Час штука така цікава, його неможливо зрозуміти чи осягнути. То він тягнеться нещадно довго, знущаючись і до неможливості собою вморюючи, то минає настільки швидко, що не встигаєш зрозуміти промайнув уже тиждень чи два і коли літо вже встигло настати, тягнучи за собою спеку і втому. У Стаса боліли очі від завчання вже ніхто не знає якого на черзі білету для чергового екзамену. Лиш з Божою поміччю закриваючи їх на четвірки й пʼятірки, бо його підхід до навчання навряд можна назвати сильно відповідальним.

І дні з ночами тягнуться безжально довго, бо зустрічі на даху значно порідшали і Шугаєв геть не був певен коли вони востаннє бачились. Здається минуло вже зо три дні, він не знає. Не хоче знати, а поготів відчувати тугу яка так непомітно навіщось зʼявилась, пропалюючи всередині порожнечу разом з якимись дивними відчуттями. Як же це до біса не правильно. На даху без Брома до жаху самотньо, часом настільки, що Стаса мало не трусило коли він там опинявся. Цигарка за цигаркою у довгому і марному очікуванні.

Безсонні ночі, що так і змушували тіло неприємно нити від вічної втоми. Жахіття, що кожної ночі непомітно підкрадалися і душили Стаса своїми холодними пазурами, вічно наступаючи на пʼяти, не даючи забути про себе навіть на пару годин. Шугаєв страждає на них ще напевно з пʼятого класу, з острахом щоразу згадує причину. І раз у раз прокидаючись від кошмарів відчайдушно кричить його імʼя, та ніхто ніколи не приходить. Ніхто ніколи не відгукується на його хрипле «Костя» вимовлене посеред ночі після чергового сну сюжет якого до болю знайомий настільки, що Стасу здається що він знає його напамʼять.

Хлопець уривчасто дихає, затуляє вуха у спробах сховатися від власних думок. Він притискає коліна до грудей, намагаючись просто не задихнутись. Утекти від цього болю неможливо, він змінюється, та ніколи нікуди не зникає. Ні від прохолоди металу на руках, ні від нескінченного покусування нижньої губи, нічого не допомагає його позбутися. Шугаєв кривиться від того як одяг противно прилип до шкіри, шипить знімаючи з себе кофтину. Будильник на телефоні набридливо пищить, сповіщаючи що ранкова рутина готова рятувати його своїми обіймами, поглинаючи собою все. Стас втомлено плентається дворами, подумки благаючи Господа не зійти з розуму від перевтоми до кінця дня.

У коридорі перед екзаменом повисла неймовірна напруга. Шугаєв звисив ноги з підвіконня, розтираючи пальцями скроні у спробах згадати усе вивчене за ніч. Хлопець закусує щоку, викручуючи звук у навушниках до максимуму, проклинаючи вищі сили за такий дарунок долі як бути останнім у списку. Чесно, хотілося вже якомога швидше вже збутися аби втихомирити неминучу тривожність. І коли Альбіна виходить майже прискокуючи, Стас з полегшенням видихає, розуміючи що залишилось ще не так багато.

– Не переймайся ти так, він не сильно валить, все ти здаси нормально. – Мовила дівчина, вкладаючи руку йому на плече і погладжуючи спину.

– Я дуже на це сподіваюсь. – Відповідає він їй насилу всміхаючись, здригаючись просто наступної миті від звучання власного прізвища десь з-за дверей. Ватні ноги зрадницьки підкошуються і тремтять, Стас навіть не впевнений чи зможе дійти до аудиторії не поцілувавшись з підлогою. Найстрашніша частина очікування нарешті залишилась позаду, ще трохи і це мине ніби страшний сон.

Він не памʼятає запитань чи відповідей які машинально відскакували від зубів, не памʼятає як тремтіли коліна чи слова сплутувались між собою. Юнак вилітає з аудиторії, радіючи відмінній оцінці, мов мала дитина тільки-но купленій іграшці. Тепер він геть не розуміє чого так боявся, але отриманий щойно кайф, здається, неможливо описати ніякими словами. Залишилось ще декілька предметів, а там глядиш і сенс життя зʼявиться. Альбіна плескає в долоні і чимдуж його обіймає.

