Океани заворожують. Їх таємничість манить людство вже багато років. На їх глибинах похоронені кораблі, субмарини, літаки та секрети, які так хочеться розкрити. Людство завжди хотіло панувати ― на землі, у воді, у космосі, і, звичайно ж, під водою.
Перший підводний човен побачив світ в 1776 році, і з тих часів багацько води витекло, і зараз, світ може похизуватися габаритними тихим хижаками, оснащеними торпедами і ядерними боєголовками. Тільки одна поправочка ― міг. Зараз, у час першого, а для прибічників Бога, другого всесвітнього потопу, держави втратили свої права на панування.
Підводний човен «Запорожець», побудований на основі американського побратима «Пенсильванія», вже п’ять років борознив безкрайні води Землі. Україна, після перемоги над росією, яка довго не прожила і розпалася на маленькі державки, частина яких приєдналась до найближчих країн, вирішила, в першу чергу, наростити свою оборону. Літаки, танки, ракети, кораблі, і, звичайно ж, підводні човни. «Запорожець», працюючи на атомному реакторі, не потребував перезарядки, повітря постачалось через електризацію води ззовні, а єдина проблема була в людському паливі ― їжі.
Але і тут людство змогло знайти вирішення. Китай, страждаючи від перенаселення, створив справжній витвір мистецтва ― підводний невійськовий човен, зроблений для постійного проживання людей. Спеціальні теплиці с ультрафіолетом, медичні кімнати, де можуть навіть пологи прийняти, станції для хімічного вирощування м’яса, по технології Ізраїлю, окремі невеличкі спальні-капсули для кожного, бібліотека, їдальня, театр, караоке, дитяча кімната і спортзал. Сказати, що такі човни спричинили справжню революцію ― нічого не сказати. Та теплиці з овочами, фруктами, і м’ясом, все ж таки з’явилися на всіх підводних човнах, зробивши так, що цим металевим хижакам взагалі не треба було робити зупинки для поповнювання харчів. І «Запорожець» не був винятком.
Такі комуни на плаву ввійшли в моду, навіть сам Марк думав купити собі місце в «Жовтій субмарині», українській варіації, яка мала назву тієї самої субмарини Біттлс. Та все ж, хлопець вирішив тоді відкласти гроші на щось інше, та і все одно, він майже все життя на таких човнах провів.
Марк Скоропадський, все ще дякував волі випадку за те, що п’ять років назад, його відправили на навчання. «Запорожець» знаходився під товщою води цілих півроку, а коли, нарешті, вирішив повернутися в порт, виявилось, що цей самий порт тепер сам під водою. Довгі дощі зробили свою справу, затопивши усі континенти. Хоча, команда втратила зв’язок з генштабом ще на четвертому місяці, та командир вирішив закінчити навчання, та не припиняти їх раніше свого часу.
Сергій Сергійович Макаров був чоловіком кремезним та мав залізну хватку, і ніколи, ніколи не послухався наказів зверху, хоча і якимось тираном його назвати не можна було. Будучи його правую рукою, старкомом, Марк, справді поважав його, і не тримав зла.
Взагалі, за ті півроку на навчаннях, команда «Запорожця», встигла випустити всі свої запаси ракет й торпед, і завдяки цьому, на підводному човні стало в рази менше роботи, хоча, вона все одно була. Вахту служили, за приборами дивилися, та іноді, дивилися на радари, в надії побачити або піратів, або таких само бранців вод як вони самі. Підводний човен став частіше випливати наверх, моряки виходили на поверхню, курили самокрутки, дивилися в безкрайні води, та говорили про життя, та найближчі плани.
Ось і зараз, посеред білого дня, з-під товщі води, виходить «Запорожець», розрізаючи носовою надбудовою синій світ, поділений лише на тоненьку лінію горизонту. З люку, мов маленькі мурашки, посипались моряки, прикриваючи очі від яскравого сонця. Від часу білі сорочки перетворились на бежеві, кашкет ніхто не носив, окрім капітана Макарова, а чорні брюки потерлися на місцях колін та сідниць. Вісімдесят три чоловіка, різної статури та віку, мовчки палили на підводному човні. Раніше їх було трохи більше, та хвороби, суїцидальні думки, зробили своє діло. Марк, відкинувши пасмо рудого волосся, вдивлявся в небо. Чайки пролітали під хмарами, видивляючись рибу в океані.
Біля Марка стояв його найкращий друг, Ярило Висоцький, один з двох лікарів на борту. Вчились вони в школі разом, бігали у двох в туалет палити дешеві цигарки, були не розлий вода. Навіть за дівчатами однаковими бігали. Та після школи пішли по-різних шляхах ― Марк поступив в воєнно-морські сили, а Ярило став медиком, та під час війни, змінив кваліфікацію, ставши військовим лікарем широкого спектру ― такий і зуб видалить, і апендицит виріже. І ось, доля знов їх звела разом.
