Дафну взяли на роботу!
Це ж треба – вона отримала справжню роботу!
Хоча на годиннику була лише восьма ранку, Асторія вже була на ногах. Півгодини тому її розбудив дзвінок сестри, яка бадьорим голосом відрапортувала про те, що «взяли на випробувальний термін!», і навіть отримала перше завдання — Кардіф та його визначні місця. Дафна розповідала довго, купалася у щасті та радості, і цей настрій передався Асторії. Після такої розмови їй і самій було море по коліна!
І начхати на недосипання, яке стало вже майже хронічним! Заради таких чудових новин вона готова вставати щодня навіть о сьомій ранку!
Сьогодні вихідний. А значить — не треба нікуди поспішати, не треба жувати на ходу звичний сніданок нашвидкуруч, квапливо читати в метро конспекти і навіть на роботу йти не треба. Асторія встала навшпиньки і потяглася всім тілом — не день, а казка!
Навіть погода радувала. Після дощового і похмурого тижня до Лондона нарешті завітало сонце, і за вікном було жовто-жовто: яскраве проміння омивало теплим світлом пожовклі дерева, і все навколо здавалося чудесним і навіть магічним. Хіба можна в такий день супитися і злитися через недодивлені сни?
Тим більше, вони були не дуже приємними. Асторія надто втомилася вчора на роботі і впала в ліжко мало не відразу, як прийшла додому. І хоч заснула майже миттєво — всю ніч їй марилася якась чортівня. Сон був холодний, липкий і тривожний.
Велика простора зала з кам’яними стінами, зовсім незнайомі, метушливі нервові люди, темні плащі та крики… Асторія дивилася на все звідкись згори, з-під стелі, але чудово розрізняла все до найдрібніших деталей: чоловіка років сорока з розпатланим світлим волоссям і диким блиском страху в очах. Чимось схожого на нього блідого юнака з покусаними губами, які здавались надто червоними на тлі білого, як крейда, обличчя — він безуспішно намагався приховати тремтіння рук. І — невиразно знайому жінку з неохайною копицею темного волосся і неприємною кривою посмішкою. Віддалік, окремо один від одного, стояли ще двоє — мертвенно-бліда пані та чоловік з грубим обличчям, який виглядом і рухами більше нагадував не людину, а звіра. А на підлозі лежала дівчина, зовсім ще дівчисько — худе й змучене, в брудному пошарпаному одязі, вона тихо стогнала, напівзаплющивши очі, а ліве передпліччя її було залите кров’ю. У залі знаходилася ще одне… істота — зростом ледве в третину людського, потворна, зі зморщеною шкірою і довгими вухами, горбатим носом і чорними очима-зернятками.
Вони говорили — голосно щось верещала жінка, крутячи в руках блискучий кинджал, хрипко і невпевнено вставляв часом кілька слів той, із застиглим страхом в очах, низьким голосом відповідала на запитання істота. І тільки дівчина мовчала — вона ледве дихала і видно було, що кожен вдих дається їй важко. Асторія не чула, про що йдеться — звуки долинали до неї ніби з-під води: тільки шум, ніякої виразної мови. Але вона відчувала: у цій кімнаті відбувається щось дуже важливе, щось страшне й хвилююче одночасно — тут, можливо, вирішується чиясь доля. Серце билося, як божевільне, всю її сповнювало передчуття — зараз щось станеться, неодмінно станеться!
І раптом все почало рухатися: вбігли ще двоє — і зала освітлилася різнобарвними вогнями. Виблискували дивні спалахи, всі розмахували дивовижними тонкими жезлами і рухалися, рухалися, рухалися… У Асторії рябіло в очах, але відвернутися від видовища не було сил — воно притягувало і манило, хотілося ближче роздивитися, може, навіть взяти участь у цьому жахливому балагані… поки чорна жінка не схопила дівчину – та насилу піднялася з підлоги і ледве стояла на ногах – і не приставила ніж до її горла.
