Two months later

Одного травневого четверга

Чоловік труснув головою, вириваючись із полону думок. Він глянув на багатоповерхівку, перед якою зупинився. Половина вікон вже світилися затишним жовтуватим світлом і ледве розпливалися у повітрі крізь пелену травневої зливи. Дощ відбивав дріб по передньому склу машини, краплинки збігали вниз і губилися десь у мороці ночі. Чоловік глибоко зітхнув, збираючись з духом і відкрив двері машини. Холодна вода миттєво просочілася крізь кожну нитку на одязі, не лишаючи жодної надії на порятунок. Притискаючи до грудей портфель і по дитячому перестрибуючи через гігантські калюжі, він добіг до під’їзду. Коротка мелодія із домофону, а за ним рідний веселий голос:

– Вітаю вас у прямому ефірі шоу “На вулиці жахлива погода”! Щоб пройти далі, вам необхідно вгадати пароль, у вас пів спроби!

– 143 I love you! – впевнено відповів Соджун, адже саме так звали чоловіка.

– Вітаємо вас у фіналі! – вигукнула радісно Юмі. Двері пронизливо запищали і відчинились. Джун обтрусився, ніби пес і полегшено видихнув. Погода і справді жахлива. Десь о четвертій полило як з відра і з того часу дощ лише посилився. Літаки запізнювались, люди дратувалися. Рейс із Афін взагалі прибув о восьмій замість четвертої. Пасажири були мокрі, втомлені і роздратовані. День був довгим. Робота в аеропорту – не легка штука, а в нельотну погоду – то взагалі жах суцільний. До речі, про пасажирів з Афін…

Ох, було та й загуло. Він подумає про це завтра. А зараз душ, вечеря, трохи пліток і спати.

Двері ліфту відчинились на десятому поверсі. Джун відчинив двері квартири. До нього підбігла Нарі і охопила ручками за коліна:

– Тато!

– Привіт, маленька.

Із кухні вийшла усміхнена Юмі.

– Фу, який ти мокрий, – скривилася вона і чмокнула чоловіка у губи. – Я тебе не обійматиму, поки не сходиш в душ.

Чоловік зміряв її ображеним поглядом із ніг до голови:

– Ти жахлива людина, ти це знаєш?

Дівчина самовдоволено пирхнула і зникла у світлі кухні.

– Вечеря на столі, тож поспіши!

Після довгого і, що ж, будемо чесними, непересічного дня, гарячий душ відчувався як еліксир життя. Пахучий гель, біла пінка шампуні і наче він не стояв пів години у пробці. Зазвичай, якщо трафік спокійніший, то від аеропорту додому Джун доїжджав за 10 чи 15 хвилин, сьогодні на звичну дорогу знадобилась мало не година.

Але за роздумами він, на диво, цього і не помітив. Як же хотілось все розповісти… Але ні, він пообіцяв.

Якби років шість тому йому хтось сказав, що він буде одруженим, матиме доньку і щасливо повертатиметься додому, він би покрутив пальцем біля скроні. Але так, як то кажуть, here we are.

Юмі. Із нею він познайомився на одній із тусовок його друзів. Він був на на пару років від всіх старшим і тим самим холостяком. Завжди влаштовував хлопцям побачення, був уже свідком на декількох весіллях і при цьому лишався самотнім як вітер в полі. Друзі вже втратили надію його з кимось звести.

А тоді один з молодших знайшов собі дівчину. Вона ж на одну із їхніх здибанок взяла молодшу сестру. Це і була Юмі.

Не те, щоб вона була дуже красива чи що, але була в її усмішці якась дивна іскра. Така трохи іронічна і водночас по-дорослому добра. Джун не помітив як підвис.

– Що сталось? – поцікавився хтось із друзів.

– Нічого, – відмахнувся хлопець.

– Це Юмі, вона сестра Арі, їй 22 і у неї алергія на котів. Більше нічого цікавого не знаю.

Вісім років різниця. Закоханий вперше за останні 10 років мозок вже почав було малювати романтичні пікніки, але замовк, почувши вік дівчини. Ні, ніколи, ви що.

Та паскудна доля планувала інакше.

Вечірка, голосна музика, випивка. Поцілунок поп’яні, такий же секс і, здавалось би, забули. Джун старався не перетинатися з дівчиною і це чудово виходило – вона і сама більше з ними не спілкувалась. Чомусь це засмутило його, дуже. Та він вперто переконував себе, що ні в якому разі він не закохався і що серденько йому не болить і взагалі.

А за місяць Арі повідомила компанії, що її сестричка вагітна.

– Вона завжди хотіла дитину, але зараз така налякана… Вона якраз першу роботу свою знайшла.

– Хіба вона до цього не працювала? – здивувався бойфренд Арі.

– По спеціальності, я маю на увазі. А зараз вона каже, що, мабуть, зробить аборт.

– Чому?!

– Вона самотня, нікому підтримати – їй і страшно.

Джун слухав мовчки, як завжди. А по дорозі додому знайшов сторінку Юмі в інстаграмі і попросив зустрітись. Дівчина здивувалась, але погодилась.

– Нам Арі розповіла…

– Трясця, я ж її просила…

– …і я хотів запитати із якою вірогідністю це може бути моя дитина?

Дівчина якийсь час мовчала. Тоді тихо відповіла:

– П’ятдесят на п’ятдесят.

Серце хлопця ревниво стислося, але він знову це проігнорував.

– Ти залишиш її… чи його, якщо я візьму на себе обов’язки батька?

Вона кинула на нього яскравий погляд своїх вузьких очей. Якийсь час вивчала лице, тоді поцікавилась:

– Ти це лише з почуття провини і обов’язку кажеш?

Джун прислухався до себе.

– Та ні. По-перше, мені вже 30 і мене дістали батьки, по-друге, ам… – краще ж бути чесним, чи не так? – ну, мені здається, я в тебе трохи закоханий, вперше за останні років десять, якщо чесно… а, і останнє, я маю наглість вважати, що ми з тобою дуже красиві і в нас можуть бути дуже красиві діти.

Юмі скептично примружилась.

– Вибач, це був дурний жарт, – почервонів хлопець.

– Ні, я не через це, – заспокоїла його дівчина. – Я маю ось яке питання. Що як це не твоя дитина?

