Прівіт-драйв ще ніколи не бачила такого чоловіка. Він був високий, худорлявий і, здається, дуже старий, бо довге сиве волосся й бороду можна було заткнути йому за пояс. Його довга пурпурова мантія волочилася по землі, ховаючи черевики з пряжками на високих підборах. За окулярами, що скидалися на два півмісяці, іскрилися голубі очі, а ніс був страшенно довгий і гачкуватий, неначе його перебили принаймні двічі. Звали цього чоловіка Албус Дамблдор.
Албус Дамблдор, здається, не усвідомлював, що опинився на вулиці, де все, починаючи від його імені й закінчуючи черевиками, було небажаним. Він заклопотано шукав щось у своїй мантії. Але те, що за ним стежать, усвідомив, бо раптом подивився на кицьку, яка й далі розглядала його з протилежного краю вулиці. Побачивши її, він, здається, втішився і реготнув, пробурмотівши: “Я так і знав”.
Нарешті у внутрішній кишені він знайшов, що шукав. То була неначе срібна запальничка. Відкривши й піднявши її вгору, він клацнув. З легеньким тріском згас найближчий вуличний ліхтар. Він клацнув знову — блимнувши, поринув у темряву наступний ліхтар. Дванадцять разів він клацав світлогасником, аж доки на вулиці лишилися тільки дві малесенькі світлі цяточки — котячі очі, що дивилися на нього. Ніхто, навіть гостроока місіс Дурслі, не зауважив би нічого на бруківці, якби раптом визирнув з вікна. Дамблдор сховав світлогасник у мантію і попрямував вулицею до будинку номер чотири, де й примостився на стіні поряд із кицькою.
На неї він навіть не глянув, але за хвилину озвався:
— Досить дивно бачити вас тут, професорко Макґонеґел.
Усміхнувшись, він повернувся до кицьки, але її там уже не було. Натомість він усміхався радше суворій на вигляд жінці у квадратних окулярах, які мали точнісінько таку саму форму, що й цяточки навколо котячих очей. На жінці теж була мантія, але смарагдова. Чорні коси були зібрані в тугий вузол. Жінка вочевидь роздратувалася.
— Як ви дізналися, що це я? — запитала вона.
— Люба професорко, я ще ніколи не бачив, щоб кіт сидів отак заціпенівши.
— Якби вам довелося просидіти цілісінький день на цегляному мурі, то й ви б заціпеніли, — відказала професорка Макґонеґел.
— Цілісінький день? А коли ж ви святкували? Я тут по дорозі бачив, як усі святкують і тішаться.
Професорка Макґонеґел сердито пирхнула.
— Атож, усі святкують, звичайно, — мовила вона нетерпляче. — Годилося б бути обережнішими, але ж ні — навіть маґли помітили, що тут щось діється. Про це повідомляли у їхніх новинах. — Вона кивнула головою в бік темного вікна вітальні Дурслі. — Я сама чула. Совині зграї… зорепади… Ну, не такі вже вони й дурні. Мусили щось помітити. Зорепади в Кенті — хто б це зробив, як не Дідалус Діґл. Йому завжди клепки бракувало.
— Вони не винні, — лагідно сказав Дамблдор. — Цілих одинадцять років ми майже нічого не святкували.
— Та я знаю, — роздратовано буркнула професорка Макґонеґел. — Але ж не можна втрачати голову. А всі такі безтурботні, повибігали серед білого дня на вулиці, навіть не замаскувалися під маґлів і плетуть язиками.
Тут вона скоса блимнула на Дамблдора, наче сподівалася щось почути, але той мовчав, тож їй довелося говорити знову:
— Ото була б оказія, якби саме того дня, коли, здається, нарешті зникнув Відомо-Хто, про нас довідалися маґли. Сподіваюся, Дамблдоре, він справді відійшов?
— Начебто так, — відповів Дамблдор. — Маємо бути вдячними. Може, бажаєте лимонного шербету?
— Чого?
— Лимонного шербету. Це такі маґлівські солодощі, які мені дуже смакують.
— Ні, дякую, — сухо відповіла професорка Макґонеґел, мовби натякаючи, що нині не до лимонних шербетів. — Отож, навіть якщо й справді відійшов Відомо-Хто…
— Пані професорко, чи не годилося б вам, такій розумній особі, називати його на ім’я? Що то за безглузде “Відомо-Хто” — я вже одинадцять років переконую всіх називати його справжнім ім’ям — Волдеморт.
Професорка Макґонеґел здригнулася, але Дамблдор, що саме розпаковував лимонний шербет, цього начебто не помітив.
