперед ми пішли гасити Знаменну кобилу. Гасінню дуже сильно сприяли колодязь, що стоїть у центрі площі, і струмок, що проходить через весь Вайтран з Драконячої Межі. Коли вогонь погас, ми змогли оцінити ситуацію. Потужні дерев’яні балки вціліли, але шкода все одно була досить великою, щоб Хульда з жахом, розпачем і сльозами, що наверталися на очі, нерухомо стояла і дивилася на свій будинок і джерело доходу. Те, що найближчим часом таверна не зможе приймати відвідувачів, не кажучи вже про постояльців, було ясно без жодних розмов.
Коли стемніло, всі пожежі вже загасили. Ми з Лідією приєдналися до ярла в обході міста. Вайтран не зазнавав таких руйнувань з часів Кризи Облівіона.
~ Дідько. Адже це був лише другий за силою дракон у драконячій ієрархії. У грі дракони сприймалися не більше, ніж потужні боси, які при цьому не завдавали особливої шкоди навколишньому світові. Бля. Мені ж треба буде в Драконячу межу дракона заманити. Навіть у мирних умовах умовити ярла було б не надто просто, а що робити тепер? І якщо ярла ще якось умовити можна, як це сприймуть решта мешканців міста? Мені потрібно буде або виявити до холери гарні навички дипломатії, або стати не менш до холери великим авторитетом для городян. Ну або взагалі забити на них болт, провернути все, а потім бути готовою до непередбачуваних наслідків, що включають повалення Балгруфа і можливість того, що мене зловлять і пустять по колу всім Вайтраном.
– Катріно. Катріно, ти мене взагалі чуєш? – почула я крізь думки голос Лідії.
– А. Так. Задумалася просто.
– Ходімо допоможемо підняти ту балку.
Ми підійшли до зруйнованої будівлі. Схоже, кілька несучих балок прогнили через час, тому вогонь запросто їх добив. Ми підняли балку, щоб переконатись, що там нікого не привалило. Нікого там не побачили і вже збиралися відпускати балку, як раптом звідкись почувся крик.
– Стійте! Там Ларс!
Я обернулася і побачила дівча редгардку.
– Коли дах упав, там у будинку був Ларс. Він хотів витягнути звідти кішку. Прошу, врятуйте його! – протараторило заревене дівчисько.
– Ти знаєш, у якій частині будинку він був? – запитала я.
– Ні. – крізь схлипування сказала дівчинка. – Ларс вбіг у будинок, а він обвалився. Я вдарилася і прокинулася вже з татом.
– Він має бути недалеко від входу. Пройшло вже багато часу. Шукаємо швидко, але обережно. – скомандувала я.
Пошуки проходили хвилин 10. Тяжкі балки не піддавалися. Аж раптом з-під уламків виліз смугастий кіт. Тварина була розпатлана і налякана. Ми одразу почали розгрібати ці уламки. На наше щастя, хлопець дуже швидко знайшовся. Його і кота захистив міцний важкий стіл, що частково витримав важку балку та дах. Хлопця ми витягли, але він був непритомний. Дівча одразу в сльозах налетіло на нього.
– Ларс, прокинься! Прокинься! Я ніколи більше не ображатиму тебе, тільки будь ласка, не вмирай!
~ Хм… А це, випадково, не та дівчинка-хуліганка? Як там її звали… Брейт. Точно. Схоже, вона. У грі вона постійно цього хлопця шпиняла, а той ніяк не міг їй відповісти.
Я торкнулася шиї хлопчика. Насилу мені вдалося намацати його пульс.
– Живий. Негайно віднесіть його до храму Кінарет. І будьте обережні. У нього, здається, зламана рука. – наказала я вартовим, що стояли поруч.
– Я піду з ним. – сказала дівчинка і благаюче на мене подивилася.
– Добре. Тільки не заважай.
Вартовий акуратно взяв хлопця і забрав його. Брейт пішла за ним.
~ Ні худа без добра, як кажуть. Тепер ця хуліганка точно його задирати перестане. Хоча стоп. Адже з її боку були якісь репліки, що вказують, що цей пацан їй подобається. Цікаво.
– Схоже, ми вже оглянули всі будинки. – сказав Балгруф. – Наступний день буде важкий. Потрібно добре відпочити.
– Але ярле, ми ще можемо продовжити прибирати завали. – заперечив вартовий.
– Чи на довго вас вистачить? А якщо на місто нападуть? Що робитимете без сил?
Тут вже вартовий нічим не зміг заперечити та підкорився наказу. Казарми сторожі вціліли майже повністю. Городяни вирушали ночувати у вцілілі будинки, частина з них розташувалася все в тих же казармах, ще частину ярл розмістив у Драконячій Межі. Дехто вирішив заночувати прямо на вулиці. Єдиним приміщенням, куди люди так і не наважилися піти на ночівлю – Зала мертвих. Нікому не хотілося б спати серед трун.
– Катріно, тобі є де розміститися? – спитав мене Балгруф.
– Ну… Чесно кажучи, нема де. – чесно відповіла я.
– Тоді ходімо зі мною. Я надам тобі та Лідії ліжка у палаці. Не годиться рятівникам міста ночувати на вулиці.
– Може, нехай вони переночують у нас, у Йорваскрі? – почувся жіночий голос ззаду.
Обернувшись, я побачила рудоволосу жінку, одягнену в стародавню нордську броню.
~ О. Це ж Ейла Мисливиця.
– Побратими будуть раді, якщо та, хто перемогла дракона, розділить з ними дах.
– Хм… Катріно, що думаєш з цього приводу? – спитав мене ярл.
– Ем… Ну… А давайте вирішимо монеткою. Аверс – я ночую сьогодні в Драконячій Межі, реверс – у Йорваскрі. – Сказала я, не придумавши, нічого кращого. Відмовляти ні ярлу, ні Ейлі мені не хотілося.
Я кинула монетку і впіймала її. Розтиснувши долоні, я побачила реверс монети. У моєму старому світі цей бік називали орлом. Слова “орел” і “решка” я вирішила не використовувати, тому що їх могли не зрозуміти мешканці, у яких на монетах ніколи жодних орлів не зображувалося.
– Що ж. У такому разі, сьогодні я з тобою прощаюся. На добраніч тобі. – сказав ярл і разом з Айрілет вирушив у Драконячу Межу.
– Ну що ж. Будемо знайомі. Мене звуть Ейла.
– А мене Катріна. Мою супутницю – Лідія.
