Попередження: Робота написана виключно по мюзиклу від МУР, або по фільму “Будинок Слово” (кому як більше подобається), реальною історією лише натхнена та запозичена в деяких моментах.

 

***

Мені подобалось шепотіти йому всіляке на вушко. А він всміхався, так солодко й рв’яно, і вірив, що усе це надовго, правдиво, і не станемо ми уникати один одного вже вранці.

Він такий гарний. Я казав йому це кожен раз, як видавалася нагода, можливо і не дуже вчасно. Ми стикалися у вітальні Хвильового! Я тоді торкався його руки і лиш чутно шепотів: “Як же чарівно ти сьогодні виглядаєш.”, на що він сором’язливо відводив погляд і винувато опускав голову, немов його засуджують. Можливо так воно й було? Мені здавалось, що думки інших для нього мали більший пріоритет, ніж власні. Я бачив як знівечено і зацьковано він дивиться на інших, не міг лиш зрозуміти чому. Багато спостерігавши за ним я помічав, як сильно у нього тремтіли руки… І як тільки вдавалося так гарно вимальовувати літери?

Він не ліз у суперечки, не обговорював нікого за спиною, не критикував, не кричав і не бився що б аж піт летів з лоба! Тичина просто… був? Ввечері сидів на підвіконні, дивлячись на дерева, інколи там і складав вірші, якісь потаємні мабуть, про біль і смуток у чиїхось почуттях. Можливо у цьому він мав порятунок, від думок і сумнівів, людської надії і чужої перекладеної відповідальності! Як же часто я помічав ці заплакані очі, залиті гіркими сльозами щоки, покусані губи. Він мовчав, але і без слів зрозуміло, що шукав втіхи, не тілу – душі. Вона була стомлена, затоптана, кровоточила скрухою та печаллю. Мені хотілось приголубити, сховати його в міцних обіймах, і запевняти, запевняти що не відпущу, не дозволю скривдити, але кожен раз він тікав варто тільки мені відкрити рота.

Я любив його тіло: струнке, підтягнуте. Подобалось торкатися його шкіри кінчиками пальців, вимальовувати візерунки, майже як на полотні! Він тремтів, а грудна клітка здіймалася часто, рвано. Найбільше він відчував коли торкалися шиї, намотували шовкове волосся, з силою відтягували, що б аж пальці на ногах підгиналися від насолоди. Він ще той спокусник! Мій особистий заборонений плід, але ж як подобалося його смакувати. Я так хотів цілувати, ловити короткі стогони з його губ, любити ніжно, але п’яно… Не дозволяв. Вочевидь жіноча ласка для нього була більш зрозумілою, більш витонченою і приємною. А може таке відношення було тільки до мене?

 

Гучний дзвін келиха, розбився.

 

Розтуливши очі Семенко звернув увагу на шум, десь в іншій стороні кімнати лунав сміх, навіть декілька голосів. Якийсь молодий писака, чиє ім’я забулося майже одразу, зачитував свої вірші, вочевидь не дуже вдалі. Семенко потягнувся за новою папіросою, запалив, випускаючи клуби диму до стелі. Кортіло вже нарешті відпочити від гомону і чужих облич.

 

— Тичина, а може Ви нам щось зачитаєте? Га, панове?

 

Знову повернувши голову на звук, Семенко побачив, як натовп радісно підтрунював.

 

— Я нічого не написав… У мене немає… — Хлопець нервово чіплявся за края светра, зминаючи його пальцями. — Немає натхнення.

 

— Та ну, ми доброзичлива публіка! Критикувати не будемо, можемо тільки підправити! — Чоловік з натовпу знову сміявся, тягнучи зі склянки спиртне.