Вони беруть дешеву каву в автоматі і виходять з університету. Стас вже за звичкою одягає лиш правого навушника й вони рушають до найближчої лавки, він і так насилу тримається аби не впасти. Надворі було спекотно і ледь відчутний вітерець бавився з їхнім волоссям, що прилипало до чола. Панчук жмурилась намагаючись розгледіти щось в екрані смартфону, поки сонце противно світило їм в очі.

– То що там твій дружок? Як його там? – Дівчина кинула безрезультатні спроби щось роздивитися і відпила зі свого стаканчика. Певно не найрозумніше рішення брати каву у таку спеку, але студенство нікого щадити не буде, не те щоб у них зʼявилися додаткові години у добі які можна витратити на сон.

– Андрій. – Стас відкидає голову назад, підставляючи обличчя сонячному промінню. Він томно видихає, прикриваючи очі руками від сліпучого світла. – Не знаю, я його вже давненько не бачив.

– Засумував, га? – Панчук тихенько хіхікає собі під ніс, на що отримує легенький удар у плече. Шугаєв демонстративно закочує очі, але не заперечує. Довго мовчить, намагаючись знайти сили зізнатися у цьому хоча б собі. Так, він сумував, але поняття не мав що з цим робити. Відволікав себе від кожної думки про це, з головою пірнув у навчання.

А далі безтурботні балачки ні про що, які допомагали забути про всі почуття що затягували у вихор разом із втомою. Обговорення останніх пліток одна за одною, у спробах скоротати час. І Стасу здається, що ось воно – життя, а не просто марне скитання світом з єдиною метою дожити до ранку. Часом йому подобалось жити – говорити з Альбіною ні про що, зустрічати світанки на даху разом із Бромом, давати сонцю цілувати ластовиння на блідих щоках, просто насолоджуватися кожною миттю яку не заполоняють занадто галасливі думки чи жахіття. Здавалося б, якби не вони, йому хотілося жити.

Але час невтомно біжить і він знову тиняється дворами не бажаючи повертатись додому. Небо набувало рожевих кольорів, заливаючи землю золотистим промінням що пробивалось з-за дахів багатоповерхівок. Музика лунала у навушниках і пісня плавно змінювалась з однієї на іншу, мало не вбаююкуючи Шугаєва своїм неспішним депресивним ритмом. Він всівся на ту саму лаву і спер голову об портфель. Подужчав вітер, тіло на мить вкрилося сиротами, але йому було байдуже. Втома ширилася вже здавалось кістками, та сил аби звестися і дістатись гуртожитка просто не було. І якби не до болю знайомий рідний голос, хлопець певно так би й залишився куняти надворі.

– Господи, просто Стас, ти живий там? – Андрій легенько штовхає його у плече і падає біля нього на лавку. Шугаєв позіхає і врешті знаходить сили випрямитись. Броменко дістає з кишені пачку цигарок, дивлячись на хлопця щенячими очима. Той кліпає пару секунд, намагаючись з усіх сил згадати куди він всунув ту бісову запальничку. Він простягає її Брому, шукаючи цигарки і дочікується своєї черги аби підкурити. – Ти скільки днів вже не спав? Сусід не дає чи навчання?

– У мене немає сусіда, – каже Стас відчуваючи як дим приємно лоскоче носа. – Чи то його взагалі нема, чи то він лише прописаний у гуртожитку і давно там не живе, Бог його знає.

– Щаслива ти людина, Стасік. – Андрій спирає підборіддя на руку і робить чергову затяжку. Він розглядає ноги, вже звично для обох боїться дивитись на хлопця. – Екзамени трахають, га?