– З Лідією ми знайомі. Зустрічалися з нею кілька разів.
– І обидва рази я програла тобі у стрільбі. – трохи з засмученням відповіла Лідія.
– Правильно. Але ви обидві сьогодні були чудові. Особливо ти, Катріно.
Подальша наша розмова проходила дорогою в Йорваскр.
– Слухай, це ж ти та сама ельфійка, яка побила Утгерд?
– Ну так. Я.
– А правда те, що ви з нею потім влаштували в кімнаті в Кобилі?
– Та йоханий бабай. Ніколи більше не буду ні з ким трахатись у таверні.
Ейла засміялася.
– Чесно кажучи, до останнього не могла повірити, що Альтмерка здатна на таке.
– Ну, я взагалі персона унікальна, судячи з подій останнього місяця.
– Це точно. Вбити двох драконів за місяць не кожному дано. Їх тут тисячі років ніхто не бачив.
– А чому ти взагалі вирішила мене запросити в Йорваскр?
– Я ж сказала. Всі побратими будуть щасливими, якщо до них приєднається та, хто вбила дракона. А на твоєму рахунку їх аж двоє.
– Мені це сприймати як запрошення переночувати чи запрошення вступити до побратимів?
– І те і інше. Перед тим, як зустріти тебе, я говорила з Кодлаком. Схоже, ти його зацікавила. Обов’язково зайди до нього, як відіспішся. Лідіє, і ти теж.
– І я? – здивувалася дівчина. – Я ж нічого не зробила.
– Я бачила, як ти вискочила за Катріною до дракона і як ви обидві його відволікали на себе. Не кожен взагалі наважиться на таке. До того ж, якщо ти хускарл Катріни і всюди прямуєш за нею, буде дивно, якщо ти не будеш, як і вона, побратимом.
~ А у грі на Лідію, та й взагалі на будь-яких супутників, ніхто ніяк не реагував. Наче й нема її. Втім, час уже звикнути до того, що цей світ реальний і все в ньому працює за логікою, а не ігровими умовностями.
Увійшовши в Йорваскр, замість звичайного столу, що ломиться від їжі і випивки, ми побачили безліч людей, які хто як розмістилися на ночівлю.
– Пробачте, сьогодні наша зала постала перед вами не в кращому вигляді. – сказала Ейла.
– Все одно вражає. Особливо якщо врахувати, що дахом їй слугує здоровенний корабель. Як узагалі перші побратими його сюди притягли? І навіщо? – відповіла я.
– О. То ти знайома з нашою історією?
– Ну так вже склалося, що я дуже не погано знаю історію цього світу і, звісно, Йорваскр не міг не опинитися серед цих знань.
– Вражає. Втім, поговорити ми ще встигнемо. Ви дуже втомилися.
Ейла провела нас на нижній рівень Йорваскра. Там знаходилися спільні та особисті кімнати Побратимів. Людей тут було значно менше. Мабуть, незважаючи на свою відкритість, їм не хотілося б пускати будь-кого туди, де проходить їх сон. Вказавши нам наші ліжка, Ейла одразу пішла. Ми ж із Лідією вирішили більше не витрачати час та сили на розмови, тому одразу лягли спати. Tgm, схоже, непогано знімає втому, зводячи її до мінімуму, проте не анулює її повністю, та й ментально вона залишається. Такої кількості подій одного дня зі мною до попадання в цей світ ніколи не відбувалося. Сон мене накрив одразу ж.
На ранок було вирішено, що все-таки варто зайти до Кодлака Білогривого – провісника Побратимів та їхнього формального лідера. Але спочатку ми привели себе до ладу і поснідали. Він був разом з Вілкасом і я почула частину їхньої розмови.
– Але я ще чую поклик крові. – сказав Вілкас.
– Як і ми всі. Така наша ноша. Але ми можемо вистояти. – відповів Кодлак.
– Ми з братом на вашому боці, звичайно. Але я не впевнений, наскільки легко буде з рештою.
– Залиш це мені.
~ Тисячу разів уже чула цю розмову.
У цей момент у кімнату зайшли ми з Лідією.
– Гадаю, це ви Кодлак? – одразу вступила я в діалог. – Ейла сказала, що ми маємо зайти до вас.
– Ейла? Гадаю, ви і є ті діви войовниці, які вчора билися з драконом. Йорлунд з ярлом дуже добре про вас відгукувалися. Якщо не помиляюся, то ідея з балістою належить тобі? – звернув на мене погляд Кодлак.
– Так. Але її реалізація мене здивувала. Не очікувала, що в такі короткі терміни можна зробити таку зброю, та ще й не одну. Ейла вчора натякала нам, щоб ми приєдналися до Побратимів. Ми подумали, це справді було б не погано.
– Хм. Стривай, дайте на вас подивитись. Хм. Так, можливо. Бачу, що дух ваш сильний. І вчорашній бій тому найкращий приклад. Але хотілося б знати краще, які ви в бою з людиною, дівчатка. Вілкас перевірить вас. Вілкасе, йди з ними у двір і подивись, на що вони годяться.
– Так. Що ж. Ідемо. – сказав Вілкас і повів нас на заднє подвір’я Йорваскра.
Саме там і впав дракон. Його туша досі перегороджувала шлях із заднього двору до кузні. При цьому вартові пильнували, щоб ніхто до нього не наближався. Дивно, що Фаренгар досі не прибув. Знаючи його, він мав би всю ніч провести з драконом.
– Старий велів подивитись на вас, тож уперед. Почнемо з тебе. – сказав Вілкас і вказав на Лідію. – Вдар пару разів, я подивлюся, в якій ти формі. Не хвилюйся, я не зламаюся.
Вілкас оголив свій меч і зняв зі спини щит. Його приклад наслідувала і Лідія. Бій тривав недовго. Спочатку Лідії вдавалося його потіснити, але дуже швидко Вілкас перейняв ініціативу.
– Не погано. Тепер твоя черга. – сказав він мені.
~ Що ж. Не поганий спосіб подивитися, як я мечем керуюсь і на що я здатна без використання магії.
Бій почався із того, що я спробувала вдарити мечем збоку під щит. Але Вілкас відбив цю атаку. Далі це перейшло у серію ударів з різних боків. Один раз мало не спробувала шмальнути вогнем за звичкою. Але вчасно отямилася. Бій тривав так само, не довго.