 

— Якщо так… — Тичина відчув, як хтось його штовхає в спину, до імпровізованої сцени. Ноги підкосилися, а від нервів з’явився ком у горлі. Ганебне відчуття! Не любив він цього, не подобалося ось так показово хизуватися талантом. Мистецтво – для душі, воно має лікувати сердце, давати прихисток і віру, а не бути причиною насмішок і п’яних розмов. Десь в думках пролетіли старі строки, ніхто і не помітить. — Я сказав тобі лиш слово! — Голос його лунав трохи гучніше. — Вколо ж шум який піднявся… — Тичина підвів очі, вдивляючись в потемнілі закутки приміщення, мов шукав когось. — В небі сонце задзвеніло. Гай далекий засміявся. — Ніде, ніде немає того, що він шукав. Розчаровано м’явши края светра, Тичина продовжив згадувати давно написаний вірш. — Подививсь я в твої очі. Стиснув руку в любій муці. Білі гуси ген за ставом, Розлетілися по луці… — Він відчував погляд на собі, десь не зрозуміло де, але так холодно було від того погляду, так свіжо! — Заглянув я в твою душу… До серденька притулився. — Його розглядали, так похабно й нагло, мов не вірш читає, а танцює в кабаре. Повівши плечем, Тичина намагався відкинути цю думку куди подалі, бо від неї щось всередині тремтіло, щось зав’язувалось. — Бачу – вишні розцвітають. Чую – тихий спів полився. Це десь весна танцює, Розтопивши білу кригу! — Очі квапливо розглядали залу. Ну де ж ти? — Переповнений любов’ю, Я одкрив кохання книгу…

Погляди переплелись.

Хлопець посміхнувся, так ніжно і сонячно, як може тільки він. Знайшов.

 

— Ну-с, це дуже добре. Овації, панове! — По залу слабо пробігла хвиля оплесків. — Але ж наче ми десь чули це. Хотілось нового! — Той самий чоловік ніяк не уймався. Хліб є, потрібні видовища, бо без цього нудно жити.

— Я ж казав – немає. — Тичина насупився, поправивши окуляри на переносі.

 

— То що ж ви за поет тоді? Писака! Їй Богу!

 

— Досить на сьогодні поезії. — Пробубнівши собі під носа, Тичина спустився зі сцени, та швидкими кроками вийшов із зали.

Та що вони розуміють? Одна похабщина та п’янь! Мистецтво це… Мистецтво це акт самовираження, що перетворює звичайне в особливе, а просте – в унікальне. Це про тонкощі душі, про красу світу та ідеали. — Нічого! — Митець вибіг на вулицю та зачинив за собою двері, де декілька секунд назад лунали голоси, можливо навіть на посилених тонах.

 

 

— Ти шо, сука, здурів? — Семенко підскочив зі свого крісла, а недопалена папіроса впала на підлогу. Чи то зорі так склалися, чи то вдача сьогодні не з ним, але з самого ранку усе йшло на перекосяк: і чай він вилив на штани, і з сусідкою з квартири навпроти посварився, потім ще й ця чорна кішка! Двома словами – не так. Хто б знав як хотілось побитися з кимось, щоб аж пара з вух йшла! От і випала нагода. — Я тобі зараз морду набью, за те що мелеш. — Семенко рішуче двинувся у сторону нетверезого чоловіка, але був зупинений рукою. — Хвильовий!

 

— Ми що дикарі? — Хвильовий декілька разів похлопав долонею по чужому плечу, намагаючись перенаправити увагу на себе. У силу свого характеру, друг потребував іноді червоного прапора, щоб знав – досить, далі рухатися вздовж цієї межі не можна, бо чекай біди. — Заспокойся, Михайль, заспокойся.

 

— Забери… — Очікуючи дії, він дивився на Хвильового, але другий, напевно, не розумів. — Руки забери.

 

— Добре, добре. — Хвильовий зробив жест, мов би він здається, і відступив трохи. Нехай його інші судять.

 

Семенко, наповненими презирством очами, ще раз глянув на чоловіка і пішов із зали. Але ж як все таки хотілось врізати декілька разів. Він не вважав себе садистом, але дати прочуханки усякому наброду – то подобалось. А Хвильовий той мораліст хрінов!

