Їдучи в таксі, яке при кожному потраплянні у яму чи на камінь на ґрунтовій дорозі хитало і підкидало, Кіхьон подумки проклинав свою затію приїхати в цю глухомань, у якій не був п’ять років.
– Далі не поїду, – мовив таксист, минувши поворот, на який вказав йому Кіхьон.
– Чому ж це? – обурено гаркнув Кіхьон на слова цього нахабного таксиста.
– Їхати до проклятого будинку біля лісу не буду, тут недалеко, за десять хвилин дійдете.
– Я заплачу за подвійним тарифом, я з багажем!
– Хоч за потрійним не поїду далі.
– Ну і хрін з тобою, придурку!
З покоцаного багажника Skoda, який гидко тхнув бензином, машинним мастилом та старою брудною ганчіркою, таксист вивантажив валізу, ручну поклажу та заплічник “Надіюся, мої речі не просякли цими “прекрасними ароматами””, – подумав Кіхьон, який вже не мав сил нервуватися.
– Решти не треба, – він недбало тицьнув купюру водієві в руку.
Вже через дві хвилини після від’їзду таксі Кіхьон почав проклинати боягузливість таксиста. Він ледве тягнув свій багаж, і думав, що якого дідька у нього стільки речей. Десять хвилин минуло, а Кіхьон лиш тепер побачив вдалині свій спадок.
– От брехло, всього десять хвилин, щоб тебе качка копну… – не встиг договорити свою гнівну тираду Кі, як з неба враз зірвалися краплі дощу, немов ті самогубці, що ринули згори донизу.
– Дідько, що за день такий.
Мокрий до нитки, він дістався будинку, який був все таким, яким його запам’ятав Кі і ще п’ять років тому.
– Дивно, навіть шибки у вікнах не побиті і чисті, – здивовано прокоментував він.
Серед своєї в’язки ключів він знайшов потрібний та відчинив двері, тричі прокрутивши його в замковій шпарині. Двері скрипуче розчинилися, і захеканий як після марафону Кіхьон затягнув до коридору свої речі та з полегшенням сказав:
– Нарешті. Думав, ще довго йтиму сюди. Давно я тут не був.
Він увімкнув світло і здивувався, що воно працює, але більше його здивувала чистота. Він думав, що йому з тиждень доведеться вбити на прибирання: вимітати павутиння з усіх кутків, протирати пилюку, яка, певно, за стільки років могла еволюціонувати і почати говорити своєю примітивною мовою, і що доведеться вести боротьбу з цвіллю та гризунами.
– Тут надто затишно, як на будинок, у якому давно не жили, – мовив Кі.
Він намагався розпалити вогонь в каміні, але все, на що спромігся, це спалити кілька газетних листків та майже всю коробочку сірників. Крім цих марних витрат, як це вважав Кіхьон, у нього на додачу ще й заніміли ноги, поки він навпочіпки намагався створити джерело тепла в цьому домі.
– Трясця, я ж тут задубію, хоч зараз серпень, – лайнувся Кі, як раптом дрова в каміні спалахнули яскравим жовтогарячим полум’ям, а над ним нависла чиясь тінь.
День і не тільки день – останні три тижні у житті Кіхьона були найпаршивішими за п’ять років. Він стільки нервував, кричав, навіть дійшло до битого посуду та сліз, що зараз не відчував страху чи якоїсь нервозності від когось, хто перебував позаду нього, і його не турбувало те, що в каміні саме по собі з’явилося полум’я і охопило дрова, які за мить затріскотіли вслід за іскрами.
– Хто ти? І що робиш у моєму будинку? – запитав Кіхьон, подумки плекаючи надію, що це не злочинець, який переховується від поліції.
– Якщо скажу правду, не повіриш, – відповів незнайомий, але приємний голос.
– А ти спробуй, – і досі сидячи навпочіпки, спиною до незнайомця, мовив Кі.
– Мені розмовляти з твоєю спиною? – запитав той Кіхьона, що тремтів, адже він і досі був в мокрому одязі, що все більше і більше холодив тіло.
– Хоча спершу тобі треба висушитися і переодягтися… Люди такі слабкі істоти, і від такого можуть захворіти та померти.
– Мені б було добре залізти у ванну з теплою водою, – сказав Кіхьон, який вже клацав зубами від холоду.