– Не погано. Але наступного разу буде складніше. Тобі не вистачає техніки. – зробив висновок Вілкас, забираючи меч у піхви. – Може, з вас і буде толк у наших лавах. Ви вже заробили собі авторитет у очах побратимів, але ви ще новачки. Робитимете, що скажемо.
Вілкас кудись пішов, а ми почули голос Ейли.
– Не погано. Трішки досвіду і того дивишся, ви його зможете відгамселити в бою на мечах.
– Ну так. Досвід не завадить. Не все життя ж нам бандитів шпигати. Та й вони можуть виявитися вправнішими. – відповіла я.
– Мені здалося, чи ти спробувала зробити щось лівою рукою?
– Та годі. Ти навіть це помітила? Я зазвичай борюся з використанням магії. За звичкою машинально мало не застосувала вогонь.
– Вогонь, кажеш? Я нещодавно чула байку, мовляв, десь у горах біля Рівервуда з’явилася якась Вогняна демониця, яка живцем спалила цілу банду бандитів. Розповідали так, ніби вона вогнем із рук безупинно палила.
~ Бля. Це такими темпами в якусь легенду переросте, якщо навіть до Ейли слух дійшов.
– Думаю, ці ідіоти на вогняного атронаха навернулися і зі страху все придумали.
– Можливо, можливо. – ніяково сказала я.
~ Хто знає, до яких результатів приведе мене репутація Вогняної демониці, яка живцем палить людей у попіл. Можливо, в майбутньому це мені на руку і зіграє, але поки що краще цим не світити.
– До речі. Вас Йорлунд шукав. Йому потрібна якась допомога у кузні.
– Добре. Тоді, мабуть, зараз і рушимо. – відповіла я.
Попрощавшись з Ейлою, ми піднялися до Небесної кузні. Йорлунд копався із пошкодженою від падіння зі стіни балістою. Схоже, його зацікавив цей проєкт. Він навіть не помітив, як ми підійшли.
– Йорлунде, ти хотів мене бачити? – звернулася я до коваля.
– Ох. Це ти. Так. Бій показав, що у цих баліст є суттєві недоліки. Коли ти вже запропонувала їх, я подумав, що ти могла б трохи мені допомогти. До того ж, у тебе є досвід бою з двома драконами, і ти краще за всіх розумієш, як найкраще з ними боротися.
– Я запропонувала, але ремісник з мене так собі. Здебільшого я знайома лише з принципами роботи.
– Саме це мені від тебе й потрібне. На своєму віку мені не доводилося працювати над такими речами. Лише кілька разів я робив арбалети, але цього мало.
– А в чому проблеми повилазили?
– Здебільшого це знос важелів та швидкість перезарядки. Але мене більше турбують болти. – коваль узяв один із болтів. – Ми зробили болти, як для арбалетів, тільки більше. Я оглянув рану дракона. Болт встромився між пластинами його броні, однак вийшло це лише через те, що він мчав прямо на балісту.
– Швидкості болта та самого дракона склалися і завдяки цьому болт увійшов досить глибоко. Але якби дракон пролітав повз, болт міг взагалі не потрапити, або просто відбив би йому кілька великих лусочок, як це було при першому пострілі. – озвучила я свою думку.
– Так. Дракони не дурні. У давнину вони правили Скайрімом. Як тільки вони дізнаються, на що здатна ця зброя, вони уникатимуть попадань. Потрібно придумати, як збільшити потужність пострілу.
Я оглянула болт та балісту. Як збільшити силу пробивання я не мала жодного поняття. Однак у моїй ясній головешці виникла пара інших ідей.
– Я не знаю, як збільшити потужність, але ми можемо подумати про трохи інший принцип враження цілі.
– Що ти маєш на увазі?
– Пам’ятаєш, лучникам було наказано цілитися по крилах, щоб пробити полотно? Болти арбалетного типу просто зроблять невелику дірку та пролетять наскрізь. Якщо ми змінимо форму наконечника так, щоб він рвав полотно, а ще краще застряг у ньому і завдавав додаткових збитків при рухах дракона… Ще можна спробувати зробити так, щоб разом із болтом вилітали додаткові гострі наконечники, з’єднані з ним. Не найгуманніший метод, але повинен зменшити запал драконів.
– Хм… Можна спробувати. Схоже, мені знову знадобиться допомога Адріанни та інших. Дякую за допомогу.
– Звертайтеся. Не хотілося б, щоб Вайтран знову зруйнували.
День, що залишився, ми провели допомагаючи у відновленні міста. Допомога була потрібна скрізь, тому я прикинула, де наша допомога для нас вигідніша. Було вирішено попрямувати в Знаменну кобилу. Чим швидше її відновлять, тим швидше вона зможе приймати відвідувачів та постояльців, а отже, як мінімум, частина людей переберуться з Йорваскра сюди. А менше народу – легше дихатиметься. Зможемо спати і їсти у більш спокійній обстановці.
До речі, як виявилося, їжа в головному залі Йорваскра з’являється там за гроші самих Побратимів (що логічно). Кожен у своїх пригодах щось заробляє та віддає частину суми до загальної скарбниці. Плюс деякі замовлення від мешканців Вайтрана та ярла, за які теж дають грошиики. Вийшла типова така гільдія зі стандартною організацією. З мене грошей не взяли одразу з двох причин – я новачок і грошей ще не заробила, а ще я врятувала місто від повного знищення. З другої причини з мене ще найближчі місяці 3 не візьмуть жодної копійки. З виплатами проблем тут ніяких немає, бо це для загального блага, адже всі їдять від пуза, веселяться та ночують на ці гроші, а ще ніхто не хоче, щоб їх віддухопелили.
Наступного дня ми з Лідією сиділи за спільним столом і іржали з чергового жарту Ейли. У цей момент до нас підійшов Вілкас.
– Я вас всюди шукаю. Є завдання для вас обох. – сказав він мені та Лідії. – У нас невеликі проблеми із бандитами. Нічого серйозного, проста зграя боягузів, але вони докучають торговцям, що йдуть на північ. Ми хотіли їх розбити, але вільних рук зараз немає. Звичайно, вам належить нагорода. Беретеся?
Я перезирнулась з Лідією і та схвально кивнула.
– Беремося. Де вони?
– Табір тихих місяців. Нордські руїни на північний захід від Вайтрана. Якщо підете прямо зараз, дістанетесь туди надвечір.
– Гаразд. Доїмо і висуваємося. Гадаю, розмовляти вони з нами не будуть, тож навідаємось до них уночі.