– В мене жахливе безсоння, якщо чесно, – мовля Шугаєв після довгої паузи і нервово підносить цигарку до вуст. Зрозумів що він ляпнув, чергову таємницю, яку майже ніколи нікому довірити просто не міг. – Втомився страшне.

– І давно? – Броменко врешті зводить погляд, даючи у всій красі розглядіти блакить цих чарівних очей. – Пробач, якщо лізу, ти не зобовʼязаний відповідати.

– Десь з пʼятого класу. – Від втоми мислити нормально вже не вдавалося. «Горить сарай, гори і хата.» подумки собі каже він і втикається обличчям Андрію в плече, вочевидь вже не в змозі контролювати власні дії. – Я просто дуже хочу спати.

Тіло Брома на якусь секунду напружується, а потім розслабляється ніби й нічого не було. Вони мовчать, а ні сил, ні бажання говорити вже не залишилось. Андрій притуляється щокою до маківки на його плечі і лиш час від часу затягується. Цигарка тліє у Стаса між пальців, хлопець обережно забирає її і тушить недопалок об лавку, кидаючи наосліп у сторону смітника. Він витягає у нього лівого навушника і заплющує очі вслухаючись у музику.

Cause in my mind I’m alone

In my mind I belong in New York City

New York City, New York

– Ходімо, я проведу тебе до кімнати. – Андрій знаходить у собі сили розірвати це мовчання після котрої пісні у тандемі з цигаркою. Обережно забирає голову зі свого плеча і зводиться на ноги, простягаючи Стасові руку. – Як хочеш, то й спати тебе вкладу.

Шугаєв лиш киває і щось мичить собі під ніс, повільно волочиться вслід за Броменком. Дорога до гуртожитку звідси займала кілька хвилин, та зараз це здавалася просто вічністю. Усе тіло неприємно ниє і якби не наявність когось поруч, Стас би завалився прямо на землю і навряд чи б знайшов у собі сили встати. Вони вітаються з вахтеркою, довго і нудно плентаються у бісову сорок сьому кімнату. Юнак відчиняє кімнату і скидує кросівки прям серед невеличкого коридору.

– Вибачай за мої порядки, я не чекав гостей, як розумієш. – Шугаєв хапає купу одягу на вільному ліжку і швиряє її на вільний стілець. Підходить до ноутбука і вмикає якийсь грайлист, негучна музика лунає в кімнаті. – По іншому спати не можу. Вибач.

Метушня у голові та натовп змушує стуляти вуха

Я сьогодні не засну бо буду чути денний смуток

– Перестань постійно вибачатися, все нормально. – Бром розглядає кімнату, повільно всідається на ліжко і спостерігає за ним. Стас розстібає клітчасту сорочку і кидає її на підлогу, дістаючи з-під подушки допотопну розтягнуту футболку з якимось гуртом, а потім скидає штани залишаючись лиш у боксерах. На стегнах і запʼястках видніються застарілі шрами, якісь із них уже кольору шкіри, якісь ще досі мають рожевуватий відтінок. Шугаєв намагається прикрити їх долонями, та розуміє що занадто пізно.

В очах Андрія застиг жах та здивування, але він мовчить, нічого йому про це не каже. Розуміє що це зараз недоречно, можливо вони ще не настільки близькі аби про це говорити. Хлопець падає на ліжко і потирає обличчя руками, важко видихає. Намагається щось сказати, якось себе виправдати, але тільки він розтуляє рота, як звук одразу ж зникає. Він не може скласти думки до купи, знає, що і Бром це бачить тож приймає рішення просто далі зберігати тишу, що між ними утворилася.

Голова Шугаєва торкається подушки і Броменко вдягається в ліжко напроти, споглядаючи хлопця. Він намагається не вирубитись тієї ж миті, та втома швидко бере гору. Поруч з Андрієм спокійно, поруч із ним не страшно заснути. Навіть якщо кошмари всеодно повільно підкрадуться ззаду тієї ж ночі. І це непорочне замкнуте коло не розірвати. Наскільки втомлений б він не був, наскільки б близькі люди не були поруч це жахіття всеодно переслідуватиме його, він буде бачити цю картину у кожному сні. Кликатиме Костю кожної клятої ночі, та він ніколи не відзиватиметься.