– Її тут немає, є лиш біля будинку лазня.
– От дідько! – лайнувся Кіхьон скривившись, як середа на п’ятницю.
– Не прикликай нечисть до дому! Думай, що верзеш, – голос рудоволосого прозвучав дещо грубо, а серйозний погляд темних очей пронизував так, що Ю, не витримавши такого натиску, потупив погляд.
Але за мить його природна впертість взяла гору.
– Я не забобонний, і у все це містичне не вірю, – розбудивши внутрішню єхидну, Кі вколов словами-колючками.
– А доведеться повірити, – загадково усміхнувся незнайомець.
У цей момент Кіхьону примарилося полум’я, яке розквітло на кінчиках пальців невідомого. Він спробував відігнати від себе це марево, труснувши головою, але воно не зникло. Кі випалив:
– Зараза, якого чорт… – не встиг він договорити, як у цю мить на його мокру голову приземлився м’який теплий махровий рушник. – Дякую. – видихнув Кіхьон з-під нього.
– Прошу, але більше не згадуй нечисть, бо лишу їм на поталу тебе разом із твоїм домом.
Кіхьон на це лиш фиркнув, взяв одну валізу, і так, з рушником на голові, поплентався нагору сходами, які при кожному його кроці ледь поскрипували.
– Бррр, ну і холоднеча, я взимку тут не виживу, – сказав він уголос.
“Добре, що тут є електрика і можна підсушити волосся феном. Хоча, дивно, що її ще не вирубили за несплату. Чи цей оплачував електроенергію? Треба запитати”, – з такими думками Кі сушив волосся. Переодягнувшись, Кіхьон думав розкласти речі, але йому різко стало байдуже: “Та і що, завтра дня не буде? Складай їх, скільки душа забажає”.
Зараз його цікавив незнайомець, який не викликав ні тривоги, ні страху, а навпаки, поруч з ним він відчував умиротворення, спокій і, що дивно, відчуття тепла і турботи, хоч він лише просто сказав, що Кі не варто довго перебувати в мокрому одязі і кинув йому рушника.
– Цікаво, що він мені розкаже. Це буде легенда чи якийсь давній міф? – розсміявшись, мовив він сам собі.
Спускаючись сходами, Кіхьон запищав, як красна дівиця:
– Чур мене!
– Чому репетуєш і нащо мене звав?
– Бо бісовий павук вирішив, що зараз саме час десантуватися мені перед очі. Але я тебе не кликав!
– Кликав.
– Ні, я ж навіть твого імені не знаю!… – впирався Кіхьон.
– Імені не знаєш, а як прикликати мене – знаєш. Все-таки ви, люди, дивні: давно маєте інші вірування, але в разі чогось згадуєте давніх богів. Я бог Чур, у мене є ще інші імена… але ти можеш звати мене Вонхо.
– Зрозуміло, ну, слава Богу, ти не злочинець, а всього-на-всього псих з комплексом бога. З якої психушки втік?
– На мене по-різному реагували люди: одні називали нечистю, інші вважали, що я – плід їхньої уяви, але психом я ще не був, – досить спокійно, як на таку образу промовив Вонхо.
– А як я маю назвати незнайомця, який впарює мені, що він якийсь там божок?
– Я, хоч не надто високо в пантеоні, але назвати мене божком – це занадто! Не варто принижувати мою гідність! – слова Кіхьона все ж зачепили Хо.
– Слухай, я не здам тебе у психіатричку та дозволю тут залишитися, бо бачу, що доглядав за цим домом. Але як будеш буйним, одразу ж викличу санітарів.
– А ти сама великодушність, – не без іронії промовив Хо.
– А ти хоч виглядаєш нормальним, а на ділі божевільний.
– Хочеш, доведу, що я – як ви там кажете – язичницький бог?
– Цікаво, як це ти доведеш… – протягнув Кіхьон, примруживши очі.
– Скажи ти хоча б щось знаєш про бога Чура, там чи Цура?
– А я, по-твоєму, схожий на етнографа чи історика? Я технар. Цифри, розрахунки, ринкові ціни, економічні біржі – ось моя сфера, а ці всі міфи та легенди – не моє, – закотивши очі, промовив Кіхьон. Він все думав, нащо взагалі він нормально сприймає цей діалог з дурником, в якого дах, певно, давно поїхав такою швидкістю як Міхаель Шумахер на “Формулі-1”.