Так і вчинили. Іти вирішили справді навпростець, бо нормальної дороги туди все одно немає. По дорозі я побачила тутешніх багнокрабів і велетнів, мамонтів. У грі вони здавались не такими величезними. Коли стемніло, ми з Лідією були вже на місці. Табір тихих місяців виявився типовими нордськими руїнами. Колись це було укріплене місце, а зараз це, вважай, прохідне подвір’я. Внизу біля сходів було двоє мужиків. Місце тут глухе, тож вони навіть і не очікують, що хтось сюди забреде. Рішення, як їх нейтралізувати, прийшло одразу. Ховаючись за камінням, ми підійшли на достатню відстань, щоб вони не встигли зчинити шум. Одного вдалим пострілом з лука винесла Лідія, а другого, який з переляку так вдало поперхнувся своїм пійлом, відправила в інший світ я. Побачити нас на сходах у такій темряві було дуже складно. Ще два бандити вийшли з великої круглої будівлі і який був їхній подив, коли з двох боків на них налетіли ми, встромивши мечі в животи так, щоб вони не закричали, і спустивши вниз сходами.
– Ну, поки що все йде простіше нікуди. – сказала я. – Якщо вони йшли вниз, отже вхід усередину руїн десь там. Як тобі ідея піднятися і глянути, що такого вони припасли вгорі?
– Може, спочатку переконаємося, що зачистили їх? – сказала Лідія.
– Ці дебіли, швидше за все, гріють яйця десь усередині в обіймах із пляшками якоїсь бормотухи. Сумніваюсь, що хтось із них здогадається вийти назовні вночі.
Нагорі виявилася кузня. Як справжній лутер із бездонним інвентарем, я почала згрібати все, що ми знаходили. А знайшли ми 3 непогані мечі, з десяток залізних злитків і парочку сталевих, півсотні септимів та різних інгредієнтів для крафту по дрібниці. Трохи пошукавши, я натрапила на дві зброї, що злегка переливаються зеленим світлом. Це були сокира та сталевий меч. Поглянувши на них в інвентарі, я зрозуміла, що це досить хороші штуки. Як виявилося, інвентар тут схожий на ігровий ще більше, ніж мені здавалося, адже я змогла побачити опис зачарувань. Щоправда, були вони не такі чіткі, як у грі з вказанням кількості одиниць шкоди. Тут просто вказувалося, що під місяцями ця зброя, крім звичайної шкоди, завдає ще й опіків.
– Цікаві іграшки у цих хлопців. Давно це у Скайрімі у звичайних бандитів водиться зачарована зброя? – запитала я у Лідії.
– Вперше таке. Зазвичай у таких, як вони, немає нічого кращого за сталеві мечі, хоча й ті є розкішшю. Може, відібрали у когось? – відповіла нордка, розглядаючи меч у моїх руках.
– Цікаво. Але тепер будемо акуратнішими. Хто його знає, скільки таких приблуд у них є. Не хотілося б відчути на собі ефекти їхніх чарів у разі чого.
– Ти знаєш, що це за чари?
~ А. Точно. Звичайні жителі цього світу це якось на око мають визначати.
– Опіки. Думаю, тобі ці штуки більше стануть у нагоді. Я вогнем прямо шмалю. Сокира чи меч?
– Меч. До сокири я не дуже звикла. – відповіла Лідія і взяла меч, що виник у мене в руках. – Ніяк не звикну до того, що предмети з’являються у тебе в руках із повітря.
– Не з повітря, а з інвентарю. – заперечила я.
– Але виглядає, ніби з повітря.
– Ну добре. Мабуть, так воно і є. Підемо далі, а то раптом комусь із них реально посцяти захочеться, а ми так недбало залишили тушки їхніх колег по цеху.
Потрібні нам двері (а вони були, в принципі, єдиними) ми знайшли швидко. Діяти вирішили за тактикою “ламай двері та мочи”. Але в процесі я цю тактику вдосконалила до “ламай двері, мочи та пали”. Ошалівших бандитів там виявилося досить багато на двох тендітних створінь, якими ми були. Загалом я нарахувала десь чоловік 6, тож довелося виставити їх у чергу. Поки кожна з нас розбиралася з одним, решта збивала з себе вогонь. Так ми дійшли до найбільшого з них у сталевої броні. Він уже зміг розплющити очі після вдалого влучання вогняного струменя йому прямо в пику, як ми вдвох встромили йому мечі під броню.
Огляд кімнати дав нам ще 2 меча, 4 сокири, всякі дрібнички та їстівні припаси. Мої вогняні струмені безслідно не пройшли. Крім того, що навколо смерділо паленими шкурами (до м’яса я бандитів все-таки не просмажила цього разу), я ще й спалила пір’я на парі фазанів, що висять, усі запаси лаврушки, що там були, в кутку догорав хутряний спальний мішок, а посеред кімнати тлів перевернутий стілець.
– Що ж. Тобі не здається, що варто бути трохи акуратнішою? Рано чи пізно, ти так і мене просмажиш. – з невеликим докором сказала Лідія.
– Був би у мене член, я б уже це зробила.
Від такого несподіваного жарту, як мені здалося, у нордки почервоніли щоки і вона мовчки почала оглядати кімнату в пошуках чогось, що ми могли пропустити.
~ І після того, що ми з нею утворили на річці, вона досі так реагує? Хоча, з іншого боку, це навіть мило. Та й чого там, я сама не очікувала, що таке відмочу. Стривайте. Вілкас сказав, що ці хлопці докучали торговцям, що йдуть на північ, але все, що ми знайшли – 50 септимів, зброя та всякі дрібниці з припасами. Або торговці сильно перебільшили, або… Та ні. Не могли ж вони лише 50 септимів зібрати, а решту просрати дорогою.
– Слухай, десь тут має бути якась схованка або щось на зразок того. Не вірю я, що вони такі голодранці, коли жахали торговців, що йдуть з такого великого міста, як Вайтран. – озвучила я свою думку для Лідії.
– І, здається, я вже його знайшла. Дивись. – відповіла Лідія і вказала на прихований за великою шкурою прохід.
Коридор виявився не довгим, всього метра 3, а на його кінці були двері. Посмикавши за ручку ми зрозуміли, що ці двері завчасно зачинили на замок, а значить нам належить знову пошарити по трупах у пошуках ключа. Логічно було подумати, що той найбільший мужик – їхній ватажок і ключ у нього. Але як би не так. У результаті заповітну залізячку ми знайшли в найдрібнішого (у плані комплекції) з них. Він навіть помер тупо: перечепився за стілець і навернувся головою об камінь.