У залі повисла така оглушлива тиша, що було чути, як важко й уривчасто дихають двоє нападників і як капає на підлогу кров із зап’ястя дівчини. Чорна жінка облизала пересохлі губи і жорстоко посміхнулася — ну що, тепер пограємося? Ті двоє стояли майже поруч, не рухаючись, однаково розширеними від жаху очима дивлячись на кинджал, з-під леза якого вже текла тонким струмком кров. Секунда, ще одна, і ще… Хрипке дихання, ледь чутний смішок і якийсь дивний і навіть недоречний металевий скрип.
Кришталева люстра впала на підлогу, накривши собою покалічену дівчину та маленького виродка. Чорна жінка встигла відскочити вбік і дивилася тепер, як інша істота — низенька, великоголова й витрішкувата — допомагає рудому нападникові зрушувати важкий металевий каркас убік, визволяючи з-під уламків кришталю дівчину.
Асторія знала, що станеться далі. Знала, і в її душі піднялася справжня хвиля злості та безсилля, коли спершу зникли рудий з дівчиськом, а потім і другий нападник із виродками-істотами. Але був і тріумф — чорна жінка встигла викинути руку в замаху і гострий кинджал встромився безглуздому великоголовому виродку точно в серце!
Асторія потрусила головою. Ну от, такий гарний був настрій — і навіщо згадувати про нічні кошмари? Це все, напевно, через втому. Останній тиждень вимучив її: в Академії контрольна за контрольною, на роботі теж справ з головою. Вона почала помічати, що стає забудькуватою і розсіяною. Учора, наприклад, у магазині півгодини витріщалась на одну зі стародавніх монет — ніяк не могла згадати, хто, коли і за скільки її продав. Потрібно більше відпочивати, адже так і збожеволіти неважко!
Асторія пройшла босоніж на кухню і заварила собі міцної кави. Час до вечора можна вбити цікавою книгою, а потім вони домовлялися з групою сходити на футбол… і як вона тільки піддалася на вмовляння Міранди і погодилася піти на стадіон? Таке проведення часу більше пасувало Дафні: Асторія не любила крикливих і галасливих футбольних фанатів, та й саму гру дивилася лише зрідка — хіба що матч справді був дуже важливим.
Мобільний телефон задзвенів саме в той момент, коли вона вже налила ароматний напій у велике біле горня. Кому це не спиться так рано?
Номер був незнайомим. Асторія насупилась, проте взяла слухавку.
— Доброго дня, Асторіє. Мене звуть Драко, кілька днів тому я приніс у ваш магазин кілька предметів.
Серце раптом забилося швидко-швидко, а дихання зірвалося, але… Драко? Який ще Драко?
— Вибачте, не пригадую… — почала вона, але той не дав їй договорити і м’яко перебив:
— Звичайно, у вас стільки клієнтів, ви цілком могли і забути мене.
— А звідки у вас номер?
— Ви самі мені дали його. Я приніс у магазин китайську табакерку, і ви обіцяли провести експертну оцінку.
Китайська табакерка… Вчора, щойно повернувшись з роботи, знемагаючи від втоми, вона перед сном увімкнула ненадовго комп’ютер. У браузері справді було відкрито вкладку про китайських майстрів XVIII століття, особливості обробки нефриту та ще якусь нісенітницю про виготовлення тютюнових аксесуарів… Асторія похолола. Та що це діється з пам’яттю? Невже вона справді шукала матеріали для експертної оцінки якоїсь табакерки, яку навіть не пам’ятає? Та ще й так запросто дала свій особистий номер звичайному клієнту? Настільки звичайному, що він одразу ж загубився в лабіринтах пам’яті серед десятків інших?
– Асторіє, ви мене чуєте? — озвався голос на тому боці. Він був напруженим і низьким, якимось далеким і близьким одночасно. Вона здригнулася – яким би приємним цей голос не був, вони в нерівних умовах, і це аж ніяково. Вона знала тільки ім’я, та й то тільки тому, що почула його 30 секунд тому, але хоч убийте, не пам’ятала навіть приблизно, як виглядає той, кому цей голос належить.