Хлопець на мить замислився.

– Ну, дивись, зараз це мене трохи зачіпає, але якщо ти погодишся, то я до вас прив’яжусь і там вже буде все-одно.

– Хм, – скривила критично губи дівчина.

– Як він чи вона народиться, ми можемо відразу зробити ДНК-тест.

– А як він не співпаде? – не здавалась співрозмовниця.

Джун здивовано вигнув брови. Він же щойно дав відповідь на це питання.

– І шо?

Дівчина зміряла його недовірливим поглядом:

– Тобто ти готовий взяти відповідальність за дитину, яку ти навіть не знаєш?

– Ну, типу, – пересмикнув плечима хлопець.

Вони сиділи в кафе. Джун якусь мить озирнувся навколо. Йому на очі трапився порожній пакетик від цукру. Він схопив його і, скрутивши із нього акуратне колечко, простягнув його на долоні дівчині. Вона якусь мить розглядала імпровізований подарунок, а тоді підняла розгублений погляд.

– Юмі Уявлення-Не-Маю-Яке-В-Тебе-Прізвище, але це не важливо, чи згодні Ви вийти за мене і взяти моє і стати Кан Юмі?

– Ми ж навіть не знаємо один одного! – розсміялася дівчина.

– Познайомимось, – усміхнувся добродушно хлопець.

– Ну… добре, – погодилась ще досі розгублена Юмі. Джун розцвів усмішкою і вдягнув паперовий перстеник на її безіменний пальчик:

– Чудово. Давай, відвезу тебе додому під “I love shiny things, but I’ll marry you with a paper ring” після того, як доп’єш своє капучино із двома з половиною пакетиками цукру.

Юмі вражено вигнула брови:

– А ти уважний…

– Знаю, – хмикнув хлопець. – За це мене на роботі і цінують.

– А де ти працюєш? – поцікавилась новоспечена наречена.

– В аеропорті. Сижу перевіряю, аби ніяка гадость повз паспортний контроль не проскочила.

А вже за 10 хвилин вони вперше посварилися.

Коли Юмі пристібнула ремінь безпеки, Джун простягнув їй свій телефон зі словами:

– Вмикай Тейлор Свіфт.

Але дівчина проігнорувала прохання. Її увагу привернула пісня, що грала останньою.

– Mirror?! Ти слухаєш Stray Kids?!

На щастя для Джуна світлофор засвітився червоним. Він глянув у сяючі очі дівчини і не міг повірити в почуте.

– Ти… Що?! Не може бути… Girl, me too! Так, ми їдемо до мене, я маю показати тобі свою колекцію.

– Це доля, – розсміялась дівчина, вмикаючи пісню з початку. – Чесно, я не думала, що люди твого віку цікавляться молодими гуртами.

Хлопець скосив на неї ображений погляд:

– Я, по твоєму, старий?

– Ні, я не…

– Все в порядку, я знаю, що я старий пердун. Я в половини пацанів так підписаний, – він на мить замовк, а тоді додав з іронічною усмішкою, – хоча на місці Банчана я б образився.

Дівчина здивовано вигнула брови, та за секунду залилася сміхом.

– А якщо ти вже запитала, то мене підсадила на них племінниця, Джія її звати. Справа в тому, що, – він на мить затнувся. Та внутрішній голос нагадав, що їм ще життя разом жити, тож він продовжив, – Отже, у мене є старша двоюрідна сестра, у неї був ще молодший брат, старший від мене на рік чи щось таке, але загув, тому я був “змушений” стати улюбленим дядечком.

– А… що з братом сталось? – поцікавилась обережно дівчина.

– Він зв’язався не з тією компанією і ми всі обірвали з ним зв’язки. Уявлення не знаю де він…

Джун уривчасто зітхнув – важко було повірити, що його улюблений кузен на таке здатний.

– Але то таке, проїхали. Хто твій баяс?

– Йонбок. Немає людини, яка любить його більше ніж я, я тобі клянусь.

Джун відчув себе ображеним до глибини душі.

– Я вам, аджіма, пораджу…

– Аджіма?!

– Пораджу! Не розкидатися такими словами у моїй присутності.

– І чому б це?

– Бо найбільший фанат Йонбока – це я і це підтверджено.

– Ким же?

– Моїми друзями, – заявив переможно хлопець. – Вони кажуть, цитую, що я наскільки закоханий в того Лі, що ніколи не знайду собі пари.

Юмі від обурення аж затнулась.

– По-перше, дорогенький, я нагадаю тобі, ти 20 хвилин, як заручений…

– Та кому ти здалася, це ж Фелікс.

– Хм, сміливо з твого боку вважати, що я тобі з ним не зраджу.

У машині запала тиша. Парочка перезирнулась і одночасно вибухнула сміхом.

– Окей, мир, – здалась Юмі.

– Твоя правда, нам ще Stay вирощувати… До речі, ми з Джією плануємо на їхній наступний концерт і ти ідеш з нами.

– У мене немає вибору?

– Саме так.

– Сумно, страшенно сумно, – вдавано схлипнула дівчина.

Джун вимкнув воду і виринув зі спогадів. Справді доля. Вони побрались за місяць. А ще за 7 місяців Юмі народила дівчинку. Маленьку назвали Нарі, майже як тітоньку. Цікавість так і не полишила Юмі, тож вона вмовила чоловіка зробити тест. І так, Нарі виявилась його донькою.

Минуло 5 років. І це були найщасливіші роки їхнього життя. Джун досі працює в аеропорті, Нарі ходить до дитячого садочку, а Юмі – найкраща вчителька хімії у своїй школі, у яку вона влаштувалась рік тому.

Він вийшов із душу і зупинився навпроти запітнілого дзеркала. Протер скло і глянув на своє відображення. На нього дивився симпатичний смуглявий чоловік із іскристими карими очима. На дні зіниць була втома, трохи хвилювання і так, звісно, хто б сумнувався, грьобаний авантюризм.

Не втримався, хмикнув, відкидаючи нав’язливі думки. Все завтра.

За хвилю-другу він вже зайшов до затишної кухні. Нарі сиділа на своєму стільчику, розмахуючи коротенькими ніжками і доїдала суп. Юмі поставила паруючу тарілку перед чоловіком і також сіла до столу.

– Що у вас новенького? – поцікавився Джун.