— Ми тільки заплутуємо все, кажучи “Відомо-Хто”. Я ніколи не бачив жодної причини, чому ми повинні боятися вимовляти ім’я Волдеморта.
— Я знаю, що вам можна не боятися, — водночас і сердито, й захоплено сказала професорка Макґонеґел, — але ж ви інакші. Усі знають, що Відом… ну, гаразд, Волдеморт — боявся тільки вас.
— Ви мені лестите, — мовив спокійно Дамблдор. — Волдеморт мав силу, якої я ніколи не матиму.
— Тільки тому, що ви надто… е-е… шляхетні, щоб скористатися нею.
— Добре, що зараз темно. Я ще ніколи так не червонів, відколи мадам Помфрі похвалила мій новий капелюх.
Професорка Макґонеґел гостро зиркнула на Дамблдора і сказала:
— Сови — це ще дрібниці, а от знаєте, які чутки тут літають? Знаєте, про що всі говорять? Чому він зник? Що його врешті зупинило?
Професорка Макґонеґел, здавалося, підійшла до теми, яку прагнула обговорити й задля якої висиділа цілісінький день на твердому холодному мурі, бо ні кицька, ні жінка не могли б так пронизливо вп’ястися очима в Дамблдора. Було очевидно, що, попри всі чутки, вона повірить їм тільки тоді, коли їх підтвердить Дамблдор.
Одначе Дамблдор узяв собі ще шматочок шербету і мовчав.
—Так ось, кажуть, — мовила вона з притиском, — ніби минулої ночі Волдеморт з’явився в долині Ґодрика. Щоб розшукати Поттерів. Ходять чутки, начебто Лілі і Джеймс Поттери за… загинули.
Дамблдор схилив голову, і професорка Макґо-неґел тяжко зітхнула.
— Лілі і Джеймс… Я не можу… не хочу в це вірити… Ох, Албусе!
— Знаю… знаю, — сумно промовив Дамблдор і поплескав її по плечі.
— Це ще не все, — тремтячим голосом вела далі професорка Макґонеґел. — Кажуть, він намагався вбити Гаррі, сина Поттерів. Але не зміг… Він не зміг убити того хлопчика. Ніхто не знає, чому і як, але кажуть, ніби, не спромігшись убити Гаррі Пот-тера, Волдеморт утратив свою силу, — і саме тому його не стало.
Дамблдор понуро кивнув головою.
— Це… правда? — затнулася професорка Макґонеґел. — Невже після всього, що він… заподіяв, замордувавши стількох людей, він не зміг убити хлопчика? Я просто приголомшена… Його ніхто не міг зупинити, тож як, о Господи, спромігся вижити Гаррі?
— Хіба я знаю? — відповів Дамблдор. — Можна тільки здогадуватись.
Професорка Макґонеґел витягла мереживну хустинку і приклала її до очей, що ховалися за окулярами. Дамблдор засопів, дістав з кишені золотого годинника і глянув на нього. То був дуже дивний годинник. Він мав дванадцять стрілок, але не мав цифр: замість них по ободу рухалися маленькі пла-нетки. Проте, здається, вони щось йому розповіли, бо Дамблдор, запхавши годинника назад до кишені, проказав:
— Геґрід запізнюється. До речі, це, мабуть, він сповістив, що я буду тут, га?
— Так, — призналася професорка Макґонеґел. — І, може, я тепер почую від вас, чому ви обрали саме це місце?
— Я прийшов, щоб залишити Гаррі в тітки з дядьком. Тепер це його єдина родина.
—Та ви що?.. — Невже ви маєте на увазі людей, які мешкають отут? — вигукнула професорка Макґонеґел. Вона зірвалася на ноги і показала на будинок номер чотири. — Дамблдоре, це неможливо. Я цілий день за ними спостерігала. Годі знайти якусь іншу пару, що так відрізнялася б від нас. А син у них який, — я бачила, як він верещав на всю вулицю і штурхав свою маму, вимагаючи цукерок! Як може тут жити Гаррі Поттер?
— Це найкраще місце для нього, — твердо заявив Дамблдор. — Тітка з дядьком усе йому пояснять, коли він виросте. Я написав їм листа.
— Листа? — розчаровано перепитала професорка Макґонеґел, умощуючись знову на стіні. — Дамблдоре, невже ви гадаєте, що це можна пояснити листом? Ці люди ніколи не зрозуміють того хлопчика! Він має стати знаменитим, легендарним, і я не здивуюся, якщо сьогоднішній день у майбутньому святкуватимуть як день Гаррі Поттера. Про Гаррі напишуть книжки, і його ім’я знатиме кожна дитина!
