Рішуче йдучи вулицею, Шико перебуває у роздумах. Голову зараз окупували думки щодо ненависної теми, яка вже протягом довгого проміжку часу лютить її. Але старшокласниця лише материть собі під ніс об’єкт роздумів та ступає далі важким кроком, штовхаючи кожен камінь під ногами. Ран схоже розуміє настрій господарки, але це не заважає їй декілька разів заплутати свою людину повідцем, і плутатися під ногами, в голос радіючи прогулянці. Знає ж що їй нічого не буде за це. Дівчина лиш косо дивиться у бік рудої неслухнянки, але більше ніяких мір не приймає. Згодом Ран забирає всю увагу Юдзуру собі й вона нарешті може відкинути нав’язливі роздуми у дальній кут, надіючись, що вони не потурбують її хоча б до кінця цього дня.
***
— Токіто, — звернулась жінка, до старшокласниці, яка щойно увійшла до спортивної зали. Тій на вигляд було близько за сорока.
— Тренер, доброго дня, — вклонилася спортсменка. — Сказали, ви мене кликали.
— Складеш мені компанію? — Фехтувальниця взяла до рук шпагу, ступаючи на доріжку, — Вибач, що так раптово. Ти ж навіть не встигла переодягтися, — й інколи поглядала, з-під опущених вій, на свою ученицю. Та, своєю чергою, затримавшись лише на десяток секунд, поспішила до наставниці, також не забувши озброїтися.
— Не проблема.
Спортсменки стоять одна навпроти одної. Кожна як натягнута струна, готова у будь-який момент відбити удар суперниці. Прекрасна концентрація. Здавалося час тягнеться повільніше, наче він і зовсім зупинився. Доки першою не робить випад Юмено. Не було ніякої команди, як зазвичай буває в офіційних змаганнях. Наставниця легко відбила удар, відповідаючи юній спортсменці тим же. Удар також був успішно відбитий. Шпаги схрещувалися регулярно, тіла обох фехтувальниць рухалися вільно, швидко та легко. Хоча й видно було, що старшокласниці не вистачало досвіду. Протистояння деяким маневрам та атакам було незграбне або спізніле. Постійний аналіз суперника, своїх дій, та й до того ж постійне перебування в русі, потроху виснажило Токіто, коли ж тренерка, здавалося б, навіть не спітніла. Але хай там як, хоч і трохи втомлена, але дівчина продовжує атакувати свою суперницю. Випад за випадом, атака за атакою, і знов схрещення шпаг.
Протистояння триває, доки Юме не робить чергову атаку, але спробу на кореню присікає тренерка, відбиваючи її та знову схрещуючи шпаги. Знову так звана «гра зброєю» (різноманітні рухи, у цьому випадку, шаблею як з контактом, так і без контакту зі зброєю суперника), яка триває досить довго перед тим як жінка останній раз зустрічає клинок суперниці та нехитрим прийомом відбирає чужу зброю, відкидаючи спортивний інвентар. Той характерним звуком б’ється о підлогу метрів за три від суперниць.
Юме важко дихає, дивлячись на свою руку, у якій щойно відчувався майже кілограм, але щойно вся важкість зникла. Ще декілька секунд вона гіпнотизує кінцівку, після чого падає прям так на доріжку, розуміючи що бій закінчився. Але на губах застигла вимучена, але до біса задоволена посмішка.
— Непогано, — стримано хвалить жінка, не звертаючи уваги на не дотримання усіх церемоній і правил. — Звісно, помилок достатньо, але думаю я зробила правильний вибір, — жінка хитро блиснула очима у сторону Токіто.
— Що… ви маєте на увазі?
***
— Серйозно? Так і сказала?
— Ага-а.
— Та ти вже зовсім весь страх втратила…
— І сором.
— Арх… Не думала, що ви такі нудні, — Шико закинула руки за голову, зручно спираючись об стіну позаду себе. — Та й вона перша почала істерити.
— Що ж, хай там як, — почав Суна, — а ти мені винен напій.
— З якого переляку?!
— Тсуму, золотко, ти ж сам запропонував спір, тепер не відвертишся.
Губи журналістки розтягнулися у посмішці. Її надто тішило гнівати когось, а коли це був зв’язуючий, то вона отримувала вдвічі більше задоволення, адже такий як він завжди радо відповідав на усі провокації.
Так і зараз, до болю злий, Мія старший розвернувся та важким кроком рушив у напрямку шкільних автоматів з усякими смаколиками.
— Не забудь що 20 відсотків від твого виграшу мої, — нагадала Юдзу.
— Знов за своє? — зовсім без погрози спитав Саму, навіть трохи посміхнувшись.
— Я не можу його не дражнити, — посміялася Шико, та згадала про незакінчену розмову вранці, нагадавши хлопцям про незакінчену вранці розмову.