– Мене Мінні запросила на День Народження! – вигукнула щасливо донька.

– Мінні це та, що завжди з двома хвостиками ходить? І в якої є кицька?

– Ага, – кивнуло дівчатко, раде, що тато пам’ятає. – Вже завтра.

– Тому, мабуть, варто лягати спати? – нагадала Юмі, забираючи порожню тарілку.

Донька широко позіхнула, підтверджуючи її слова і, злізши зі стільчика, побігла до ванної.

– А твій день як минув?

Джун кинув на дружину короткий погляд і сховав усмішку в тарілці.

– Опа… – протягнула вона, – я слухаю.

Чоловік підвівся, помив тарілку, поставив на місце і знову обернувся. Прищюр чорних очей дивився просто в душу.

– Що ти слухаєш, люба?

– Я знаю цей погляд, – Юмі склала руки на грудях і відкинулась на спинку стільчика.

– Який погляд? – вдавано здивувався Джун.

– “У мене є збіса соковиті плітки” погляд. Давай, любий, колися.

Хлопець здався і сів за стіл.

– Ну, окей, по-перше, Мері впевнена, що її дівчина їй зраджує.

Юмі хмикнула. Вони останні пару тижнів займались організацією їхніх заручин. Звісно, Мері нічого не знає. І накручує себе. Типова Мері.

– Далі одна аджіма жалілась, що літак запізнився і це, звісно, наша проблема і “по тобі видно, як тебе виховували” і “не говори так зі старшими”.

Юмі ледве стрималась, щоб не пирхнути супом.

– Дай вгадаю, ти сказав, що ти контролюєш погоду.

Джун усміхнувся:

– Знаєш мене, як облупленого. Тільки я, правда, ще додав, що якщо вона хоче комусь пожалітися, хай дзвонить Тору. Бідний Гемстворд…

– Уяви, вона переплутає Гемстворда із Банчаном.

Перед уявою чоловіка промайнула картина.

– “Доброго дня, вас вітає Jyp Entertainment, чим можемо допомогти?”, – Джун зімітував голос Джіна Парка, а тоді, зробивши вираз обличчя Карен, сам собі відповів, – “Чому я маю терпіти жахливу погоду?!”.

– HelloUr mAete, how cAn oi hAlp ya? – підхопила Юмі.

– How dare you to call me mate?! – додав крізь сміх Джун. У коридорі почулись маленькі кроки і у дверях з’явилася Нарі.

– Я вже почистила зуби, – усміхнулася вона, – Тато, посидиш біля мене?

Чоловік здивовано округлив очі:

– За що мені така честь? – поцікавився він розчулено.

Коли дівчинка закуталась у свою пухнасту ковдру, у світлі нічника блиснули цікаві очі.

– Із чого ви з мамою сміялися?

Джун усміхнувся:

– Сьогодні на роботі сталася одна історія.

– Яка?

– Це буде рахуватися як казочка? – примружив темні очі чоловік.

– Буде, – погодилась дівчинка.

– Тоді слухай. Сьогодні ж дощить, так?

– Ага, мама навіть хвилювалась, що твою машину повінню знесло. Жартувала, мабуть…

Юмі і могила не виправить.

– Я теж так думаю, вона завжди жартує… Так ось, через цей дощ пілотам було важко подолати хмари. І тому вони не прилетіли вчасно і запізнились.

Маленькі брівки збіглися до купи:

– Це сумно. Хіба із такого сміються?

– Ні, із такого ні. Але одна жіночка…

– Яка?

– Я не пам’ятаю, як її звали, але вона почала голосно сваритись.

Нарі здивовано зазирнула в очі татові:

– Чому? Ви щось зробили?

Чоловік заперечно похитав головою.

– Ні. Але літак її запізнився. І вона сказала, що ми у тому винні.

– Вона дурна чи що? – щиро обурилася маленька, – Це ж через дощ, а не через літак, так?

– Так точно. Але вона дуже хотіла посваритися, на когось накричати… так, бувають такі люди, – Джун розсміявся, побачивши вираз обличчя доньки. – Але на нас вона жалітися не могла, ми ж не контролюємо погоду.

– Ну так…

– Тому я порадив їй поговорити із Тором.

– Тором? А хто такий Тор?

– Тор – це один бог.

– Який ще бог?

– Була така країна – Скандинавія. І в там вірили, що є бог, який пускає грім і блискавки. Тому я сказав, що якщо їй щось не подобається, хай звертається до нього. Але ж ми не знаємо, де він живе і чи можна йому додзвонитися, так?

– Тобто… у неї нічого не вийшло?

Джун пересмикнув плечима:

– Виходить, так.

– Ну, так їй і треба, – дівчинка закуталась щільніше у ковдру і заплющила очі. – Можеш вимкнути світло? І відкрий вікно.

– Там же дощ… – здивувався тато.

Нарі відкрила одне око:

– Я знаю. Тому відкрий вікно.

– Чарівне слово?

– Будь ласка.

Джун усміхнувся і, відкривши на провітрювання, закрив двері у кімнаті доньки.

На кухні вже панувала блискуча чистота. Джун взяв телефон, який залишив на столі. Його чекало повідомлення із невідомого номеру. Це було фото із підписом:

дякую за допомогу🤍

Джун відчув, як його серце зробило кульбіт. Він зберіг фотографію і відписавши:

Завжди будь ласка

клацнув вимикачем і пішов до спальні. Їхня із Юмі спальня була для нього найзатишнішим місцем у світі. Кількості плакатів, фотографій і милих гірляндочок відверто заздрила Джія, його племінниця. Ну, вже не його… ні, тобто досі його, але…

– Заснула?

Джун кивнув.

– Ну і добре. Вона втомилась за сьогодні.

– Та я також… – позіхнув чоловік, залазячи під теплу ковдру. – На чому я зупинився?

– Аджіма, яка хотіла поговорити із Банчаном.

Що ж було ще? Так сильно хотілося спати, що мозок відмовлявся думати.

– Також була сім’я із гігантським волохатим псом і він намок, як тільки вийшов із літака.

– Уффф, – видихнула співчутливо дівчина. – Пані Кім сварилася?

– Та ти шо, я думав, у нас дах знесе!