— Вибачте, але я ще не встигла підготувати оцінку, і сьогодні маю вихідний…
— Я дзвоню не через це. У мене для вас ще є дещо.
— Що? – зітхнула вона.
— Діадема кінця XVIII століття. Дуже витончена. Хочу вам її продати.
— Приходьте в понеділок у крамницю, я огляну і домовимося про ціну, — пробурмотіла Асторія, але чомусь заздалегідь знала, що в магазин загадковий клієнт із безглуздим ім’ям не прийде.
— Бачите, я їду з міста сьогодні ввечері.
Серце стукотіло в грудях, у голові шуміло від нерозуміння, урагану думок і здогадів. Та що з нею відбувається, чорт забирай?!
— Слухайте, — десь там, на тому боці, співрозмовник важко зітхнув, ніби ця розмова теж давалася йому через силу. Асторії раптом стало його шкода: адже він не винен, що в неї від перевтоми в голові діється чорт зна що. — Послухайте, я ж не маніяк якийсь. Я пропоную вам вигідну угоду. Мені потрібні гроші і маю річ, яка може вас зацікавити. Якщо так боїтеся, що я вас… не знаю, викраду чи щось подібне до того — давайте зустрінемося в людному місці. Гайд-парк, як на мене, цілком підійде — впевнений, в обідню пору там буде натовп охочих насолодитися останніми сонячними днями.
Справді, чого їй боятися? Субота, вихідний день, до вечора все одно жодних планів немає — чому б не поглянути на діадему? Тим більше за неї потім можна буде виручити непогані гроші — містер Томпсон буде радий… якщо діадема справді кінця XVIII століття.
— Добре, Драко. Як я зможу вас впізнати?
— Я високий, худий і дуже красивий, — Асторія мимоволі посміхнулася: це ж треба, який хвалько! — А якщо серйозно, то зустрінемося біля Ельфійського дуба. Я триматиму в руках червону троянду для вас, а поруч неодмінно топтатиметься хлопець у таких безглуздих круглих окулярах, що ви відразу зрозумієте, до кого звертатися. Крім того, я впізнаю вас – ви з тих, кого не забувають.
Асторія розсміялася, на хвилинку забувши про всю гротескність ситуації. Сонячне проміння танцювало у кімнаті повільний фокстрот.
— Добре, тоді рівно о другій. Біля дуба. Підійде?
— Асторіє, ви мене ображаєте. Ви ж дівчина – запізнюйтесь на здоров’я!
Він вимкнувся, а вона повільно опустилася в крісло. Може, сходити до лікаря? Адже ніколи не було проблем з пам’яттю, а останній тиждень пройшов ніби в тумані — тут і там вискакували на поверхню якісь деталі, що випали зі спогадів начисто. Вона не могла пригадати, коли містер Томпсон взяв собі рудого кота, навіщо читала про культуру стародавнього Китаю, чому дала свій номер телефону якомусь клієнту з незвичайним ім’ям, та й самого клієнта не пам’ятала… Ні, з цим точно треба щось робити! Зараз вихідні, а в понеділок записатися до невролога — головне, мамі не проговоритися, бо розіграє грецьку трагедію на рівному місці.
На кухні бурмотіло неголосно радіо та остигала у білому горняті чорна кава. Асторія відпила трохи і скривилася — все ж недарма люди п’ють її гарячою. Годинник показував десяту ранку. До зустрічі з таємничим знайомим незнайомцем залишалася ще купа часу, але в душі вже оселилася невиразна тривога — крихітний черв’ячок цікавості не давав спокійно залізти на диван з ногами і вбити час за читанням. У такому стані її могло заспокоїти лише одне.
