Прохолодний травневий вітерець надимав поли піджака , нагадуючи вишуканий коктейль ароматів на противагу повітрю в салоні літака. Неприємний дрож пробігся по спині. Андрій міцніше вчепився в ручку дипломата, щоб ненароком не вгробити контрактову документацію. Рейс Відень-Київ(Бориспіль) здійснив посадку із запізненням на годину через негоду в австрійській столиці. Страшенно хотілося вмитися, а ще більше– спати. У центральній частині паркінгу летовища уже чекала службова машина, водій якої докурював уже п’яту цигарку. Ледве тягнучи ноги, Колесенко доплентався до автомобіля й задрімав ще до виїзду з території аеропорту.
Удома чекав неочікуваний сюрприз– простора квартира-студія зустріла менеджера порожнечею та тишею. Тільки зараз він згадав, що так і не ввімкнув телефон після польоту. На дисплеї чекало лаконічне повідомлення від дружини: “Буду на дачі всі вихідні, приїжджай, відновишся на природі після цієї бовтанки”.
Відрядження дійсно було внеплановим і дебело перекрутило звичний графік життя. Усі інші повідомлення й сповіщення про пропущені дзвінки Андрій проігнорував, зачинив жалюзі на всіх вікнах та завалився спати, розстебнувши лише комірець сорочки.
Прокинувшись наступного дня пообіді, чоловік мав би відчувати приплив всеохопної енергії, натомість почувався колією, на якій важкий товарняк усю ніч здійснював маневри. Через закладений ніс здавалося, що він маринована курка, яку тушкують уже кілька годин. Важко піднявшись, Колесенко взяв до рук повністю заряджений смартфон і відповів на нечисленні повідомлення, зателефонував матері, друзям і сестрі. На диво, після десятка гудків, дружина не підняла слухавку. Потім оператор перемкнувся на автовідповідач.
“Невже знову антену зламали, іроди?”
Андрій насупився, у їхньому кооперативі часто щось виходило з ладу. А можливо, Ірина просто порпається в городі. Хоча легше було повірити у всесвітню теорію змови, ніж у те, що вона проміняла манікюр та пілінг на грядки й саджанці.
Чоловік нарешті перевдягнувся, сходив у душ і нарешті зварив смачної домашньої кави. Наступні три дні були його законними вихідними, які шеф без питань вписав у наказ щодо відрядження, настільки важливим для компанії був неораний європейський ринок.
Після обіднього сніданку Андрій зібрав речі та попрямував до приватної стоянки, де за чималі гроші залишив машину. Під під’їздом стояв старенький Daewoo Lanos із вм’ятинами від нещодавнього граду. Найбільше постраждав дах авто. Зараз же погода стояла тепла й сонячна, погрожуючи перетворитися на спопеляючу спеку.
На трасі було майже порожньо, тому Колесенко витискав швидкість до сотні кілометрів за годину. Через дюжину кілометрів він проминув ліс та видерся на ґрунтову дорогу, яка згодом розгалуджувалась до кількох “котеджних містечок” радянського зразка. Чоловік повернув праворуч, поволі стишуючи машину. Навколо соковитою зеленню буяла трава, вітер приємно шарудів стіною широколистого лісу, пробираючись крізь гілля. Андрій відчинив автоматичні ворота й загнав автомобіль у двір.
Ділянка чорніла проволоченою землею, рівними рядками, проте все мало занедбаний вигляд, ніби сюди давно ніхто не навідувався. Вікно на першому поверсі розчахнулося, звідти визирнула усміхнена Ірина, протягом з кімнати витягнуло на вулицю випрані штори.
–Привітики! Уже й чай охолов, заходь.
Чоловік лагідно всміхнувся і махнув вільною рукою.
На невеликій електричній плитці смажилася яєшня на салі, в піалі блискотіли фольговими обгортками шоколадні цукерки. Жінка сяяла як нова копійка, розставляючи на столі тарілки. У кришталевій вазі квітли конвалії, від пахощів Андрію лоскотало в носі.
Поволі вечоріло, теплим вогнем тріскотіли воскові свічки, пом’якшуючи медовим ароматом запах квітів. Колесенко серйозно складав план на наступний день, невідь-чому йому було незатишно, Ірина ж почувалася як риба у воді, спостерігаючи як у кухлику міниться барвами сливова наливка.
Чоловік вийшов на балкон потеревенити з товаришем, водночас бажаючи перевірити якість зв’язку.
–Гей, ну і де тебе носить? Не дозвешся на обмивку контракту.– Григорій був під шафе, інтонація стрибала в кожному слові.
– Та й таке, з Іркою полуниці сапаємо. Набратися ще всигнемо.
–Йой. – він довго протягнув голосну,– Та ти зовсім домашнім став.– на фоні пролунав дзвінкий жіночий сміх,– Бемкнеш, як вилізеш з ярма. Є про що перетерти.
Він розірвав зв’язок, не чекаючи відповіді співрозмовника. Андрій вимкнув смартфон, утупивши погляд у ліс, доки очі не звикли до темряви. По спині пробіг холодок: удалині, нечітко й каламутно, мерехтіли кілька жовто-зелених вогників. То блимали, то згасали, то знову сяяли, ніби дороговкази. У пам’яті сплив невиразний спогад, тремтячі літери склалися в хитромудре слово: “потерчата”. Добре, що він не бачив як яскраво світяться в пітьмі очі Ірини. Вона вже спала, коли Колесенко влігся й поцілував її у щоку.