Юмі похитала головою:

– Я не розумію, чому вона просто прибиральниця, а не директорка…

– Я теж… але так усім нам краще. Мені тільки її доньку жаль… Далі… А, а ще один придурок пробував пройти із фальшивим паспортом.

– Затримали?

– Нє…

Юмі різко сіла в ліжку:

– В сенсі?

– Ну, мені його паспорт здався підозрілим, мабуть, це було видно по мені, бо він такий: “Сер, щось не так?”, я такий: “Так, ваш паспорт виглядає трохи… інакше“, а він: “Я знаю”.

– ЩО?

– Я про те ж! Він каже: “Ви хочете бачити мій справжній паспорт?”

Очі дівчини стали схожими на блюдця:

– У нього був його справжній паспорт?!

– Так! Я кажу: “Ну, показуйте”. Ну, і пропустив його.

Юмі розгублено кліпнула очима.

– Так, а чому…

– Цитую: “Мені так легше подорожувати”.

Дівчина знову вляглась на ліжко:

– Тю…

– Скажи?… Але! Це все хуйня повна, бо…

– Нарешті!

Джун скосив на неї здивований погляд:

– Що “нарешті”?

Дружина закотила очі:

– Ти не будеш розповідати про пані Кім із такою малою кількістю деталей, якщо не сталось щось ще більше шокуюче.

Чоловік витримав промовисту паузу:

– Ти ж знаєш, що я тебе люблю, так?

Юмі розсміялась:

– Ти хотів сказати, що я тебе бішу? Я знаю, милий.

Джун на мить засумнівався. Занадто це… яскрава інформація. Але це Юмі. Їй можна.

– Отже. Пам’ятаєш мого кузена?

– Якого? У тебе немає кузенів.

Чоловік закотив очі:

– Ну, от той якого “немає”.

– А, так. Той що був твої кращим другом і братом, а потім забив на навчання і зв’язався із якимось криміналом і ти про нього не чув вже 15 років?

– Він.

– Ну, що з ним? Затримали?

Джун блиснув очима і стримав усмішку.

– Ні. Але я дізнався дещо про нього.

Юмі якийсь час вивчала його обличчя, а тоді примружила очі:

– Наскільки шокуючою має бути інформація, що ти так сильно уникаєш відповіді.

Джун усміхнувся в стелю. За тим затримав дихання, порахував до десяти і мовив:

– Він абсолютно легально працює і живе своє щасливе життя.

Почулося розчароване гмикання:

– Ну, я рада за нього. Я думала, там буде щось цікавіше…

Джун перевернувся на бік і хитро усміхнувся:

– А тепер вгадай де.

У спальні запала тиша. Дівчина якусь мить думала, тоді поточнила:

– Наскільки це шокуюче?

– Найбільш шокуюче, що ти можеш уявити, – запевнив її чоловік.

Знову тиша.

– Хм, – протягнула Юмі. – Ну, окей, три варіанти, а потім ти скажеш.

– Домовились.

– Ну… він а) твій новий колега б)…. хм, де може знадобитися криміналістика? Хай буде фбі і в)…. ну, давай щось неймовірне – новий герой Марвел.

Не стримавши самовдоволеної усмішки, Джун підвівся на ліктях і повільно протягнув:

– Навіть на йоту не близько.

– Ну, кажи.

– Він менеджер… – почав повільно, але дружина його перебила:

– Добре для нього.

– …в Jyp Entertainment.

Тиша. Секунда. Дві.

– Ти жартуєш.

– Ні.

– Ні, ти точно жартуєш.

– Я клянусь тобі!

Очі дівчини світились, як зорі.

– Ти хочеш сказати… що твій двоюрідний брат… із яким ти не спілкувався роками… бачить… тобто бачив Фелікса aka любов твого життя кожного дня?!

– Окей, був радий поговорити, надобраніч.

Він розвернувся спиною до дружини і заплющив очі.

– Кан Соджун, ану розвернись до мене.

– Люба, я хочу спати, давай поговоримо завтра.

– Звідки ти взагалі це знаєш?! – не здавалась дівчина. У голові у неї було більше питань, ніж коли небудь в житті.

– Усе завтра. Я втомився.

– Хей, ти ж знаєш, що я не відстану!

– Юмі ну будь ласка…

Дівчина зміряла його вбивчим поглядом.

– Добре. Але завтра навіть не думай уникати мене.

– Наче в мене є вибір, – буркнув крізь усмішку чоловік і провалився у так бажаний сон.

 

Наступного ранку

 

Чан крокував парком. Його погляд блукав по мокрих від вчорашньої зливи доріжках. Вухо ловило шум машин, такий дзвінкий після дощу і спів ранкових пташок. Із дерев зривалися поодинокі краплинки і розбивалися під ногами. Було прохолодно. Але так… так чудово…Теплий худак не пропускав ранкової свіжості і ніжно зігрівав тіло. Кросівки іноді попадали в маленькі калюжі і залишали за собою мокрі сліди на вже сухих клаптиках асфальті. Крізь зелене травневе листя пробивалися промінчики і сонячними зайчиками розбігалися по траві.

Хотілось усміхатися. Без причини на те. Просто усміхатися.

Хоча… причина ж була, чи не так? Лишився лише тиждень до релізу їхнього альбому, останнього альбому. Після цього вони можуть бути вільні. Летіти, бігти куди хочуть. Чан… він повернеться в Сідней. Там у його тата басейн. Ще один дитячий тренер йому не завадить. Особливо якщо той прожив роки із вісьміркою… тобто семіркою… тобто шестіркою вреднючих пиздюків.

Хан хоче лишитись у музиці. Біні теж, але він планував шукати іншу компанію. Мінхо ще не знає, але Чан впевнений, що той буде продовжувати танцювати. Синмін із Чоніном не мають ще жодного уявлення. Мінні хоч говорить про те, як йому важко, але макне мовчить, як води в рот набрав. Хьонжин вже вирішив повністю віддатися моделінгу. Мінхо його ледве не закопав, бо “Я НЕ ЛИШАТИМУСЬ ВЧИТИ ТРЕЙНІ САМ! ТИ ЗРАДНИК, ДЖИННІ!” – “Ой, хьон, та що ти про мене знаєш…”

Усі явно розбіжаться по світу і за 10 років ніхто і не згадає про таких собі Блудних Дітей.