 

***

 

Семенко спустився по сходинках і вийшов на подвір’я, неодразу побачивши мене за кутком.

 

— Чого ти тут тулишся? — Страшенно хотілося палити, це від нервів, точно.

 

— Дихаю свіжим повітрям.

 

— Добре. — Семенко запустив руки у кишені штанів та підійшов ближче, щоб відчувати тепло чужого тіла. — Не сприймай його слова близько серця. Ти й сам знаєш, як редакції друкують тебе, першокласний поєт! Ще й музикант. Я так скучив за мелодіями які ти створюєш… Зіграєш мені сьогодні?

 

— Семенко, облиште це!

 

— З якого дідька ми тепер на “ви”? — Він торкнувся неприкритої светром шкіри, провів лінію по шиї, уздовж хребта і зупинився на стегнах. Відчувалося, як під одягом напряглися м’язи, як тіло піддалося теплу рук. Він сходив з розуму, а мене за собою тягнув. — Ось тут. Приємно? — Руки заповзають під края светра, щекочуть живіт, бредуть нижче. Занадто повільно!

 

— Я… — Ноги підгиналися не в силах стримати рівно. Це… Цікаво. Я дивлюсь, як розстібається ґудзик на штанях, як спритні пальці зникають під тканиною, а потім відчувається тепло, набридливий свербіж пішов. — Що ти робиш зі мною? Так кортіло мене помучати? — Голос вже зовсім осів, але мовчати не вдавалося, з кожним поштовхом вибивали слабке скиглення.  Від того на стіну хотілось лізти, царапати, кусати, та робити що завгодно, але не так стидливо насолоджуватись. Він притискається до моєї спини, веде стегнами вперед. Я знав, що таким чином він зганяв свою злість, але терпів, пристосовувався, мені й самому це було відрадою. — Досить! Досить! Досить! Я більше не можу… — Він вкрав з моїх губ останній стогін.

Так багато думок в голові, вони женуться одна за одною, скачуть на перегони, штовхають, б’ються, пока не залишиться єдина. Переможниця. Або переможена, бо від неї у горлі свербить, у грудях сдавлює, наче разом вибило усе повітря, наче кинули у крижану воду, і тебе все затягує і затягує на дно, там, де немає світла, там, де немає тепла, там, де немає життя. Неправильно, так не повинно бути. — Семенко, вас чекає дружина вдома. — Виплутатися з рук вдалося легко, мене ніби взагалі й не тримали. Щось у серці защеміло, закололо від того. Мерзенне! Мерзенне відчуття! І смуток цей на знайомому обличчі робив ще гірше, давлячи на совість, давлячи на щось, що до цього пилко трепетало, квітло.

 

— Ясно! — Від цього слова стало взагалі погано. Він просто не розумів, не чув, не хотів слухати!

 

Я дивився як він йде.

Йде назад, до гучних людей, до коханої дружини, до листів, що криють почуття.

Кудись, де я його не знайду, або просто не стану шукати.

Все що мені залишалося – дивитися услід.

 

Ніч сьогодні напрочуд холодна.

 

 

P.S.: Друзі, будь ласка, нехай МУР це ніколи не прочитають, інакше я помру від сорому. Дякую.

 

1 коментар

  1. повертаюся до цього фф вже вдруге й нарешті дійшли руки зайти на старий акаунт, щоб написати відгук. якби не тт, мабуть, ніколи б не побачила вашу роботу, і було б дуже шкода, бо вона просто чудова!!! дуже красиво написано, і характери передані класно – я в принципі надзвичайно люблю фанфіки саме з їхньою “мюзикловою” версією💔

    мені ще дуже сподобалася поступова зміна ПОВ-ів, це цікаво змінювало і настрій роботи, і сприйняття. загалом, дуже дякую за цей фф, його було дуже приємно та захопливо читати!! думаю, я ще до нього повертатимуся 🙂

     

Залишити відповідь