Асторія заварила ще кави, повернулася до спальні і витягла з ящика столу планшет для малювання, ватман та олівці. Підібрала високо світле волосся, щоб не заважало, глибоко зітхнула і спокійно провела першу чітку плавну лінію. Потім ще одну. І ще… Вона малювала легко — ніби літала рука над папером, наче пальці самостійно виводили кожен штрих. Ось з’явився на білому полотні витончений вигин руки – тонкі пальці, прикрашені перснями. Ось промалювалася штрихами довга сукня — так, ескіз, поки що зовсім без деталей. Ось уже й гордовита глузлива усмішка кривить обличчя, і важке чорне волосся розвіяв раптовий подих вітру…
На Асторію з паперу дивилася чорна жінка із сьогоднішнього сну. Портрет вийшов надзвичайно вдалим — поза, поворот голови, навіть темні очі блищали майже по-справжньому. Вона відхилилася і знову оглянула малюнок, оцінюючи. А що, його цілком можна здавати професору Гіллі як домашнє завдання, може навіть поставить за таку роботу «відмінно» — і якщо пощастить, майже нічого не скаже виправляти…
Замислившись, вона підвела очі і наткнулася поглядом на годинник. Чорт, уже перша чотирнадцять! Асторія підскочила на місці – до зустрічі залишалося всього нічого, а вона ще навіть не одягнена! Відклала малюнок у папку, намагаючись не зім’яти, підскочила до шафи, спішно стягуючи з вішалки першу-ліпшу сукню. Як можна було так глибоко поринути у малювання, що не помітити, як минули три години?!
…До метро Асторія майже бігла. На щастя, туфлі на плоскій підошві та вільна сукня не сковували рухів, та й народу на вулицях виявилося небагато — не довелося штовхатися у натовпі. Вона так поспішала, що навіть забула всю свою тривогу та переживання — будь що буде, але ще з дитинства Асторія страшенно не любила спізнюватися!
Звичайно ж, вона не встигла прийти вчасно — коли підбігла, захекавшись, до дуба, на неї вже чекали двоє. Справді, помилитися було неможливо — один справді тримав у руках червону троянду, а в іншого справді були найдурніші окуляри з усіх, що вона колись бачила.
— Здрастуйте, — від швидкого бігу подих збився, слова давалися важко, — вибачте за запізнення…
— Не варто було так поспішати, ми б дочекалися вас у будь-якому разі, — усміхнувся високий знайомий хлопець з квіткою і простяг їй троянду. – Це вам. Мене звуть Драко, а це мій… е-е-е… напарник – Гаррі.
Хлоп в окулярах посміхнувся і простяг їй руку для привітання. Вони виглядали дивно — на перший погляд, та й на другий — не було в них абсолютно нічого спільного і навіть подібного. Та й не схоже, що ці двоє — друзі, але щось же тримало їх разом? Втім, щоб разом працювати, зовсім не обов’язково бути нерозлучними приятелями і розпивати один з одним пиво щоп’ятниці.
— Дуже приємно, — усміхнулася Асторія у відповідь, відволікаючись від спостережень. — Мені хотілося б одразу перейти до справи, тож…
— Тож я маю вибачитися, — скорботно зітхнув Драко і зазирнув їй у вічі. Серце чомусь знову зачастило, як божевільне.
— За що?
— Я вам збрехав. Я не маю діадеми кінця XVIII століття. Тож, боюся, жодної угоди я вам запропонувати не можу.
Вона спантеличено витріщилась на цих дивних чоловіків. Якщо у Драко вигляд був справді винуватий, то другий, Гаррі, виглядав так, ніби посміювався з них — так блищали зелені очі за склом безглуздих окулярів. Уся ця ситуація і так була дивною, а ставала аж моторошно незрозумілою, тож в голові все остаточно перемішалося.
— Тоді якого біса?..
— Мені треба було побачити вас і поговорити з вами.
— Поговорити зі мною? Що ж вам телефоном не говорилося?!