Щойно ж хотілось усміхатись… Чан на мить закрив очі і поволі вдихнув ранкове свіже повітря. Окей, живемо.

Насправді, згідно із його пророцтвами, сьогодні має бути стереотипно прекрасний день. Знаєте, той, коли ти прокидаєшся за три хвилини до будильника, у кімнаті свіжо, але не холодно, після позавчорашього тренування твою дупу не схопив ніякий підлий спазм, вода в душі не занадто холодна, але і не занадто тепла, твоє улюблене худі щойно висохло і тепер приємно пахне гелем із цитрусовими, і бантики на кросівках красиві вийшли, і консьєрж не злилась на світ. Іноді бувають виключення, коли стереотипно гарний день ставав шалено чудовим. Ханна написала свою першу пісню. Чоніну вдалось перемогти Джинні у відтисканнях. Парк Джін влаштував їм додатковий вихідний. Тобто, коли у додачу до гарного настрою ставалось щось прекрасне і неочікуване.

Але стереотипно гарних днів вже не було із середини березня. Та і той день “стереотипно” гарним не назвеш.

Чан не втримався і хмикнув собі під ноги. На календарі той день обведений в кружечок золотим маркером і висить у рамці над обідній столом у його новій квартирі. Хьонжин, що приходив два тижні тому в гості, сміявся, поки не заболіли боки.

Того дня Чана в останній момент робочого дня накрив так званий “неперевершено хуйовий настрій”. Хван запропонував піти до нього і подивитися якийсь фільм.

– Заодно свою нову халупу покажеш, я ж там ще не був.

Та коли вони зайшли в квартиру, виявилось, що фільм ніхто дивитися не буде.

– Скільки ти тут живеш? Місяці півтора? – поцікавився материнським тоном молодший.

– Ой, тільки не починай мені тут про свою естетику і про те, що вдома має бути затишно. Я тут лише сплю.

Хьонжин вигнув свою несправедливо ідеальну брову:

– Ти спиш в студії. Як мінімум через день. Це кожен облуплений знає.

– Бо я не хочу сюди вертатися кожного дня! – вигукнув обурено хлопець, ніби він пояснював збіса очевидні речі.

– I wonder why, darling. Де всі твої речі?

Чан розгублено скривився:

– Чому це тебе цікавить? Ми ж фільм збирались дивитися.

Хьонжин озирнувся однокімнатною квартирою, на яку його хьон проміняв свої розкішні апартаменти. В очах хлопця промайнуло розчарування і пустка.

– Пусті білі стіни? Коробки із переїзду? Матрац на кухні? Хьон, у тебе он стоїть розібране ліжко, а ти спиш на матраці посеред кухні?!

Чан відчув, що втрачає контроль:

– Чому це важливо, скажи мені? Через місяць – півтора я повертаюся в Австралію! Навіщо мені це все? Знову прив’язатися до якогось місця, а потім сумувати, що його втратив?

Хван зловив на мить його погляд і в його чорних очах читався такий біль…

– Ні, полюбити, а потім радіти, що це було. Я знаю як це.

Ніби якась пелена спала із Крісових очей. Так, Джинні знав. Він знав, як це – полюбити, втратити, знати більше, ніж інші і тепер… тепер радіти, що милий веснянкуватий австралієць був у його житті. Хоча б як друг. Як знайомий. Як співучасник.

– Твоя правда, – здався Чан. Нехай ця маленька квартирка залишиться у його спогадах маленьким раєм у шумному Сеулі.

Пів на другу ночі всі коробки були розпаковані, полички складені, а магнітики розвішені на ретро холодильнику, який залишився від попередніх власників. Чан постелив Хьонжину на свіжо скрученому ліжку, а свою ковдру розклав на підлозі поряд. Та коли він повернувся із душу, його гість вже переклав його подушку до своєї і, втиснувшись у стінку, залишаючи місце для господаря квартири, гортав стрічку новин. Наштовхнувшись на ображений погляд хьона, він промовисто закотив очі:

– Навіть не починай. Ми друзі, а як казав наш друг із глибоким шовковистим голосом, нормальні друзі сплять в обнімку. А ще всі знають, що більше за Stay ти любиш тільки обійми.

Чан відчув, як його серце стислось від надмірної любові.

– Я тобі так вдячний, що ти в нас є… – зітхнув він, залазячи під свою ковдру. Хьонжин заховав у куточках губ усмішку і легенько чмокнув друга у маківку.

– Спи, синочку, ти втомився.

А наступний день вони подалися на роботу крізь парк. Чан вже хотів було вдягти за звичкою навушники, але друг зупинив його:

– Е ні, ти так пропускаєш найкраще.

– І що ж? – поцікавився Кріс, але навушники вимкнув.

– Пташок.

І ось вже другий тиждень Чан щасливо повертається додому кожного вечора і кожного ранку вслухається у щебетання маленький пернатих.

Йому було фізично боляче жити в квартирі, яка так просочілася тінями минулого. Тож він переїхав ближче до офісу. Його авто вже півтора місяці припадало пилом на парковці під домом, а він сам кожного ранку гуляє густим парком, снідає в одному і тому самому кафе за одним і тим самим столиком.

Йому знадобився не один день, щоб вибороти для себе і учасників свободу. На добрих три десятки особливо набридливих переслідувачів подали в суд за порушення особистого простору і їм дали спокій. Особливо токсичні “фани” встигли звинуватити його в тому, що він їх не любить. Але не минуло і дня і їх заткнули всі інші. Згадали про кімнату Чані, про скандал з лазером, про те, що вбивця Джона Леннона теж був його фанатом і “Банчан жива людина, давайте радіти, що він досі з нами”. Це, чомусь, було трохи боляче. Але з іншого боку, ніхто ж не знає, чому Фелікс пішов не попрощавшись.

Прочитавши всі ці пости і коментарі, хлопець думав-думав декілька днів, а тоді плюнув і звернувся за порадою до Парка Джіна Молодшого. Директор вислухав, подумав, посумнівався і дав добро на ще один випуск кімнати Чані.

Розмова була довгою. Він розповів фанатам про те, що після того лютневого дня сам дуже хотів піти вслід за Феліксом, хоча б заради того, щоб попрощатися. Але в якийсь момент він зрозумів, що так не можна. Треба віддати належне Stay, поставити останню крапку, випустити останній альбом, розпустити хлопців, а вже тоді розбиратися зі своїм особистим життям і чи жити його взагалі.