— Авжеж, — підтвердив Дамблдор, поважно дивлячись поверх своїх серпастих окулярів. — Від того голова запаморочиться в будь-якого хлопця. Знаменитий, перше ніж навчиться ходити й говорити! Славетний, сам не знаючи чому! Хіба ви не розумієте, що буде набагато краще, коли він виростатиме, не знаючи про це, і дізнається тільки тоді, коли дозріє?
Професорка Макґонеґел відкрила було рота, але передумала, ковтнула слину і проказала:
— Так… Ви маєте слушність, звичайно. Але як хлопчик опиниться тут, Дамблдоре? — Вона раптом глянула на його мантію, припускаючи, що саме в ній захований Гаррі.
— Його принесе Геґрід.
— Гадаєте, це… безпечно — довіряти Геґрідові таку важливу справу?
— Я б і своє життя йому довірив, — відповів Дамблдор.
— Я не кажу, що в нього немає серця, — неохоче протягнула професорка Макґонеґел, — але ж погодьтеся — він легковажний. Він схильний до… Що це?
Навколишню тишу порушив низький гул, що ставав дедалі гучнішим, доки вони озирали вулицю, шукаючи світла фар. Згодом гул перетворився у гуркіт, і вони глянули вгору, зринувши з неба, на дорозі перед ними приземлився величезний мотоцикл.
Так, величезний, але й він видавався малесеньким проти чолов’яги, що приїхав на ньому. Він був майже вдвічі вищий за нормальну людину і принаймні вп’ятеро ширший. Він здавався неймовірно великим і якимсь несамовитим: довгі пасма кошлатого чорного волосся й бороди закривали йому обличчя, долоні були здоровенні, наче накривки сміттєвих бачків, а ноги у шкіряних чоботях скидалися на дельфінів.
У дебелих і м’язистих руках він тримав купу ковдр.
— Геґріде, — полегшено зітхнув Дамблдор. — Нарешті. А де ти взяв мотоцикла?
— Та си позичив, професоре Дамблдоре, прошу пана, — відповів велетень, неспішно злізаючи з мотоцикла. — Молодший Сіріус Блек дав мені його. Всьо файно, пане.
— Проблем не було?
—Ну…—Гегрід посупився
—Щось сталося?—спокійно запитав Дамболдор
—Розумієте, професоре Дамболдор ,я…—почав свою розповідь Гегрід — Я зустрів Селестину
—Селестину Куерво?—запитав уточнюючи Дамболдор
—Так.Саме її—затвердил Гагрід
—І чим вона тобі нашкодила?—запитав знову Дамболдор. —Вона перетворювалася чи…?—не встиг Дамболдор задати своє запитання як його перебив Гегрід.
—Ні- ні- ні!Вона просто…—застопорився Гегрід—Вона стояла серед розрухи дому та тримала на руках малого Гаррі . А молодший Сіріус Блек зник, як тільки сказав ,що я можу взяти його мотоцикла.Ну , а Селестина стояла з Гаррі на руках поряд мовчки . Потім я ж підійшов до неї тай кажу: “Селестино, віддай-но мені, будь ласка, малого Гаррі Поттера” . А вона як підійме на мене дикі очі в сльозах , як закричить: ” НЕ ВІДДАМ! Я ЗНАЮ КУДИ ЙОГО ЗАХОЧЕ ВІДПРАВИТИ ДАМБОЛДОР!Я НЕ ДОЗВОЛЮ , ЩОБ МІЙ ХРЕСНИК ЖИВ С ТАКИМИ ЛЮДЬМИ, ЯК ДУРСЛІ! Я….Я САМА ЗМОЖУ ЙОГО ЗАХИТСТИТИ !НЕ ВІДДАМ!”. Я ж здивувався, але всерівно наполягав на своєму .Бо ви ж мені довірили таку важливу , місію професоре Дамболдоре.Але Селестина так подивилася на мене… — трішки сплакнув Гегрід—такими очима… Вони були наповнені боллю…А Гаррі тримала так, неначе він залишився центром всього її життя.Та все ж таки я скористався тим, що вона була у розпачі та ,вихвативши Гаррі з її рук ,сів на мотоцикла Сіріуса Блека та помчав до вас.
—Зрозуміло—задумливо відповів йому Дамболдор
— А дійсно , чого ми не віддамо Гаррі Поттера їй?—поцікавилася стоячи поряд, Мінеріва Макґонеґел.— З нею було б набагато краще ніж з цими маглами Дурслі.