Асторія починала сердитися. Вона не любила, коли щось відбувалося без її волі, а зараз ще й не розуміла нічого з того, що діялося навколо.
— Ви мені не повірили б. А так я можу, дивлячись вам у вічі, сказати, що я чарівник.
Настала тиша — ніби зникли разом усі численні відвідувачі Гайд-парку. Асторія мовчки переводила погляд з одного співрозмовника на іншого — і раптом нервово і зовсім по-дурному загиготіла:
— Ви п’яний?
Він був тверезим. Більше того, він був серйозний і дивився їй у вічі абсолютно відверто. І якби не говорив таку нісенітницю, Асторія була б впевнена, що він не бреше. Або до краю вірить у те, про що говорить.
— Якщо ви хотіли мене так ідіотськи розіграти — не знаю, навіщо, на жаль, нічим допомогти не можу. Мені тут робити нічого, прощайте.
— Асторіє, зачекайте, — Драко схопив її за руку, перш ніж вона встигла розвернутися і піти. Незважаючи на всю безглуздість ситуації, виривати руку чомусь не хотілося. — Я не п’яний і не розігрую вас. Магія існує, і ми справді чарівники.
— Звісно, — саркастично простягла вона. — А я — обранка, наділена надприродною силою, і ви прийшли просити мене врятувати світ.
Гаррі чомусь широко всміхнувся, але вже наступної миті став серйозним і дуже діловим.
— Ні, Асторіє, у вас немає надприродної сили. Але ви можете допомогти в розслідуванні вбивства чотирьох людей.
— Вбивства? — від шоку та несподіваної зміни теми вона навіть забула, що стоїть посеред Гайд-парку з людьми, які стверджують, що вони чарівники. — Але яке я можу мати відношення до вбивства? Як я можу взагалі чимось допомогти? Я ж просто… Асторія Грінграс, студентка третього курсу, мистецтвознавиця-недоучка…
— За останній тиждень у Лондоні знайдено чотири трупи, — тим самим тоном продовжував Гаррі. — Кожній жертві перерізали горло в зачиненій зсередини кімнаті. Зроблено це було за допомогою магії, і цілком можливо, що ви тримали в руках знаряддя вбивства і навіть продали його вбивці. На жаль, у нашу останню зустріч я поспішив і стер вам пам’ять, тож тепер нам доведеться спробувати її відновити.
— Ви стерли мені пам’ять? — прошепотіла вона, відчуваючи, як ноги слабшають, а руки починають дрібно тремтіти. Це все не може бути правдою, просто не може бути правдою!
— Розумію, ви все ще не вірите, що ми чаклуни? Ну, хочете, я йому волосся перефарбую? — раптом весело всміхнувся Гаррі. І в ту ж мить світле волосся Драко почало стрімко змінювати колір на зелений.
І Асторія засміялася. Нервовий, якийсь нескінченний сміх душив її — вона не могла зібратися і почати раціонально мислити. На очах виступили сльози, вона змахнула їх долонькою — весь світ довкола ставав схожим на криве дзеркало. Це не могло статися з нею!
— Поттере, поверни, як було, — невдоволено гаркнув Драко, обурено дивлячись на напарника. Його волосся відразу почало набувати звичного кольору. — Асторіє, постарайтеся заспокоїтись і поговоріть із нами. Так, ми справді чарівники, але цього не варто боятися. Ми не завдамо вам шкоди. Нам потрібна ваша допомога.
І, ще не усвідомлюючи до кінця, на що погоджується, вона кивнула майже приречено:
— Гаразд. Але цей фокус із волоссям може бути просто шахрайством.
— Спритність рук та ніякого шахрайства! — пожартував Гаррі, всміхаючись, але одразу пояснив: — Тут дуже багато маґлів, щоб продемонструвати щось серйозніше.
— Дуже багато… кого?
— Маґлів. Не-чарівників.