– І це врятувало мене, знаєте… – зітхнув якось полегшено хлопець, натягуючи “лапки” зі своєї кофти. – Я… я живу. Це важко, коли втрачаєш одного із найближчих друзів, так. Надіюсь, ви не знаєте, як це. Боляче, складно. Але треба жити, це ж був Фелікс, він точно хотів, щоб ми жили нормальне життя і були щасливими, для нього, знаєте… Тому, guys, у мене до вас одне єдине прохання. Дайте нам шанс на нормальне життя, будь ласка. Мене врятувала любов Stay і я не хочу, щоб вона ж мене і погубила.

І це подіяло. Він не вірив, справді. Але це подіяло. Він досі зустрічав на собі погляди і бачив людей, які шарілися по самі кінчики вух, коли він їм усміхався. Але ніхто не бігав за ним із камерою із бажанням торкнутися його волосся. Джин казав, що від їхнього офіційного інстаграму відписалась не одна сотня тисяч.

– But the right ones stayed, – не зміг не пожартувати хлопець.

– Yeah, the right ones stayed, – погодився друг, – You made them stay.

Тим часом перша частина парку лишилася позаду і Чан дійшов до кафе. Це було молодий заклад і натрапили вони на нього чисто випадково. Місяці два тому, на початку березня у офіс залетілв жук на ім’я “Неробочий настрій” і Джин, послухавши сльози славнозвісних продюсерів, наказав їм збиратися, бо “По-перше, на вулиці вперше прекрасна погода, а ви тут сидите, одне діло, якби робота ішла ще якось, але ви зараз один одного тут поз’їдаєте, а по-друге, тут у парку поряд відкрилась французька кафешка і там смачні круасани”. І з того часу Чан вдома не снідав. Смачнішу каву готував лише сам Джин, персонал був приємним і взагалі, їсти у затишному кафе було набагато кайфовіше ніж у тоді ще ненависній і нудній квартирі, бо Хьонжин навів там порядок лише два тижні тому.

За столиками біля входу сиділи вже постійні відвідувачі, а точніше Stay, які вже півтора місяці щосуботи робили вигляд, що випадково забрели сюди. Спершу це Чана напрягало, а тепер… хм… може навіть можна сказати, що вони і друзі.

– Салют, – привітався він і вдарив у підставлені кулачки компанії. – Чому ви не в школі?

– У нас її вже немає, – нагадали підлітки, – останній екзамен був у вівторок.

– Справді? Ну, вітаю вас в дорослому житті, – хихикнув хлопець, – Як справи, що новенького?

– Не повіриш… але мені мама дозволила завести кота, – Мія, дівчина років 16ти, розцвіла сяючою усмішкою. Чан витріщив очі. За весь час із цих коротких розмов він вже знав, що це була її найбільша мрія. Мама (тата у неї не було), була дуже строгою. Але недавно у Мії виявили першу стадію депресії і психолог порадив завести домашнього улюбленця і в минулу суботу, коли вони бачились останній раз, вона сказала, що це може (теоретично) спацювати.

– Ти жартуєш.

Компанія дружньо похитала головами.

– Це правда, ми були всі разом у неї вдома, – повідомив один з друзів, Бін. – Пані Кім довго ламалась, але коли ми розповіли, які можуть бути наслідки депресії, вона здалася.

– Знаєш яку породу хочеш? – поцікавився Кріс у Мії. Та похитала головою.

– Бро, мені ще треба пережити той факт, що вона погодилась.

Хлопець розсміявся.

– Я кажу тобі, бери Мейнкуна, – підключилася подружка, американка Софі.

– Та іди ти знаєш куди? Вони ж гігантські, – голос дівчини прозвучав так, ніби вони говорили про це мінімум сотню разів.

– А я з Софі згоден, – Чан склав руки на грудях і примружив карі очі.

– Мама тоді нас обох за двері викине, нащо їй ще й напівтигр у квартирі?

– Та не викине, – протягнув із усмішкою айдол, – Спорим?

Дівчина підозріло глянула на його витягнуту руку.

– Нє…

– Давай, – заохочував її хлопець. – Якщо ти виграєш, я дарую тобі цей светр, це Фенді.

– А якщо ти виграєш?

– Ти приведеш свого недотигра сюди і дозволиш погладити.

Дівчина скептично примружила очі.

– Давай, а я тебе особисто з Мінхо познайомлю, ти йому тільки про котів скажи – він на край світу піде, – Мінхо був її баясом і Чан це чудово знав. – Давай, ламайся.

Мія закотила очі під лоба і врешті потисла його руку.

– I’m telling you, – подала голос Софі, – мине рік, одного дня ти зайдеш додому, твоя мама лежатиме у вітальні із твоїм котиськом на грудях і коли ти скажеш щось типу “Мам, я вдома” вона скаже “Тихенько, він спить”.

Кріс усміхнувся і обернувся до Софі:

– А в тебе що новенького?

Дівчина на мить задумалась.

– Well, nothing, actually… But my sister is suspicious about her girlfriend cheating on her.

– No way… – Чан скинув до гори брови, – Із твоїх слів, я думав вони були прикладною парою… Wait, what was her name again?

– My sisters? Shame on you, bro, I told like about thousand times, – Софі розчаровано зітхнула.

– Yeah, well, I’m sorry, okay? – почав виправдовуватися хлопець, – у мене жахлива пам’ять на імена, я теж тобі казав like thousand times.

– Мері. Але то таке, якось роз’ясниться.

– До речі, – Бін знову подав голос.

– Здивуй мене, – Чан примружив очі і поміняв застояну ногу.

– Вгадай чому Те сьогодні не з нами? – він зачекав секунду, а коли Чан пересмикнув плечима, повідомив, – він завалив фінальний екзамен з англійської і тому сьогодні на передачі.

– Як так? – аж вжахнувся Кріс, – У нього ж сильна англійська!…

Софі поморщила носа:

– Розмовна – так, але граматика – nah, not really.

– I see… – протягнув айдол. – Ну, передавайте йому привіт.

Мія пирхнула сміхом.

– Що смішного? – обурився хлопець.

