“Я думаю про смерть так часто, що це відчувається, наче спогад.” Тільки, от, для мене це і є спогад. В дитинстві я завжди хизувався своїм прізвищем, бо воно звучало неймовірно класно, наче я з роду аристократів. А потім це саме прізвище стало моїм прокляттям. Файно бути Афтоном! Вже кілька років для суспільства я – гниючий, смердючий, огидний трупак. Гаразд, думаю це не на часі..
Майкл знімає дротові навушники з себе, поспіхом пхаючи їх в кишеню осінньої куртки. Перед очима закинута, мохом поросла будівля, що велично стоїть попри природні і не дуже негаразди. Наче вона тут була завжди, і буде далеко після зникнення людства, тримаючи в собі загадки й нерозкриті таємниці, які вже буде нікому розгадувати. Нагнітаюче повітря довкола, хмари закривали місяць, а вуличного освітлення не було. Правильно, на таке огидне творіння двох колись величних людей ніхто не хотів дивитись, наче всі знали, але хотіли забути. Майкл би зараз глибоко вдихнув, якби мав легені. Він ввімкнув телефон. Гамільтон явно не те, що підходило для атмосфери цього місця. Тиша – ось воно! Майкл клацнув кілька разів замерзлими руками по екрану, який спочатку не реагував, і вимкнув спотіфай. Мобільний інтернет залишив, хоч і не сподівався зловити зв’язок в 10-років-як-закинутій піцерії.
Хлопець обійшов бетонну коробку в пошуку заднього входу. До привидів минулого через парадний вхід не заходять. Майкл колись в дитинстві робив мапу піцерій Фредді й Фредбера, навіть пошукав їх заради цього дня.
Таке буває один на мільйон випадків, хоча сам Майкл вважає, що все-одно дістався б до “У Фредді” без об’яв у газетах. Сьогодні вранці він прийшов по вказаній там адресі й його влаштував один добродій, бо Дейва Міллера, який, власне, нічного охоронця й шукав, не було. Та Майклу було по цимбалах і на Міллера, і на добродія, йому головне мати доступ до “У Фредді”. Законний, і, бажано, безлімітний.
Ось хлопець дійшов до малих іржавих дверей з невеличким порогом й обтрусив сніг з чоботів о той самий поріг. Скоріш дістав зв’язку ключів з брелоком лисички й встромив найпростішого ключа в скважину. Майкл запам’ятав зі слів добродія який ключ до чого, тож двері відімкнулись. Але щоб відкрити їх треба було добряче підперти вверх і з усієї дурі пхнути на себе. Майкла по інерції відкинуло назад, та він втримався. Він захвилювався і перевірив час.
За чверть дванадцята.
Майкл забіг усередину й зачинив двері, не щільно, про всяк випадок. Тепліше не стало, тільки в придачу тепер ще й темно.
Треба було одягати зимню куртку й підштаники. Зара замерзну досмерті.
Довга пауза в його потоці думок.
Бля. Тоді не замерзну.
Майкл почав ритись по кишенях з певною агресією, спричиненою страхом, витягнув поліцейського ліхтаря й панічно намацав тумблер. Спочатку кругла калюжа світла впала на двері, з яких хлопець тільки що зайшов, а потім промінь глянув вздовж коридору. Довгенький. Майкл дістав пожмаканий лист паперу з дитячими каракулями й посвітив на нього. Ось це чудо він звав мапою скарбів років 10 тому. Тут навіть написи є, Майкл підмітив, що почерк в нього був тоді жахливий. Пригадав, як батько знайшов ці малюнки, всміхнувся, а потім набив Майкла по рукам за погані прописи.
Треба зосередитись на місії.. Майкл оглянувся знов. Такий коридор міг бути тільки біля туалетів або по бокам офісу охоронця. Біля туалетів виходу не було. Промінь світла глянув направо: в стіні проміжок, де мають стояти двері, і вікно, крізь яке ледь-ледь видно вентилятор.
Хлопець всміхнувся, нарешті зорієнтувавшись.
Зара пройдусь піцерією, а потім отут всядусь. Підсос Дейва підмітив, що світло працює. Цікаво, нахрін вони підтримують життя місця, яке вбиває? Хіба що теж вірять у привидів.. Спитаю якось ненароком.
Та це місце саме по собі привид – завжди тут, але ніхто про нього не говорить. Аура тут не така, потойбічна. Все застигло в часі десятиліття тому, у день народження, який не відбувся. Старший Афтон так ніколи і не побачив усмішку свого братика. Не те, щоб хотів, але зараз віддав би все за неї…Вже віддає.
“Ти сам повів його туди.”
Блять, не зараз! Не зараз.
“Досить ховатись від самого себе! Щоб вирішити проблему спочатку треба її визнати. Знаєш, чому шизофреніки так рідко виліковуються? Вони заперечують хворобу. Це заради твого ж добробуту, Майкле. Еван не вибачить тебе, якщо ти не скажеш, за що. Чому я завжди доросліша за тебе?! Мені 6!”
Тобі вже 13 років 6.
“А тобі вже 20 років 7. Ти живеш, наче Евана ніколи й не було.”
“Якби я так вважав, я б і ногою в цю кляту діру не ступив!” Раптом скрикнув Майкл, його високий тембр роздався ехом по піцерії, оживляючи її першим звуком за всі ці роки. Мурахи по шкірі від цього місця.. Не тільки від страху перед кармою, а й від холоду й огиди від смороду мертвих дітей. Їх тіла так і не знайшли… Але Майкл знав, де батько їх сховав. Перед своїм від’їздом до університету він прошпорив кожен куток хати. Під ліжком у батька лежала коробка з однією-єдиною касетою.
…
Вони в звірятах-аніматроніках. Вільям запхав їх туди, усіх. Але ж маскотів 4, а дітей було 5. Або в комусь двоє, або прийдеться нишпорити усе знову. Йому не вперше, га? Елізабет похитала головою й поскакала уперед, шмигаючи у комору.
Додати до улюблених