— Давайте підемо до якогось пабу, де смачно готують, я дракона готовий з’їсти, так зголоднів, — несподівано запропонував Драко і легенько стиснув її долоню. Асторія зі здивуванням відзначила, що він все ще тримає її за руку. — І там ми вам усе докладно розповімо.
Вона глибоко вдихнула та кивнула. Десять хвилин тому весь її світ спробували перевернути догори дригом – вона досі не особливо вірила в слова про чарівників, але… але їй позаріз треба було щось випити.
У найближчому пабі панували приглушене м’яке світло і тихий блюз. Відвідувачів було не дуже багато — лише кілька хлопців у футболках лондонського «Арсеналу» в дальньому кутку — ох, сьогодні ж іще гра! Драко замовив собі велику тарілку картоплі із запеченою куркою, Гаррі обмежився чаєм, Асторія взяла собі пінту пива — й одразу зробила кілька великих ковтків. Здається, ці двоє подивилися на неї з повагою.
А потім вони почали говорити. Розповідав переважно Гаррі — про загадкові вбивства, відсутність відбитків пальців, явний зв’язок між жертвами та особливий магічний кинжал, який, імовірно, і є знаряддям вбивства. Він показав їй кілька фотографій жертв, запитав, чи вона не знає когось із них, але всі вони були для Асторії абсолютними незнайомцями. Тоді заговорив Драко. Про те, як приніс в антикварну крамницю три магічні предмети, як пізніше хотів їх повернути, але вони вже були продані, як вона випадково побачила Патронус і Поттеру… Гаррі довелося стерти їй пам’ять… на цьому моменті Асторія відчула, як у горлі враз пересохло і зробила ще кілька ковтків пива.
— Ви продали наш кинджал комусь, хто може бути вбивцею. І нам необхідно відновити ваші спогади – ймовірно, вони стануть ключем до розгадки.
— Це все звучить так безглуздо… як можна стерти комусь пам’ять? У мене не вкладається в голові…
Фани «Арсеналу» підвелися з-за столу, щось шумно обговорюючи — голосно заскрипіла дерев’яна лава, відсуваючись від столу. Розплатившись, вони залишили паб – мабуть, до гри залишалося не так багато часу. Бармен біля стійки спокійно перераховував гроші, поглядаючи час від часу на своїх єдиних відвідувачів.
І раптом щось змінилося. Асторія краєм ока помітила, як Драко плавно, а потім несподівано різко повів рукою під столом, після чого бармен вийшов на кухню, щільно прикривши за собою двері.
— Ти чим його приклав, Мелфою – Імперіусом, чи що?! — гаркнув Гаррі, підводячись на ноги й погрозливо нависаючи над Драко. Той одразу відповів, наче перекривляючи:
— «Звичайний Конфундус, все згідно з Інструкцією».
— Що відбувається? — майже злякано запитала Асторія, здивовано переводячи погляд із одного на іншого. Драко повернувся до неї, зазирнув у вічі й обережно взяв за плечі. В його руках була якась указка і, здається, десь вона вже бачила таку…
— Вислухайте, Асторіє. Ви нам не вірите. Ви думаєте, що це якийсь дурний розіграш, а сидите тут із нами лише з цікавості. Погляньте на мене. Магія справді існує. Я розумію, що це повністю руйнує всі ваші уявлення про світ. Але ви маєте розуміти: загинули люди. І якщо ви нам не допоможете, можуть загинути ще. Тому ви маєте нам довіряти.
Вона дивилася на нього, мов зачарована. Він ніс повну нісенітницю, але було в голосі щось чарівне, особливе. Драко глибоко зітхнув і продовжив уже тихіше:
– Дивіться, Асторіє…. Експекто патронум!
І все освітилося, а по стінах затанцювали прозорі тіні. З указки, яку він тримав у руці, виривався потужний промінь світла, а за кілька миттєвостей світло набуло форми — і перед нею на столі з’явився сріблястий сяйливий лис. У горлі пересохло, й Асторія вкотре за вечір відчула легкий напад паніки. Вона мимоволі простягла до звіра тремтячу руку, і той потягся до її пальців гострим носом, обнюхуючи їх. Від нього віяло теплом.