Як виявилося на вихідних волейбольний клуб Інарізакі проводить дружній матч зі школою Намікава. У зв’язку з цим, глядачів майже не буде, відповідно «ні глядачів, ні свідків» — зі слів хлопців. Непогані новини, а головне унікальні, які не зможе надати ні один з членів клубу. Все настільки привабливо звучало, що Юдзуру готова була погодитися, дуже рідко їй вдавалося вхопити новини, дійсно варті першої шпальти. Але брати на себе не лише написання статті, а й фотографії до неї (з чим у дівчини завжди були проблеми), не було сильного бажання. Журналістка все ще вагалася, та й перспектива виходити кудись у законні вихідні здавалася не особливо позитивною.
Не встигла вона і слова сказати, як всі думки різко зникли, а з голови до п’ят дівчина покрилася мурашками, коли почула як її голосно кличуть з коридору.
Ледве дихаючи перед наляканою журналісткою стояла її найкраща подруга, яка тепер зараз більше нагадувала не зрозуміло що. Довге волосся розтріпалося, а відсутність краватки, жакета й підкочені рукави, які робили образ Юмено ще більш чудним та незвичним для неї.
— А хай би тебе біс побрав, ти чого кричиш?!
— Закінчуй лаятися як бабця, — зміряла подругу скептичним поглядом Токіто. — Мені треба тобі щось розповісти, це терміново.
Навіть не почувши відповіді, спортсменка взяла подругу за руку та потягнула у зрозумілому тільки їй напрямку.
— Ми будем сумувати, — хитро посміхнувся Суна, а Шико лиш і встигла показати однокласнику язик, перед тим як остаточно вийти з класу.
До класу мовчки зайшов Атсуму все ще оглядаючись назад, де розминувся з двома ровесницями. Шокований та, чомусь, задумливий він сів на колишнє місце та поклав газованку на парту перед Суною. Який тільки й зрадів, що зараз нема потреби ділити його з подругою.
— Чого ґав ловиш? Задумався?
— Ти що таке верзеш? Тсуму «задумався»?
— Хей!
***
Нарешті Шико змогла трохи угомонити свою знервовану подружку та посадивши ту на сходи біля запасного виходу, сіла поруч, в очікуванні почути ті самі новини, про які говорила Юмено.
— А тепер спокійно, виразно і людською мовою, а не як хвилину тому. — Журналістка оперлася руками о сходи та настукувала ритм під мелодію у своїй голові.
— Я… Фух… — Юмено продовжувала заламувати пальці. — Я зможу поїхати з командою на національні.
— Що…?
— Звісно це занадто самовпевнено, адже спочатку потрібно виграти префектурні, а потім вже думати про національні, але Івата-сан сказала що в мене… В нас є всі шанси, тому… — Токіто продовжувала швидко розповідати далі про все що сталося. Тараторила вона зовсім не звертаючи увагу на спроби перервати її зі сторони, адже інколи навіть не можна було розібрати слова сказані фехтувальницею.
Це почало гнівати співрозмовницю і та змушена була насильно заткнути рота подрузі рукою. Та лиш шоковано витріщилася на неї.
— Я ж просила виразно, і зрозуміло.
— Пфиватш.
— Що? — Йошико нарешті прибрала свою руку, даючи змогу дівчині говорити й дихати.
— Вибач.
— Тобто ти поїдеш представляти нашу префектуру?
— Нам звісно треба ще вибороти право на це під час префектурних… — зустрівши погляд Юдзуру, фехтувальниця важко видихнула, здавшись. — Але загалом все так.
— І-і-і-і-і-і!!! Яка я рада за тебе!!! — журналістка накинулася з обіймами на свою співрозмовницю, мало не поваливши її зі сходів, прямо під запасний вихід. — Вітаю! Вітаю! Вітаю!
Юме, яка звикла до таких різких змін настрою, навіть не здивувалася, а лиш відповіла на міцні обійми та заспокоїлася. До розмови з Шико вона все ще сумнівалася у тому чи зможе вона подолати суперників на префектурному. Хоча, вона й досі сумнівається, нічого з собою не може зробити, така вже Токіто по своїй натурі. Але разом з тим такий, наче короткий діалог дав дівчині ще раз зрозуміти, що навіть якщо у неї є якісь сумніви, її подруга ані трохи у ній не сумнівається, і не дозволить про щось подібне заїкнутись їй.
— Ти ж знову забиваєш голову усілякою дурнею? — на вушко спитала Йошико, а по спині у спортсменки пробіг холодок. — Тоді йдеш зі мною на вихідних в одне місце, може допоможе розвіятися й перестати думати.
— А у мене є вибір?
— Ні, — протягнула Юдзу з посмішкою і трохи відсторонилася. — А ще, — вона нахмурилась дивлячись перед собою, — ти мені винна напій.
— З якого це переляку?
Журналістка лиш посміхається, помічаючи щось про себе, та не встигає відповісти, бо її перебиває гучний дзвінок, повідомляючи про початок уроку. Почувши звук Юмено зразу ж вскакує на ноги, та прощається, після чого стрімголов біжить до класу. Інша ж, абсолютно не переймаючись про те що може отримати наганяй від викладача, ліниво йде у напрямку свого кабінету.
Додати до улюблених