– Просто це так абсурдно. Тобі коли небудь передавав твій улюблений співак привіт після того як ти завалив екзамени? Отож і я про це.

Чан усміхнувся. Воно і правда.

– Які плани на сьогодні? – поцікавився він на останок.

– Та поїдемо по того вашого Мейнкуна, – зітхнула Мія.

Софі аж зі стільчика підскочила.

– Реально?!

– Та що вже лишається, – вдавано зітхнула подруга.

– Запостиш на bubble? – попросив Чан.

– Звісно, – обурилась дівчина.

– Дивись мені, – пригрозив їй хлопець, – Гарного дня тоді вам.

– Тобі також!

Чан помахав рукою і нарешті зайшов в кафе. Йому усміхнувся вже знайомий продавець:

– Доброго ранку, як справи?

Чан на мить задумався.

– Поки що я б сказав, що день обіцяє бути вдалим, – він розцвів своєю іскристою усмішкою.

– Радий чути, – продавець засяяв у відповідь, – Знаєте, що замовлятимете?

Хлопець на мить задумався. За минулі тижні він встиг перекуштувати всі круасани із найрізноманітнішими начинками. Може, варто дати шанс чомусь новому?

– Хм, я думаю, я візьму отой ваш тост із шинкою, який ви так нахвалювали, – визначився він врешті.

– Гарний вибір, – одобрив усмішкою продавець, – І каву, так?

– Так, велику, без молока і цукру.

Зашуміла кавоварка, ледве заглушуючи музику. Продавець, якого звали П’єро і який заодно був власником ресторанчику, навченими рухами акуратно склав сніданок і, поклавши на білу тарілку із жовтою квіточкою на краєчку, поставив його перед Чаном.

– Жовта, – відмітив П’єро, – Мабуть, буде гарний день.

Хлопець чомусь напружився. Він вже мав якось гарний день. Коли все складалось, підходило, сяяло і усміхалось. Але це був той лютневий день, коли…

– Ваша кава, – продавець сяйнув білозубою усмішкою, силою вириваючи Чана із діри темних думок.

– Дякую, – усміхнувся він у відповідь, оплачуючи замовлення.

– Це вам дякую, – раптом мовив француз.

Кріс запитально вигнув брови. Він, звісно, тут постійний клієнт, але на ньому одному цей ресторанчик не виживе.

– Ваші фанати приходять сюди кожного дня, – пояснив П’єро.

Чан зашарівся.

– Ну… – протягнув він, – я б не сказав, що це лише через мене. Якби ваша кава не була такою шалено смачною, то ніхто не приходив би.

Тепер настала черга продавця червоніти.

– До речі, – спохопився він, – моя… дівчина просила вам дещо передати.

Він пошукав щось в телефоні і розвернув екран до Чана. У нього відразу відвисла щелепа – на фото на даху багатоповерхівки усміхався на всі 32 сам П’єро поряд із симпатичною заплаканою дівчиною, що показувала на сяючий діамант на своєму безіменному пальці.

– Вона сказала так?! – не повірив хлопець. Із того, що він чув про неї раніше, вона боялась шлюбу як вогню.

– Так! – француз сяяв як нова копійка, – Я навіть не повірив спершу…

– Я, як той, хто допомагав із вибором каблучки, на весілля запрошений?

Продавець різко підняв погляд з екрану.

– А ви прийдете? Ми плануємо восени, а ви будете в Сіднеї…

Чан пересмикнув плечима і, взявши в руки тацю зі сніданком, мовив:

– Життя одне, треба встигнути побувати на весіллі у фанатів. І те, що ми розбіжимося хто куди – не бійтеся, заради такої події час у хлопців знайдеться.

Очі П’єро миттєво розширились:

– Ви прийдете всі разом?!

– Звісно! – мало не обурився хлопець і підморгнув, – Я чекатиму на запрошення. Гарного дня!

– І Вам також! – аж засяяв продавець.

Чан сів на своє затишне місце біля вікна. У відкриті двері задував майже літній вітерець. Повз кафе пробігали спортсмени в поті і навушниках. Іноді Чану теж хотілось почати бігати, але він нагадував собі, що DanceRacha кожного дня йому ще веселіші кардіо влаштовують. Тому ранкові пробіжки чекали Сіднея. Лукаса буде легко на них підбити, а от Ханну… Ханна зануда, вирішив врешті він, хай танцює свій балет. І працює над процвітанням своєї компанії. Хм… а може вдасться підбити її на колабу? Мабуть, вона не буде проти якого небудь Top 1 Billboard. Не те, щоб Чан вважав себе генієм, але… ну по факту ж?

Він зробив ковток із білої чашки і відчув, як гаряча речовина розтеклася по ще трохи сонному організму. Якщо сьогодні хоч щось зіпсує день, цей світ офіційно проклятий. Чан хотів, щоб у нього лишився хоч один сонячний, ідеальний спогад про цю Сеульську весну. А за вікном вже зеленівся травень. Часу не багато. Треба хапати його за хвоста і летіти, вбирати в себе кожну дощову краплинку, кожну сніжинку і кожного сонячного зайчика. Навіть якщо життя не одне, він це не запам’ятає. Але проживе кожну мить наповну і наступного разу народиться кращою людиною.

За сонячними зайчиками у чашці, тихим джазом і веселими розмовами інших відвідувачів минули пів години. Чан підвівся із-за столу і попрямував до виходу.

– Бувайте! – почувся голос П’єро, – Тост сподобався?

Хлопець зітхнув.

– Це було моє найгірше рішення його замовити.

– Чому? – перелякався кухар.

– Тепер я їстиму лише їх.

Співрозмовник полегшено розсміявся.

– Я відмітив, ви це вмієте – заховати похвалу у скаргу.

– Навчився в сестрички, – усміхнувся з любов’ю Чан.

– Ваша сестричка взагалі жива легенда, як я відмітив, – мовив, явно не подумавши, продавець. – Вибачте, я не хотів…

– Вона буде рада це почути, – перебив його зі сміхом айдол. – І ваша правда, Ханна вона така. Гарного дня!

– І вам того ж!

На вулиці Чан примружився від гарячого сонця. Видно, у худі вже буде жарко, тож він скинув теплу одежину і, пов’язавши її навколо плечей і лишаючись в одній майці, рушив у бік Jyp офісу. Той знаходився по інший бік парку, десь в двадцяти хвилинах ходу.