За дверима нас чекала кімната, біля стін якої стояли 3 скрині, стелаж з залишками їстівних запасів, що помітно зіпсувалися, а в центрі був залізний люк, виконаний у давньонордському стилі.
– Як гадаєш, що під цим люком? – запитала мене Лідія.
– Там може бути що завгодно, але перш, ніж перевіряти, давай поки що обшукаємо тут все. А то мало, раптом пастки якісь є.
Насамперед ми заглянули в скрині. Зізнаюся чесно, чекала я явно більшого, хоча, напевно, це тільки мені так здалося з моїм незнанням тутешньої економіки, бо Лідія була явно задоволена знахідками. Там ми знайшли 4 важких мішечка по 100 септимів, кілька згортків шкур ведмедів, пару згортків шкур шаблезубів, з десяток козячих шкур, майстерно виготовлену невелику скриньку з самоцвітами і всяку дрібну всячину.
Я оглядала скриньку, як почула ззаду вигук Лідії.
– Дивись, тут скелет аргоніанина!
У кутку кімнати справді лежав скелет з хвостом і довгастим кликастим черепом. Між ребер скелета стирчав меч, а поряд лежала сумка. Там ми знайшли якісь древні уламки різних культур, що вказувало на те, що це був якийсь археолог, та щоденник. Щоденник вказував, що його власника звали Малрус.
Як виходило зі щоденника, цей учений знайшов 3 різні святилища, які навели його на Табір тихих місяців. Тут, під люком він знайшов вишукано прикрашений спис, який, мабуть, був мисливським списом Хірсіна. Для того, щоб приховати цей спис, були задіяні сили культур нордів, двемерів і фалмерів, святилища яких і знайшов Малрус. У ході подальших подорожей його постійно переслідувала група якихось бандитів, через що він кинув десь спис, а сам згодом повернувся до Табору тихих місяців. При ньому також був якийсь магічний манускрипт, що наділяє його власника раз на добу вибраною на його сторінках здатністю. Цей манускрипт Малрус запечатав під тим самим люком, де зберігався спис, а вже пізніше, виходячи з наявності в його скелеті встромленого меча, його знайшли та вбили.
– Отже, під тим люком лежить якийсь дуже потужний артефакт. – сказала Лідія, коли я перестала читати щоденник.
– Угу. Тільки щось мені підказує, хрін ми його звідти дістанемо. Хоча чим чорт не жартує. Лідіє, відійди подалі.
Я дістала з інвентарю один з непотрібних мечів і спробувала підколупати ним люк. Роблячи це, я чекала будь-що, проте нічого не сталося. Люк був замкнений намертво.
– І як нам його відкрити? – запитала Лідія.
– А біс його знає. У щоденнику сказано, що люк піддався йому без проблем, хоча на ньому були сліди спроб його відкрити. До речі, на ньому і зараз є дрібні подряпини. До цього він обійшов 3 святилища у різних кінцях Скайріма. Схоже, якщо ми хочемо відкрити цей люк, нам потрібно зробити те саме.
– А спис? Він написав, що десь його покинув.
– А на спис у нас взагалі немає жодних підказок. Якщо ми його і знайдемо, то випадково. Принадна, звичайно, штуковина лежить під цим люком, але ми її зараз не дістанемо. Щоденник я забрала, тож, найімовірніше, нікому на думку не спаде, що там під люком і як його відкрити. Повернемося до цього згодом. Тупати до Вайтрана без відпочинку або ночувати на вулиці мені не хочеться. Пішли приберемо трупи, перекусимо і спатимемо. На світанку вирушимо в дорогу.
Помітно втомившись від тягання туш цих бандитів, ми заснули, укутавшись у шкури. У Вайтран ми прибули, коли вже сутеніло. Як доказ виконання завдання віддали Вілкасу закривавлені наручі ватажка цих бандитів. Ідучи з Табору тихих місяців, я думала, чи не взяти як доказ голову цього ватажка, але потім подумала, що тягнути її в Йорваскр ідея не найкраща. Вілкас був здивований, почувши, як ми це провернули і скільки насправді було бандитів. Він вважав, що їх там щонайбільше четверо. Весь вечір ми з ним та Ейлою говорили тільки про це, а потім спокійно вирушили по ліжках.
Наступні 2 дні були одними з найспокійніших за весь час мого перебування у цьому світі. Ми з Лідією виконували дрібні завдання, які в основному допомагають жителям відбудовуватися після драконячого нападу. За неповний тиждень всі завали були прибрані, а місто стало схоже на одне величезне будівництво. Біля воріт Вайтрана постійно збиралися великі колони возів із будматеріалами. На допомогу у відновленні були направлені люди з Фолкріту, Хьялмарка та Білого Берега. Прибув навіть загін Імперського легіону чисельністю приблизно 50 солдатів. Все вказувало на те, що Вайтран дуже швидко відновиться після такої масштабної катастрофи, а так само доводило, що Вайтран дійсно дуже важливий для всього Скайріма.
Вранці ми з Лідією знову збиралися вирушити до міста, проте нас зустріли Скьор із Фаркасом.
– Схоже, ваш час настав. Днями до нас приїхав вчений. Він сказав, що знає, де знайти ще один уламок Вутрад. Як на мене, він просто дурень, але якщо він має рацію, честь Побратимів вимагає розпочати пошуки.
– На скільки я знаю, Вутрад – найцінніша реліквія Побратимів. Чому ми? – відповіла я.
– Вам час пройти випробування. Виявіть себе – і станете істинними Побратимами. Фаркас буде вашим братом по зброї на цей час, щенята. Він відповість на всі ваші запитання. Ваші подвиги незаперечні, але постарайтеся не розчарувати його. І не підставити під удар.
Скьор залишив нас і пішов у своїх справах.
– Привіт, дівчата. Ви готові висуватися? – сказав Фаркас.
– Знати б спершу, куди. – відповіла я.
– Стародавній Каїрн на захід від Табору тихих місяців, де ви вже були. Доберемося туди до завтрашнього вечора.
– Ну, тоді візьмемо припаси і вирушаємо. У нас є коні, а в тебе?
– Є. Стоїть у стайні з рештою.
Збори багато часу не зайняли. Вже приблизно півгодини ми їхали дорогою, віддаляючись від Вайтрана. Нам раз у раз траплялися вози з різними матеріалами для міста. Так тривало доти, доки до вечора ми не дійшли до роздоріжжя і не звернули на північ. Ця дорога була вже цілком безлюдною. Пройшовши ще небагато, ми зробили привал. Вечір, що залишився, провели в процесі знищення частини припасів, того, що знайшли в окрузі і за розмовами.
