AU: Сучасність: Сім’я Акаші — біженці з Донецьку 2014 року, сім’я Баджі — мешканці Черкас.
Баджі петляє вуличками міста так швидко, різко і прудко, що у Хару голова йде кругом від того, як кружляють навколо старенької Яви в різнобарвному калейдоскопі магазини, новобудови та приватні будинки в зелених шатах. Поворот, проспект, поворот, поворот, світлофор, провулок та пряма дорога.
З району Набережної, який Акаші за старою звичкою називає Бідняцьким хутором, вони виринають до самого Дніпра, на піщаний берег біля підніжжя паркових сходів. Вдалині над тихою, майже дзеркальною, водою струнко стоять молоді багатоповерхівки, а поруч через річку тягнеться міст до кількох будиночків на окремому острівці суходолу.
Хару знімає шолом, трусить головою і чхає смішно, наче кошеня, від холодного річкового вітру. Баджі посміхається, мружиться на сонячні промені і трохи розстібає куртку, від чого Ява крениться до ніг його хлопця. Той скрикує, гучно посилаючи його нахуй, відразу закриваючи рот рукою і нервово озираючись.
— Тут тобі не Південмаш, — в черговий раз повторює Кейске і м’яко тягне другого вгору бетонними сходами, на самісеньку верхівку крутого берега. — За таку дурницю не відгамселять. І за шрами, і за волосся рожеве, теж. Та навіть якщо ми за ручки триматися будемо!
Санзу в черговий раз киває, начебто навіть вірить, мирно крокуючи поряд. Згадує маминих подруг — миле подружжя у прямому цьому сенсі — і те, як спокійно вони з донькою гуляли біля фонтану в Щербакова, при цьому неодноразово забираючи з собою й дітей Акаші. Думає: «Удома також не відгамселили б». Тільки де тепер той дім, мама та її шкільні подруги.
Баджі падає на стареньку лавочку недалеко від заасфальтованої стежки, Хару несміливо сідає йому на коліна, забирається під куртку — весь, повністю — гріючись від чужого тіла. Він знає, що Кейске сюди раніше привозили батьки і, доки мама купувала морозиво, батько катав його на плечах. Потім, щоправда, робити це стало нікому, бо «обов’язок служби», «обов’язок громадянина».
— Тут гарно, — каже Хару, слухаючи як спокійно дихає інший хлопець, повільно збираючи неслухняну гриву чужого хвилястого волосся в косу.
— Красивіше, ніж було у вас вдома?
— Це різні речі, — він упирається підборіддям у плече Баджі, пильно дивиться в очі-вирії.
Погляд у Кейську чіпкий, важкий, тягучий. Темний до жаху. Від нього хочеться сховатись, бо зазвичай саме так хижаки дивляться на свою здобич. Харучіє так і робив у перші тижні знайомства: жваво зникав у коридорах школи; пригинався, ледь не падаючи під парту; говорив мало і тихо, прикриваючи книгою короткий їжачок білого волосся.
У своєму житті на той момент він бачив лише Київський і Південмаш. І жоден із цих районів не залишив у його голові гарних спогадів.
— Мій дім тепер тут, — але Акаші посміхається м’яко, закидає руки на смагляву шию й видихає на чужі губи, знову прокручуючи в голові найщасливіші моменти з дитинства, які тільки змогли залишитися після того жаху, який йому довелося пережити. — І тутешні місця справді просто приголомшливо красиві. А ти – найкраще з тих, що тут є.
Баджі заливається ледь помітним рум’янцем, киває, уважніше розглядаючи злегка натягнуті — «вони просто трохи ниють, нічого страшного, ні, посміхатися зовсім не боляче» — нерівні шрами в куточках рота. Піднімає руку, м’яко та обережно проводить пальцями, хоча знає, що Хару зовсім не крихкий.
Насправді Кейске Баджі до жаху різкий, гучний і гневливий. «Негречний нечема,» – каже йому мама, коли він вперше доймає Хару питаннями. Той схожий на забите дворове кошеня, якого працівники ТЕМПу іноді прибирали зі своєї дороги чіпляючи носком черевика під живіт.
Тільки потім, коли брюнет лізе до його молодшої сестрички, виявляється, що Акаші б’ється не гірше за місцевих хлопців, які ходять на спортивні секції. Хватка сильна, майже відчайдушна — Баджі не може відірвати його від своєї куртки биту годину, що вони катаються по землі на футбольному стадіоні.
А ще Харучіє боїться гучних звуків й обережно ставиться до людей грізного вигляду. Тому Кейске доводиться робити найкисліше обличчя, коли він сує до рук блондина вирвані з кореневищем тюльпани з сусіднього парку. Потім Акаші на знак подяки кличе його до себе в гості, де годує улюбленими пиріжками з маком та варенням із місцевих Симиренок.
Вони зближуються якось різко. Настільки, що вчителі починають побоюватися за збереження репутації школи, а тому розсаджують їх у різні куточки класу. Насправді, у Кейске просто дуже гостре почуття справедливості, а Харучіє намагається звикнути до нормального життя.
Щоправда, виходило не дуже, адже у Акаші багато, дуже багато шрамів. Вони дрібно розсипані всюди — на руках, ногах, спині, обличчі. Хару вони не подобаються досі, а Баджі готовий цілувати абсолютно кожен із них.
Вперше всі завжди думають, що це Такеомі – старший брат – знущався з Харучіє, затушуючи об нього недопалки цигарок. Але насправді тому знадобилося багато сил і часу, щоб допомогти молодшому братові знову дивитися в дзеркало без здригання та спокійно виходити на вулицю, не ховаючись по кутках або за щільною чорною маскою.
Хару захистив чотирирічну Сенджу від уламків і скла.
Кейске готовий особисто дати в пику кожному недоумку, який вирішить посміятися з нього. Навіть якщо Хару тепер і сам може за себе постояти.
— Тут тобі не Південмаш, — сміється Харучіє, передражнює, тицяє носом у похмуру зморшку між чорними бровами, і м’яко цілує Баджі.
«Так, — думає брюнет, притискаючи блондина до себе за талію, укладаючи голову на чужу маківку і слухаючи, як шумить Дніпро, — тут все зовсім інакше».
Додати до улюблених