– Тоді скажу коротко. Я – бог Чур, чи Цур – кому як подобається. Я – бог домашнього вогнища, охоронець земельних кордонів, бог миру, злагоди, домашнього затишку. А також я – захисник людини та обійстя від усього злого, мій обов’язок оберігати вогонь роду і пам’ять про предків.
– Он як, – байдуже проказав Кі, – ти розповів про “себе”, а тепер доведи мені це.
– Добре, – усміхнувся Хо.
Нічого не роблячи руками, Вонхо прошепотів над полум’ям в каміні незрозумілі для Кі слова, і те враз погасло.
– Ти – божевільний фокусник? – недовірливо запитав Кіхьон.
– Це ще не все, – мовив бог, задоволено усміхнувшись, побачивши реакцію людини.
Він вирішив не зупинятися.
Тут враз Хо зник з-перед Кіхьонових очей, обернувшись поліном в каміні, від якого одразу ж запалали ще не згорілі дрова і почулося їхнє потріскування.
Кіхьон не вірив своїм очам, і навіть подумав, що збожеволів, і цей незнайомець, оце ось незвичне та містичне – плід його хворої уяви.
– Я, певно, здурів, невже це – наслідок мого пребування в аб’юзивних стосунках?
– Та здурів, бо надто дурні в тебе думки, – засміявся Чур на нелогічні висновки Кіхьона.
– Значить, це правда. Ти – цей, бог язичницький. Очманіти можна! А давно ти тут оселився?
– П’ять років тому “дехто” прикликав сюди нечисть на чолі з Пеком, і мене сюди от і занесло. Дім надто хороший, щоб залишити його без нагляду. Дім без вогнища та мешканців занепадає.
– Хто ж це міг прикликати сюди нечисть? В той час був досить трагічний період, бабці не стало, я досі шкодую, що посварився з нею через того придурка, та не встиг помиритися.
– Судячи з того, як часто ти за цих кілька годин згадував нечисть, то напевне ти її і прикликав.
– Мене звати Кіхьон, – представився він, подумавши, що так зручніше буде вести діалог.
Вонхо посміхнувся у відповідь.
– Ти рудий, бо бог вогню? – Кі погляд з бога перевів на полум’я, що перетворювало поліна в червонувато-білу грань, що згодом стане сірим попелом.
– Не зовсім, – все ще залишаючи недомовки відповідав йому Вонхо.
– В сенсі? – Кі вигнув дугою брову в питанні, одночасно пробігаючи по стіні поглядом, немов там шукав відповіді.
– Я можу бути як рудим, так і чорнявим, – сказавши це, Хо враз став брюнетом.
– Он як. Я подумав, що ти такий же рудий, як інший бог, – провів аналогію Ю, який до того, переминаючись з ноги на ногу, спостерігав за рухом маятника старого годинника на стіні.
– Не згадуй пройдисвіта Локі, ми з ним зовсім різні, – зітхнувши з відразою випалив чур, що аж вогонь в каміні сильніше і яскравіше спалахнув.
– Ну не злися я провів таку паралель просто, – намагався заспокоїти секундний гнів бога Кіхьон. “Мати Василева, він мені так хату спалить! Треба підбирати слова”, – подумки ухвалив рішення Ю.
– Кіхьоне, ти не голодний? – перед ним виник Вонхо з раптовим питанням.
– Як вовк, але я надто втомлений, щоб готувати, – відказав Ю.
– В мене вже все готове, принести сюди чи будемо на кухні вечеряти? – ніяк не відчіплявся запитаннями бог, від людини. Напевно столітній брак спілкування бодай з кимось крім нечисті дався взнаки.
– А боги що, їдять людську їжу? Якщо мені пам’ять не зраджує, у школі колись казали, що ви харчуєтеся жертвоприношеннями і димом від спалення жертви? – скептично запитав Кіхьон при цьому наморщивши носа.
– Звісно, їмо таку їжу, бо ніхто не проводить жертвоприношення, – в останніх словах Чура відчувалася нотка образи.