– І ось тоді беру я палицю і як дам йому по голові. – розповідав Фаркас одну зі своїх історій. – Почуття було, ніби по скелі б’ю. Повертається до мене, ну, думаю, все, зашибе мене цей громила, навіть ця дубина його не бере. А він хитнувся, очі закотилися і впав на підлогу. Гуркіт його туші на весь форт чутно було. Отак ми з братом і стали Побратимами. Це потім нам пояснили, що треба було лише забрати вкрадене звідти, а не лізти вглиб. Але за громилу цього доплатили зверху. Не сподівалися навіть тоді, що хтось його отоварити примудриться.
– Ну якби Вілкас не влучив йому вугіллям за комір, це реально могла б бути ваша остання вилазка. – сміючись, сказала Лідія.
– Може. Але знаєте, я досі дивуюсь, як ви проти дракона стояли. Навіть не знаю, чи справді я гідний судити, годитеся ви в Побратими чи ні.
– Ну, насправді з драконом все вийшло так само, як у тебе з тим громилою. Якби не поталанило, він би вже давно нас у своєму шлунку переварив. – сказала я, накладаючи собі в миску ще супу.
– Ну, а як же твій перший дракон. – сказала Лідія, доїдаючи свою порцію. – Хоч ти й кажеш, що це спільна перемога, але всі, хто там тоді був, кажуть, що саме ти його вбила і без тебе нічого не вийшло б.
– Трясця, не нагадуй. Як згадаю ці гойдалки, вся вечеря назовні проситься.
– Не будь скромнягою. – засміявся Фаркас. – У світі зараз немає жодної людини, яка могла б похвалитися, що пережила зустріч аж із трьома драконами, та ще й завалила двох із них. А якщо ми з твоєю допомогою ще й Вутрад зберемо, за славою своєю навіть Кодлака обженеш.
– До речі, щодо Вутрада. Що це за вчений був узагалі, який розповів вам про уламок? – запитала я, щоб Фаркас на пару з Лідією не напророкували мені славу вище Ісграмора, згадавши, що я Довакін.
– Прийшов мудрий чоловік і розповів нам про шматочок леза. Сказав, що подорожує Скайрімом зі своїм племінником. Дуже засмучувався, що не зміг побачити Вайтран до нападу проклятого дракона.
Ми просиділи ще трохи і, розподілившись, хто після кого чергує, лягли спати. Надвечір наступного дня ми дісталися Стародавнього каїрна. Не бажаючи спускатися туди вночі та втомленими, зупинилися на привал біля нього, а всередину пішли на світанку.
Нордські руїни зустріли нас своїм звичайним повітрям, що застоялося, і не сприяло хорошому настрою і розслабленню. Схоже було, що моїм супутникам теж не дуже подобалося це місце.
Перша зустріч із драуграми не змусила на себе довго чекати. Кришка труни ледь було на пришибла Лідію, коли та необережно ступила на якийсь корінь і зачепила вазу. Далі було ще кілька, але всі побачення з давно засохлими мертв’яками закінчувалися для нас успіхом, а для них упокоєнням.
Блукаючи руїнами, я за своєю традицією збирала все, що не рівно лежить. У темряві можна було не хвилюватись, що Фаркас побачить, як предмети зникають у мене в руках. А сам він дивувався, які ми з Лідією дивні, що обшукуємо кожну щілину. Не скажу, що улов у нас був великий, але кілька зілль, давньонордських монет та іншої дрібниці ми назбирали. Одного разу навіть попалася парочка крихітних камінців душ.
Але така ідилія, якщо можна так висловитися, тривала до тих пір, поки ми не вийшли у велику чи то кімнату, чи то печеру (з плином часу важко було вже сказати, що це саме за приміщення), центр якої освітлювався сонячними променями, що просвітлювалися через дірку у стелі.
– Вперше бачу щось подібне. – сказала Лідія, оглядаючи все довкола.
– Стародавнє капище нордів. – почувся голос Фаркаса з-за спини. – Обережніше тут. Давайте подивимося, як відкрити ґрати.
У центрі кімнати було щось подібне до п’єдесталу або подібне до нього піднесення. Навпроти входу, через який ми увійшли, було 3 проходи. Середній був завалений, правий зачинено, а лівий вів у якусь кімнату. Між лівим входом і тим, звідки ми прийшли, стояли 2 трони з тумбочками і жаровнями.
– Цікаво, чим тут займалися давні норди? – сказав Фаркас, розглядаючи трони.
Ми ж з Лідією стали оглядати полиці, столи, і дісталися тієї відкритої кімнати.
~ Так-так-так-так-так. А ось зараз буде момент, з якого при першому проходженні гравці офігували. Думаю, за важіль доведеться смикнути у будь-якому разі.
Поки Лідія збирала зілля, що стояли на столі, в невелику сумку, яку вона тепер носить з собою, щоб ми менше затримувалися на обшуках, я перемкнула важіль. Передбачуваним чином, грати з гуркотом закрили нас у цій кімнаті. Фаркас не міг не почути це і одразу підійшов.
– Ви тільки подивіться, куди вас занесло. Не хвилюйтеся, просто сидіть та чекайте. Я знайду важіль.
У цей час у приміщення забігли 5 озброєних бандитів. Це були воїни “Срібної руки”. Вони завчасно оточили Вілкаса.
– Ми знали, що ти тут з’явишся. – сказав той, що стояв у центрі. – Велика помилка, Побратиме.
– А це хто? – запитав крайній.
– Неважливо. Вони з ним – значить помруть. Весело розповідатимемо, як вас убивали. – відповів той самий центральний, підходячи до Фаркаса.
– Ніхто не дізнається, що сталося з вами. – сказав Фаркас і почав трансформуватися.
Його тіло вкрилося чорним серпанком, руки подовжилися і стали перетворюватися на лапи, обличчя стало перетворюватися на довгу вовчу морду. Шерсть стала покривати його тіло, що збільшувалося. Броня та зброя просто розчинилася в повітрі, зі спини виступили хребці, а з куприка виріс хвіст. Коли трансформація закінчилася, перед нами з’явився вовколюд, перевертень.
– Це що за хуйня? – закричав один із них.
– Я ж казав, що вони прокляті тварюки! – сказав другий, замахуючись сокирою для удару.