—Авжеж—зітхнув Дамболдор—Але вона чаклунка.Це по-перше . А по-друге ця бідна дівчинка втратила свою родину: батьків , старшого та молодшого брата.Все що в неї залишиося, це донька її старшого брата Ліліана.Тому я не хочу надавати їй ще більшого клопоту та страждань .— спокійно пояснив Дамболдор.
—Зрозуміло,— погодилася з його словами Професорка Макгонагал.
Потім Дамблдор і професорка Макґонеґел схилилися над ковдрами. У тому сповитку міцно спало немовля. На чолі, під жмутиком чорного, як смола, волосся виднівся дивної форми знак, подібний на блискавку.
— Це?.. — пошепки запитала професорка Макґонеґел.
— Так, — сказав Дамблдор. — Він матиме цей шрам назавжди.
— Дамблдоре, а чи не можна його прибрати?
— Навіть якби міг, я б не прибрав. Від шрамів інколи є користь. Я от маю рубець над лівим коліном, — і це досконала мапа лондонського метро. Ану, дай-но його мені, Геґріде, не марнуймо часу.
Дамблдор узяв Гаррі на руки і обернувся до будинку Дурслі.
— Прошу пана, можна… можна я попрощаюся з малим? — попросив Геґрід.
Він схилив над Гаррі свою велику кудлату голову й незграбно поцілував його. Тоді раптом заскавулів, немов побитий пес.
— Тссс! — зашипіла професорка Макґонеґел. — Розбудиш маґлів!
— В-в-вибачєйте, — проскиглив Геґрід, дістаючи велику й брудну хустинку і закриваючи нею обличчя. — Але м-м-маю такий жаль… Лілі і Джеймс загинули, а Гаррі, бідне дитєтко, тепер мусит жити з маґлами…
—Так, так, дуже прикро, але отямся, Геґріде, бо нас тут почують, — зашепотіла професорка Макґонеґел, легенько поплескавши Геґріда по руці.
Дамблдор тим часом переступив через низенький мур і підійшов до дверей. Він обережно поклав Гаррі на поріг, витяг із мантії листа, запхав його між ковдри, а тоді вернувся назад. Цілу хвилину всі троє стояли й дивилися на маленький клуночок. Геґрідові плечі здригалися, професорка Макґонеґел нестямно кліпала очима, а мерехтливе сяйво, що завжди лилося з Дамблдорових зіниць, тепер згасло.
— Що ж, — мовив нарешті Дамблдор, — це все. Нема чого тут лишатися. Можна йти святкувати.
— Атож, — сказав приглушеним голосом Геґрід. — Я си маю віддати Сіріусу мотоцикля. Добраніч, пані професорко Макґонеґел і професоре Дамблдоре, прошу пана.
Утерши рукавом куртки сльози, Геґрід сів на мотоцикл і завів двигуна; мотоцикл із гуркотом знявся в повітря й розтанув у пітьмі.
— Сподіваюся, скоро побачимось, професорко Макґонеґел, — кивнув головою Дамблдор.
Професорка у відповідь тільки шморгнула носом.
Дамблдор відвернувся й рушив вулицею. Зупинившись на розі, дістав світлогасника. Клац! — і дванадцять світлових кульок метнулися до своїх ліхтарів, Прівіт-драйв спалахнула помаранчевим сяйвом, і ще можна було помітити, як на протилежному кінці вулиці, скрадаючись, зникла за рогом кицька.
Тепер Дамблдор бачив лише клунок з ковдрами на порозі будинку номер чотири.
— Щасти тобі, Гаррі, — тихо промовив він. Крутнувся на підборах і, зметнувши мантією, щез.
Уздовж рівненько підстрижених живоплотів Прівіт-драйв промчав вітерець, і вуличка чемно й тихенько лежала під чорним небом, нітрохи не скидаючись на місце, де могло б статися щось дивне. Гаррі Поттер, не прокидаючись, повернувся у ковдрах на другий бік. Одним рученям він накрив листа біля себе і спав далі, не знаючи, що він особливий, не знаючи, що він знаменитий, не знаючи, що за кілька годин його розбудить вереск місіс Дурслі, коли вона відчинить двері, щоб поставити пляшки на молоко; не знаючи, що протягом наступних кількох тижнів його штурхатиме й щипатиме двоюрідний брат Дадлі… Звідки йому було знати, що саме цієї миті по всій країні потай збиралися люди, підносили келихи і стишено виголошували тости: “За Гаррі Поттера — хлопчика, що вижив!”
Додати до улюблених
Сподіваюся, що сподобалося.
Якщо що кажете що не так