— Милий Патронус, — гмикнув Гаррі. — Але ми посеред маґлівського Лондона, Мелфою. Закінчуй виставу.
Лис розтанув у повітрі, а в приміщенні раптом стало дуже темно. Асторія стиснула пальці в кулак — вона все ще відчувала тепло.
— Це магія, і вона може все, — спокійно підсумував Гаррі і відразу виправився: — Майже все. Якщо ви погодитеся нам допомогти, у найближчому майбутньому вам доведеться стикатися з нею набагато частіше. Щоб прискорити процес відновлення спогадів, потрібно якнайбільше контактувати з усім магічним. І з Драко. Він єдиний маг, з яким ви були знайомі до того, як я застосував до вас Облівіейт.
— «Облівіейт»? Чорт, здається, однієї пінти мені буде мало.
Драко м’яко всміхнувся і підморгнув:
— Зберігайте тверезість думки, міс Грінграсс — це ще не найдивовижніше, що вам доведеться почути і дізнатися. Ви ж допоможете нам, правда?
Асторія сховала розчервоніле від алкоголю і сум’яття обличчя в долонях. Магія. Вбивства. Трупи. Темномагічний артефакт. Стерті спогади. Серійний вбивця. Магія. «Я повторююсь. Я ніби спокійна, але це від шоку. Чорт. Візьми себе в руки і дай відповідь».
— Так. Я вам допоможу. Хто ж відмовитиметься від такої можливості? — посміхнулася вона, прибравши руки від обличчя. — Тільки я зовсім не розумію — що мені робити?
— Для цього поряд з вами буде Драко, і я іноді. Ми допоможемо вам повернути спогади, а ви допоможете нам закрити справу. Домовилися? — Гаррі щиро всміхнувся і простяг їй руку. Вона, майже не вагаючись, потисла її.
— Думаю, вам потрібно трохи побути наодинці і перетравити інформацію. Не щодня дізнаєшся про існування паралельних світів, — знову виявив чуйність Драко, й Асторія раптом відчула, що вона справді дуже втомилася. Занадто багато емоцій, надто багато переживань, надто багато всього на неї впало сьогодні. Вона стримано кивнула у відповідь.
— Ну, що ж, тоді до завтра. Я вам зателефоную. Приємно було побачити вас знову, — Драко обережно стиснув її руку. – Добраніч.
— До побачення, — попрощався Гаррі, тепер усміхаючись лише очима.
— До побачення, — видихнула вона. Починалося нове життя.
Вона йшла вузькими вуличками свого улюбленого Шордічу, і довкола неї гудів галасливий суботній балаган. Грали на гітарах і банджо студенти, швидко цокали підборами дівчата, п’яно і задерикувато співав якусь моряцьку пісню місцевий волоцюга, бродили з гідом туристи — мабуть, любителі стріт-арту. Життя вирувало навколо, наче вихор — гулке, швидке, звичайне життя. За плечі Асторію обіймав осінній вечір, і повітря було якимось особливо пряним — таким, яким буває тільки у жовтні.
Вона прийшла додому, зачинила за собою двері й озирнулася навкруги. Все було так само, як вона лишила кілька годин тому – і все виглядало зовсім іншим. На мобільному, забутому поспіхом на столі, кілька пропущених від Міранди — звичайно, вона пропустила футбол!
Асторія лягла, не роздягаючись, у ліжко, і заплющила очі.
Люди за вікнами продовжували жити. Веселитися, радіти суботньому вечору та останньому теплу бабиного літа, ходити на стадіон та підтримувати «Арсенал». І вони навіть подумати не могли, що десь тут, у цьому ж місті, живе справжня, сильна, абсолютно нереальна — і реальна — магія.
Асторія заплющила очі.
У її житті ніколи більше нічого не буде, як раніше.
Додати до улюблених