Він не встиг завдати удару. Фаркас збив його з ніг своєю кігтистою лапою, роздерши одягнену на ньому хутряну броню, залишивши величезні сліди пазурів на його грудях. Другий замахнувся чимось на зразок тризубця. Величезна лапа схопила цей тризуб і закинула у стіну разом із його власником. Подальше було важко назвати навіть битвою. Фаркас просто розкидав їх усіх. Останній, який залишився, спробував втекти, але перевертень погнався за ним.
Через хвилину, грати відчинилися і в кімнату зайшов Фаркас-людина. Ті, що лежали на підлозі, не залишали сумнівів у тому, що покромсало їх чудовисько. На обличчях (у кого ці обличчя не були понівечені кігтями) збереглися гримаси жаху.
– Сподіваюся, я вас не злякав? – спитав Фаркас, підійшовши до нас.
– Що це було? – почувся здивований і навіть зляканий голос Лідії.
~ Воу. А її це, схоже, конкретно так налякало. Хоча не сперечаюся, видовище було справді вражаючим, куди ефектнішим, ніж у грі, а готова до нього була тільки я.
– Це благословення, надіслане деяким із нас. Ми стаємо подібними до диких звірів. Ми вселяємо жах.
– І всі Побратими такі? – знову запитала Лідія, яка вже трохи взяла себе в руки.
– О ні. Звіряча кров не виходить за межі кола. Катріно, а ти, мабуть, зовсім не здивована.
– Після всіх тих моїх пригод і трьох драконів мене стало куди важче здивувати. Що важливіше, схоже, ці хлопці чекали на нас. Або, швидше, когось із старших Побратимів.
– Так. Не на добро це. Напевно, вони теж дізналися про уламок. Швидше за все є тут і інші. Потрібно знайти уламок раніше за них.
І ми продовжили свій шлях. Як і раніше, нам час від часу траплялися драугри, а впереміш з ними воїни “Срібної руки”. Драугрів ми намагалися валити, поки ті ще не встигали встати зі своїх трун і полиць. Виходило це у нас все краще. Ну, а з людьми там все і так зрозуміло. Зустрічі з ними мене навіть тішили. Тепла свіжа кров куди приємніша за пил і затхлі олії з багатовікових трупів. Періодично ми зустрічали тіла і тих, і інших, а одного разу навіть натрапили на їхню битву. Почекали, доки одна сторона завалить іншу і добили тих, що залишилися. Тривало це доти, доки ми не дісталися якоїсь печери. Вона мені не сподобалася ще до того, як ми до неї увійшли, прибираючи павутиння з дороги.
– Сука! – Закричала я, необережно перечепившись і отримавши грудку павутиння прямо в обличчя. – Бе, фу, блять! Знов павуки.
– Обережно! – крикнув Фаркас і я, не бачачи нічого з-за павутиння, відскочила в самий, як мені здалося, безпечний бік – до ніг здоровенної павучихи.
Павучиха, мабуть, не зрозуміла, що це щойно сталося і чому я кинулася до неї, тому відступила і забарилася. Це дало мені трохи часу, щоб очистити очі й охуїти з того, що відбувається. Звиклі за пару годин боротися з антропоморфними істотами, бій із членистоногими ми вели трохи незграбно. Принаймні я з Лідією. Фаркас же через досвід зорієнтувався куди швидше. Провівши пару випадів, він зрубав павуку передні лапи, а сильним замахом прорубав борозну в його голові між жвалами. Лідія успішно парирувала нападки свого восьминогого супротивника і намагалася засадити йому меч все в ту саму голову.
А я… А я з переляку, побачивши громадину, що летить на мене, харкнула в неї Фус Ро і побігла вбік, стрибнувши ногою на павука, що біг до мене, як Маріо на грибочок. До такого його життя точно не готувало. Павук видав якийсь незрозумілий писк, спробував вирватися з-під мене, але я рубала йому мечем у тому місці, де його голова з’єднувалася з черевом, тим самим якось відділивши ці дві частини його тіла одну від одної, і мало не впавши. Павучиха ж не хотіла довго сидіти на місці, знову помчала на мене і цього разу отримала струмінь вогню в пику. Не знаю, що на мене найшло, але я, продовжуючи палити вогнем, побігла прямо на неї. Точніше під неї. Я, як у якомусь фільмі, встромила в неї знизу меч і простягла його вздовж усього її тіла, тим самим перерізавши. Писк болю з боку павучихи тривав недовго. Лише трохи віддихнувшись і коли адреналін у крові трохи впав, я побачила офігівше лице Лідії і Фаркаса, готового мені заплескати. За мить я глянула на себе.
– Сука блять! Їбучий огірок, шо це?! – прокричала я, намагаючись стряхнути з себе гидку зелену жижу, яка вивалилася на мене з нутрощів павучихи. – Фе, гидота! Чого іржете, падлюки?!
Трохи поматюкавшись і заспокоївшись, я застосувала заклинання очищення, яке очистило моє тіло. Щоправда, все, що на мені, все ще залишалося в цій жижі. Насамкінець, я спалила всі кладки, попередньо перевіривши їх на наявність павучих яєць, які є алхімічними інгредієнтами. Ну а далі нас чекала знову однотипна дорога стародавніми коридорами. Воїни “Срібної руки” нам більше жодного разу не траплялися, та й драугрів було всього кілька штук. Схоже, павучиха з сімейством харчувалися ними, а кілька свіжих коконів, з яких стирчали нові мечі, свідчили про те, що на момент нашого прибуття членистоногое сімейство готувалося до небувалого бенкету зі свіженької плоті.
Зрештою, коридори привели нас у найбільше та останнє приміщення. Це була величезна зала, освітлена великими жаровнями. У центрі далекої стіни була стіна слів, навпроти неї був вівтар, а ще вперед була велика труна, що свідчить про те, що там лежить головний охоронець цих руїн.
Акуратно, тихо і без слів ми підійшли до труни. На наш подив, звідти ніхто не встав, та й труни біля бічних стін не подавали поки що ознак життя. Ми підійшли до вівтаря. На ньому лежали 4 крихітних камені душ, 2 якихось древніх зілля та мета нашого прибуття сюди – уламок леза Вутрада.
– Ось він. – сказав Фаркас. – Той учений мав рацію. Уламок дійсно тут.
– Щось мені підказує, що як тільки ми його візьмемо, прокинеться он той у труні. А може, і всі інші з боків теж. – сказала я, окидаючи поглядом залу.