Андрій крізь сон чує якесь імʼя, щиро не розуміє що відбувається. Насилу продерає очі і підходить до ліжка на якому він лежить. Бром обережно штурхає Шугаєва в плече, намагаючись його розбудити.

– Стас! Стас! – Він прокидається і намагається вирівняти дихання. Звично ляскає себе по нозі, впевняючись що він вже не спить. – Ти як? Живий?

– Нормально, – хлопець приймає положення сидя і притискає коліна до себе. Рука Андрія торкається його плеча і починає легенько погладжувати його по спині у жалюгідних спробах заспокоїти. – У мене щоночі так, уже звик.

Бром всідається поруч і притискає його до себе, допомагаючи вгамувати тремор худого ватного тіла. Стас схиляється ближче, обпалює диханням його шию. З усіх сил намагається втриматися аби не почати вибачатись за кожну дію, та голосу просто не вистачило, занадто вже він тремтів. Андрій допомагає йому влягтися, забирає волосся з чола і ледь відчутно з ним грається аби змусити його якомога швидше заснути. Чекає мов вірний собака доки не відчує що тіло розслабиться, а дихання стане рівнішим. Вже не знаходить у собі сил доповзти до іншого ліжка, дозволяє собі знахабніти, влягається поруч із Стасом і швидко вкотре поринає у сон.

Сонячне проміння, що пробивається крізь вікно і тонку тканину тюлі потрапляє прямо Шугаєву в очі, пробуджуючи його своїм світлом. Він відчуває коло себе тепло іншого тіла, не розплющуючи очей розуміє що Андрій заснув поруч. Хлопець ще довго так лежить, вслухається у звуки міста за вікном, у музику яка досі тихо лунає з динаміку ноутбука. Розглядає як Бром мирно спить, запам’ятовує кожну рису обличчя. У Андрія ледь помітно тремтять світлі вії, золотаве світло ідеально підсвічує ластвовиння і невеликі шрами біля брови та верхньої губи. Броменко був до жаху вродливим, від нього і без цього було неможливо відірвати очей. А цей розслаблений вираз обличчя так і приковував погляд, ніби благав на нього дивитися. Він би міг вічність споглядати його отак, бо вперше за довгий час ранок його не лякає. Присутність хлопця поруч дарувала можливість насолоджуватися ним.

Стас боровся з нестримним бажанням торкатись, не бажав аби ця мить мала кінець. І Андрій же не втік, прийняв кошмари за дань і змирився із нею. Заспокоїв, розділив із ним цей нескінченний жах який його пожирав, робив з нього інваліда. Сонячні зайчики цілували їхні ланіти й носи, поширюючи судинами літнє тепло. Шугаєв закохується у цей ранок червня, а можливо й у людину з якою його зустрічає. Жмурить обличчя, намагається зачавити усіх метеликів що зʼявляються в животі. Виходить тільки, певно, лайново.

«Alison», I said, «We’re sinking»

But she laughs and tells me it’s just fine

I guess she’s out there somewhere

 

1 коментар

  1. Чудова робота, авторе!
    Я рідко заходжу на сайт, сама вже давно не пишу фанфіки, тільки іноді передивляюся чи не вийшла там нова глава вашого фанфіку, і це сталося!
    Тільки зараз помітила що кожна назва глави – це пісні SadSvit/SadNovelist вже сама давненько хочу щось під них написати, але руки не доходять.
    Як завжди – ви просто сонечко! Постійно відвикаю від чудових фанфіків, а ваша робота як наркотик котрий прив’язує невидимими, але товстими нитками!
    Взаємодії між тими двома – я передати словами не можу, бо це треба читати, читати і бути у захваті від цього.
    Вважаю ваші фанфіки найкращими по цьому фандому.
    Бажаю вам успіхів, авторе!

     

Залишити відповідь