Зранку, ще сутінки не спали, ліжко було порожнім. Він неабияк здивувався, на кухні також дружиною і не пахло. Натомість відчинена хвіртка хиталася від поривів вітру. Ліс загрозливо шумів, а із заходу сунули важкі дощові хмари.
Ще місяць тому Дніпро розлився, затопивши всі плавні й прируслові території. До таких потрапляв і прилісок кооперативу “Айстра”. Ґрунти перетворилися на трясовину, лісники видавали щодня нові карти й у ліс іти зараз було зовсім недоречно. Із задумів Андрія вирвав телефонний дзвінок.
–Привіт, Людо.
–Андрію? Ти де? Гриша таку нісенітницю про тебе сказав.– голос сестри тремтів чи то від хвилювання, чи то від емоцій.
–З Іриною на дачі. А що?– він згадав, що так і не спитався, чому жінка не відповідала на його дзвінки.
На тому кінці запало мовчання. Схоже, ніби Людмила підбирала вдалі слова.
Раптом на стежці вигулькнула чорнява постать жінки, у руках вона тримала чималий кошик.
–Слухай, ти не…
–Я пізніше передзвоню.
Колесенко запхав смартфон у кишеню й узяв з рук дружини кошик, доверху наповнений суницями. Ірина мрійливо всміхалася, все ще вдягнена в нічну сорочку.
–Звідкіля ти це притягла? І куди ходила?– він одночасно відчував подив, шок і переляк.
–Принесла нам сніданок, а то в цьому гадюшнику нічогісінько не росте.
Ця репліка не відповідала на жодне з поставлених питань. Сонце вже котилося небосхилом, проте молочно-білі хмари заблокували видимість шляху світила із землі. Повітря пахло близьким дощем. Андрій розділяв тривогу сестри, проте не розумів, що її викликало. Ірина дійсно була дещо дивною, але ж у кожного бувають періоди дивакувацтва. Вона ніколи не вміла щиро виражати свої почуття, може, просто сильно скучила за ті два тижні? Чоловік скоса зиркнув на неї: усміхнена, охайна, дещо загадкова. Чи не за це він покохав її?
У мозку попереджувальним табло заблимала головна думка: “ДЕ В БІСА ВОНА ВЗЯЛА ТІ ЧОРТОВІ СУНИЦІ?”
Колесенко напружено думав про це під час сніданку, й поки налаштовував радіоприймач, коли почався дощ, перетворюючись на грозову зливу. Не помітив, як жінка знову зникла з поля зору, ніби хтось навмисне посадив його за завдання, для якого не вистачало професійних навичок. Андрій відчував на рівні інстинктів когнітивний дисонанс, щось було не так, та причини визначити він не міг. Жінка поводилась як лялька: повсякчас усміхалася, її обійми були механічними, а теревені– беззмістовними. До обіду він вихилив лише чашку кави.
Краєм ока помітивши спалах, чоловік смикнувся, очікуючи на сердите рокотання грому. Виявилось, що це всього-на-всього жовто-зелені вогники блимали й спалахували у вікнах сусіднього будиночку. Телефон завібрував на столі в унісон з оглушливим гримінням негоди. Невідомий номер.
Спочатку в динаміку зашипіло, протім пробився невиразний гамір.
–Де ти? Де тебе чорти носять?– голос заплаканої дівчини був йому незнайомим.
Супутній гамір за її голосом нагадував станцію метро в годину-пік. Чутно було, ніби її голос долинав з-під великої товщі води. Андрію запаморочилось у голові.
Наступна фраза луною прозвучала поза часом і простором.
–ГОДІ ГОВОРИТИ ПРО ТОГО, КОГО НЕМА!
В унісон з тріскотінням динаміка це проревіла Ірина за його спиною. Чи те, що колись було нею.
Гіпертрофована довготелеса постать непевними кроками подолала скромну відстань від вхідних дверей до кухні. Її обличчя затуляли мокрі пасма волосся, чорний колір вицвів, перетворившись на брудно-зелений, проте чоловік устиг помітити чисто білі очні яблука, неприродньо випнуті. За тим відчув дотик холодних гострих пальців, що впилися йому в плечі, ніби шпильки.
Людмила бігом долала останній кілометр до кооперативу, не звертаючи уваги на хлюпання в шкіряних чоботах. Уся мокра як хлющ вона вскочила до будинку, загнано відхекуючись. Андрій сидів у кутку кімнати, вчепившись пальцями у цілковито сиве волосся, навколо нежали вже видерті пасма. Його трусило немов у лихоманці, сестру він не чув і, здавалося, нічого перед собою не бачив.
Чекаючи на бригаду швидкої, жінка стискала в руках примірник ранкової газети. У кримінальній хроніці містилася замітка про знайдене на болотах мішаного дніпровського лісу тіло молодої чорнявої дівчини. Розслідування безперспективно крутилося в глухому куті.
Додати до улюблених