– Дивись, тут світяться руни прямо як ті, що в Сивобородих. – сказала Лідія, роздивляючись стіну слів.
– Ох, так. Точно. Лідіє, відійди трохи.
Я підійшла до слова, що світилося, і потоки енергії увійшли в мою голову. Слово на стіні поступово згасло, а в моїй голові виникло слово Йол – вогонь.
~ О. Тепер я, як дракон, зможу плюватися вогнем. Корисний крик. Якщо не помиляюся, якийсь камінь-охоронець, чи щось ще, дозволить зробити так, що якщо вбити когось цим криком, з його тіла підніметься вогненна примара. Я все більше починаю бути схожою на Вогняну демоницю.
Наступним на черзі для огляду стала скриня, що стоїть поряд. Ми зазирнули в неї і побачили стандартний набір: зо 3 сотні стародавніх нордських монет, ебонітовий нордський медальйон і сталеві ковані чоботи, яких не торкнулася іржа. Доречі, медальйон був дуже гарний на вигляд. Все це добро непомітно від Фаркаса вирушило до мене в інвентар.
І ось настав момент істини. Я забрала уламок Вутрад з невеликого п’єдестальчика. Лідія з Фаркасом вже були готові рубати все, що вилізе з центральної труни. Чекати воно на себе не змусило. Кришка труни як пластмаска відлетіла убік, а звідти спробував підвестися драугр. Не встиг він взятися зморщеною рукою за борт, як у нього відразу було встромлено 2 меча, а поверх всього ще й почало підсмажувати моїм полум’ям. Лідія швидко відділила голову від тіла, і ми залишили догорати нерухоме тіло драугра. Тим часом стали падати кришки інших трун. І робили вони це з жахливою швидкістю один за одним і без зупинки. Вже за кілька секунд на нас бігли з десяток сухих мужиків, а труни продовжували відкриватися.
– Сука, не так я собі уявляла цю битву. – констатувала я, стаючи у бойову позицію.
У грі драугрів хоч і було багато, але вони виходили з трун поступово. Така геймплейна фішка, коли противники не навалюються на гравця всім гуртом, а дають йому відбитися. Тут вони явно не знали, що таке орієнтований на гравця геймплей.
– За все своє життя жодного разу стільки драугрів в одному місці не бачив.
Лідія свою репліку сказати не встигла. Почалася битва. Трупи не відчувають болю, і це значно ускладнювало ситуацію. Розпоротий живіт не особливо послаблював драугра і той продовжував люто битися. Відрубана рука чи нога теж не зменшували їхньої люті. У коридорах ми легко з ними розправлялися, але тут на кожного з нас було по 4-5 трупаків і менше їх не ставало.
У запалі битви на хвилину я втратила візуальний контакт із Лідією та Фаркасом, як раптом почула дівочий крик. Як змогла, я стала пробиватися до його джерела і, судячи з тіл, що відлітають, Фаркас робив те ж саме. Пробравшись до Лідії, я побачила, як нордка відбивалася від натовпу драугрів однією рукою. Друга рука зі щитом просто обвисла, а з плеча стирчала стріла.
– Потрібно знайти лучника! – крикнула я, намагаючись перекричати брязкіт зброї, рев і крики драугрів.
– Стріла прилетіла звідкись з боку вівтаря. Холера, як же боляче!
– Катріно, я подбаю про неї, усунь лучника.
– Зрозуміла. Висмикни з неї стрілу.
– Не можна. Вона спливе кров’ю.
– Роби, що вона каже. Не лише у тебе є сюрпризи. Сама я не дотягнуся, а без щита буде туго.
Я вогненним залпом допомогла відігнати від них найближчих драугрів. Фаркас, як ми просили, висмикнув стрілу з плеча Лідії. Її крик луною пролунав по всій залі, а я почала пробиватися до вівтаря в пошуках лучника. Зробити це було дуже проблематично. Меч одного з драугрів зміг цапнути моє плече, за що одразу отримав потік вогню. Шкода, що як сірники вони не спалахували. Схоже, цьому заважали олії, в яких колись щедро вимочували їхні тіла. Хоча все одно горіли не погано.
Відбивши чергову атаку, я почула, як у мене біля вуха просвистіла стріла. Це допомогло мені швидко зорієнтуватися і я побачила драугра, що стояв прямо на вівтарі, що натягує тятиву. Підійшовши ще трохи ближче, я крикнула в нього, через що той позадкував і впав на підлогу. У кілька швидких стрибків сходами я опинилася біля нього. Відрубана голова разом із ліктем та передпліччям (окремо один від одного) впали на підлогу. Мій удар з розвороту виявився сильнішим і вдалішим, ніж я очікувала.
Проблема була усунута, і ось я знову кинулася в натовп драугрів, щоб об’єднатися зі своїми супутниками, які вже помітно прорідили ряди мерців. Раз у раз мені наносили рани, які відразу затягувалися, залишаючи після себе лише дірки на одязі і пошкоджуючи кольчужні елементи, які були частиною моєї броні. Битву я вже вела на автоматі. Не замислюючись відбивала, колола, рубала, палила, доки не об’єдналася з Лідією та Фаркасом. Разом ми стали спиною до спини.
Битва продовжилася ще не знаю, скільки. Може 5 хвилин, може 20. Ніколи нам було стежити за часом, та й годинника не було. Коли останній драугр упав від моєї руки в купу тіл, що все ще горять або вже тліють, ми простояли в позиції спина до спини ще якийсь час, чекаючи, що ось-ось десь знову почнуть відкриватися труни. Але нічого не сталося. Всюди була тиша. Ми чули лише власне дихання. Переконавшись, що битва виграна, ми так і посідали на кам’яну підлогу, спершись на спини один одного.
– Воістину славна битва. – першим порушив безмовність Фаркас. – Давно в мене такої не було.
– Навіть тоді у форті? – запитала Лідія, все ще намагаючись віддихатися.
– Та заворушка з цією і поряд не стоїть.
– Ну що? Вибираємось? Смердить тут. – запитала я у побратимів.
– Мене це зараз взагалі не бентежить. Рук не відчуваю. – прокряхтіла Лідія у відповідь.
– Тоді сидимо, поки замість всього тіла заніміють наші дупи. – констатувала я і, анітрохи не соромлячись, що Фаркас побачить, матеріалізувала з інвентаря пляшку медовухи Хоннінга.
Ніколи не пила нічого смачнішого та солодшого. Ні в цьому житті, ні в минулому.
Додати до улюблених