―Даш потім «Хоббіта» почитати? ― спитав Ярило.
―Та ти його вже сьомий раз читаєш, ― закотив очі Скоропадський, не стримуючи посмішки.
―Та знаєш, якось за п’ять років чогось вибору більше не стало, ― усміхнувся Ярило, погладжуючи пальцями свою чорну бороду й вуса.
―Не навроч, може, в наступній зустрічі в когось виторгуємо щось новеньке, ― випустивши кільце диму, Марк додав. ― Або Тарас вже напише свій роман.
Тарас Барабаш, наймолодший моряк на «Запорожці», ще до початку всесвітнього потопу почав писати якийсь роман, який нікому і ніколи не показував, окрім близьких друзів. Та ті дуже розхвалювали його, тож екіпаж вже котрий рік чекав випуску цієї історії Тараса. Юнак, щоб хоч якось задовольнити ненажерливих фанатів, раз у тиждень декламував нові вірші ― або ті, які знав, або ті, які написав сам. Хоч якісь розваги на цьому човні.
―По місцям! ― гримнув капітан, моряки потушили цигарки, ховаючи недокурки до кишень
Спустившись назад, вниз, до трюму, Марк знов опинився в маленькому, замкненому просторі. Крокуючи повз своїх товаришів, хлопець йшов до головного управління «Запорожця». В таких умовах у багатьох могла забити тривогу клаустрофобія, та Марк, у цих стінах, навпаки почувався у безпеці. Встав біля капітана, рудий ехом викрикував накази, та дивився за усіма показниками.
Іноді, сам хлопець краєм ока дивився на радари, в надії побачити інші точки, та там було пусто. Відслуживши вахту, старком пішов до своєї комірки, в середині човна. Та як він одним з головних на цьому судні, Марку Скоропадському належала власна каюта, з ліжком, столом, стільцем та невеличкою шафкою. Рудий, витягнувши с однієї косої полички старе радіо, став вишукувати хоч якусь не шиплячу частоту.
Марк не знав, що він шукав. Щось, просто шукав щось. Витягнувши із-за пазухи блокнот и олівець, хлопець став записувати якісь строки вірша, які самі з’явились в голову. На відміну від Тараса Барабаша, Марк нікому не показував їх. Це було настільки особисте, що навіть сам Скоропадський нечасто перечитував свої каракульки. Радіо шипіло, мов та змія у дюнах, та Марк все одно крутив його.
В одну мить, крізь шипіння, став пробиватися голос. Марк, піднявши очі з паперу, впився руками в дерев’яний покров радіо, намагаючись знайти ту саму частоту. Струни гітари, та голос ― жіночий, дзвінкий, молодий ― ставали голосніші та ясніше.
Mama, just killed a man
Put a gun against his head
Pulled my trigger, now he’s dead
Mama, life had just begun
But now I’ve gone and thrown it all away
Mama, ooo
Didn’t mean to make you cry
If I’m not back again this time tomorrow
Carry on, carry on, as if nothing really matters
―Срака-мотика, ― прошепотів Марк, підриваючись з місця.
Добігши до найближчої рації, хлопець, у паніці, зв’язався з Макаровим.
―Капітане, включить по радіо частоту XXX!
Через декілька хвилин по всьому човну лунав жіночий голос с гітарою. Моряки, с посмішкою на вустах, у повний голос співали знайомі строки пісні, яку кожен знав на зубок. Сам Марк, напевно, майже повірив у силу Всесвіту, обмінюючись поглядами с чоловіками. В душі розпалювалась надія ― люди. Останній раз Марк зустрічався з іншими людьми майже рік тому, а тут, ще і жінка. Жінок Скоропадський не чув вже п’ять років. Моряки тарабанили по стінам, кричали так, що можна зірвати остаточно голос, раділи цьому, мов дитина у Новий Рік на подарунки від Діда Мороза.
Мелодія стала стихати, голос став більш спокійний, завершуючи пісню.
Ooh yeah, ooh yeah
Nothing really matters
Anyone can see
Nothing really matters – nothing really matters to me
Anyway the wind blows…
Радіо знов зашипіло, видно, дівчина виключила свій мікрофон. Та все ж, Марк був у піднесеному настрої. І поки капітан не визвав його на пост, рудий тут же дописав свій вірш, з посмішкою на обличчі.
Радіо шипить, гуркоче
Я знов заплющу свої очі
Ховаючи свої думки щоночі
Врятуйте вже мене, прошу
Зніміть с моїх плеч цю ношу
Я хочу знов спокійно спати
На зеленій галявині біля хати
Та почекайте, що за звук
Невже це кінець моїх мук?
Та що за янгол змінив мій настрій вмить?
Що серце більше не болить
Це точно русалка посеред вічних вод
Приносить мені гору насолод
Вона співа, і моя душа з нею
В мені прокидається голод
Просячи про новий музичний поворот
Мабуть, зачарувало мене
Те янголя безіменне
Додати до улюблених