І ось Кіхьон вже грівся на дивані перед каміном, закутавшись в плед. Вперше йому було так комфортно, тепло і спокійно. Ну, язичницький бог хазяйнував тут, поки його не було, ну і фіг з ним, головне, що в будинку все залишилося, як тоді: нічого не зникло, але і не додалося нового. Його ця атмосфера занурювала в часи дитинства та юність, де єдиною проблемою були побиті коліна та лікті, після того, як ти впав з велосипеда чи з черешні. Кіхьон сам собі зізнався, що втік звідси через нього і через нього втік саме сюди. Все ще не міг повірити, що він зумів вибратися з цих неправильних, проблемних стосунків. Тут йому вже легше, хоч ще не зажили навіть тілесні рани, а про глибину душевних зараз краще мовчати. Немов у прострації, погляд Кі зупинився на язиках полум’я, які рухалися так, немов витанцьовували ритуальний танець. Від дотику до своєї руки Ю повернувся в реальність, а в його очах застиг жах.
– Я тебе налякав? – забравши свою руку з руки Кі, стривожено спитав Вонхо.
– Ні, не бери це до уваги. Мене всі дотики лякають.
Не спитавши нічого більше, давній бог розклав на невеличкому столі посуд, в який порційно поклав їжу. Аромат страв полонив нюх Кі: він був приємний і віяв забутою ним атмосферою домашнього затишку. Давно він не куштував таких страв. Грибна юшка з сушених білих грибів зігрівала нутро та повертала йому всі теплі спогади, пов’язані з цим домом, бабцею, лісом, в якому та частенько збирала гриби, ягоди та лікарські трави. Все це викликало на обличчі Кі легку усмішку. Вонхо не порушував тишу та задумливість раптового гостя, який за людськими, писаними на папері, законами, був господарем цього дому. Після ситної вечері Ю остаточно зігрівся, і його уже не трясло, як осиковий лист.
– Дякую, це було смачно, майже так, як у моєму дитинстві, – Кіхьон знову замовк, залізши в роздуми, як в гущавину темного лісу.
– З тобою все добре? Ти часто десь не тут. Не хочеш виговоритися? Люди вважають, що це їм допомагає скинути тягар з душі, – бог Чур за все своє існування бачив багато людей, але цей хлопець з ним … був особливим? Вже кілька разів за цей вечір він змусив Хо хвилюватися за нього. Так, він – бог захисник, але його раніше мало цікавили люди. Одні люди приходили, інші – відбували до предків, і так по колу. Зміну епох він бачив так, як бачить п’ятирічне хлопчисько зміну чудернацьких візерунків калейдоскопі.
– Не добре. Все погано, але, думаю, незабаром мені стане легше. Божеств часто хвилюють дрібні проблеми людей? – гмикнув Кі.
– Зазвичай не хвилюють, особливо в цій епосі. Але я бачу, що твоя душа зранена… З такими душами довго не живуть, якщо не заліковувати їх.
– Ти бачиш мою душу?
– Боги, божества, нечисть та інші, як ви кажете, вищі сили бачать людські душі, правда, кожний у міру своїх можливостей. Це – чиста енергія, вона в кожного різна: в когось світла, що аж засліплює своєю яскравістю та силою, в когось темна, а є, як у тебе, пошматована… Була б вона в тебе слабкою, то з такими розривами у ній ти б не жив, – різко припинив говорити Вонхо так як щось зайве бовкнув…
– Я б помер?, – хоч і байдуже, але з певною нотою цікавості питається Кі.
– Не зовсім, смерть – це не завжди фізичне явище, – монотонно підтримує своїми відповідями-алегоріями Чур.
– Я став би божевільним, – ці слова мали б постати питанням, але прозвучало як ствердний вирок з губ Кіхьона.
– Це ближче до істини. Так що як надумаєш виговоритися, я завжди тут, клич мене в будь-який час, – бог покинув вітальню, тож Кіхьон незчувся як опинився наодинці.
Кіхьон, закутавшись в плед, лежав на дивані і обдумував все, що було сьогодні, в його нещодавньому та далекому минулому. Було боляче від цих думок та спогадів, йому хотілося не відчувати того болю, що стискав в груди та заважав диханню, закладав вуха. У боротьбі з думами та душевним болем, цього разу гору взяла втома, що навіяла на нього сон.