Пташки тим часом помирилися після своїх ранкових сварок і явно стихли. Хлопець із чистою душею дістав навушники і ввімкнув уже заслуханий до дірок альбом Джей-Хоупа “Hope on the street” починаючи з “lock/unlock”.

Щось було в цьому альбомі, а особливо і цій пісні. Якась магія. Так ніби поки він був вдома і не втручався у міжгалактичний ритм, все мало своє місце і призначення. Але зараз, коли він вийшов на вулицю, світ озирнувся, побачив його, відкрив свої обійми для нього і знову став досконалим. Без тебе цей світ залишався б ідеальним. Але з тобою він ідеальний також. Ти можеш піти, а можеш вернутись. І все залишиться у своїй гармонії, все досі матиме своє ім’я, місце і призначення. Тому Чан і лишався.

Take the key
That’ll be our all
It will be special
‘Cause we out of control

Гаряча кава із соковитим тостом розганяла тілом енергію в пропорції один до одного із чудовим настроєм. Кросівки м’яко пружинили по вологому асфальту. Ранковий вітерець обдував обличчя і плечі. Музика задавала ритм серцю і те щасливим пташеням тріпотіло в грудях.

I do it for you, lock
Just you, unlock
Don’t know why
We need it, right?

На зустріч вибіг молодий спортсмен. Його меткі очі окинули Чана і захоплено розширились. Хлопець не втримався, зашарівся і пирхнув сміхом. Він виставив руку і бігун, не сповільнюючи швидкості, вліпив йому дзвінку п’ятірню. Айдол із усмішкою озирнувся на спортсмена, а той, продовжуючи бігти спиною вперед, скинув навушники і гукнув:

– Ти надихнув мене на спорт!

– Справді? – щасливо розсміявся хлопець і, оцінивши підтянуту фігуру співрозмовника, мовив, – Я особисто бачу шалений прогрес!

Бігун подякував і з червоними вухами подався далі у своїх бігунських справах.

Take a breath (take a breath)
Now we see it all (oh, yeah, yeah)
We’re beyond special
‘Cause we’re under control (ooh-ooh)

Дорогу Чану перебігла білка. Її шикарний хвіст майнув хвилькою через тротуар, промайнув стовбуром найближчого дерева і зник у зеленій кроні. Джісун, подумав Чан і усміхнувся від згадки про друга.

Хан хотів вчора лишитися “внести незначні вправки” у їхню останню пісню (тобто повністю їх переписати, бо Джін молодший Парк, сказав що пісня шикарна, а це означає що її треба переробити чисто йому на зло), але добра душа Лі Мінхо вліпив йому конкретних піздюлів, бо пісню змінювати не треба і “Хто за тебе, дурбелика спати буде? Айнштайн? Чи Банчан?”.

Ох, не дай Бог цей засранець просидів за апаратурою всю ніч. Був вже один раз такий. В середині березня. Не добре воно все закінчилося.

В заперечення його думкам, вуста Чана осяяла щаслива усмішка. Легендарний був день. Якщо Бінні його тоді не прибив, то все інше він переживе.

I do it for you, lock
Just you, unlock
Don’t know how
We make it right

Із-за дерев вигулькнула скляна будівля Jyp entertainment. Чан приклав долоню до чола і придивився – Джина не було видно. Видно, запізнюється. Що ж, у нього ще є час. За минулі місяці це ввійшло у звичку – вони заходили одночасно у будівлю, що так сильно давила на Чана, Джин притримував його від падіння і вони, ніби нічого і не сталося, ішли далі.

Та, на диво, сьогодні обійматися з підлогою не хотілося. На долоні ще відчувалась тепла п’ятірня бігуна, підошви кросівок були ще вологими від доріжок в парку, по плечах ще танцювали сонячні зайченята, а шикарна кава ще бурлила у кро…

Трясця!

Бодай тобі!..

– Доброго ранку, любий, – рука Джина вправно підхопила друга за талію. – Мене чекати нудно було?

Чан повільно, як в слоумо, перевів погляд на своє розв’язане взуття.

– Шнурки? – щиро здивувався менеджер. – А як же всілякі дурнуваті думки? Попрощався з ними?

Чан випростався і, підбираючи кофту, що впала з плечей, хмикнув:

– Ну, я б не вважав думку “Трясця, в П’єро божевільно смачна кава, а особливо із тостом, той що з шинкою” за дурнувату.

– А, пф, – усміхнувся з явним полегшенням друг і рушив першим до турнікетів, – ну, це база.

Вони привіталися з охоронцем і хлопцем у синій курточці, що стояв поряд. Незнайомець махнув у відповідь рукою і знову обернувся до сторожа. Друзі тим часом підійшли до ліфтів.

– Чим закінчилась вчорашня історія з Джісуном? – поцікавився менеджер, відтягуючи лямки свого рюкзака.

Кріс зміряв його здивованим поглядом:

– О котрій же ти пішов, що ти все пропустив?

Менеджер знизав широкими плечима (які, до речі, у футболці були набагато помітніші, ніж у вовняних светрах):

– Вчора близько шостої… ні, брешу, шостої тридцять прийшов Хьонжин, бо в нього був жахливий настрій. Ну, знаєш, ось це “Чому нас лише семеро? Все летить в дупу” настрій. І ми пішли в спортзал.

Очі лідера засяяли:

– Тобто він не буде нас мучати сьогодні?

Менеджер похитав головою:

– Він точно ні. Але за Мінхо не ручаюсь.

Чан явно посмутнів:

– А я думав, у нас буде гарний день… Anyway, ти питав, чим все закінчилося. Ну, – хлопець покосився на незнайомця на вході. Навряд почує. Все ж не хотілось, щоб про їхні плітки знали люди “ззовні”, – Одним словом, він, як ти вже знаєш, хотів ще попрацювати над піснею, але ти знаєш нашого Хана.

– Знаю, – хмикнув Джин, – “Цю пісню я-то завершив, але існує іще триста двадцять вісім інших, тому я працюватиму до ранку”.

– Отож-бо. Ну, наш любий Ліно із щедрої руки всипав йому конкретних люлєй, мовляв “Іди спать і не вчись у Чана дурницям”.

Джин розсміявся своїм м’яким сміхом. Приїхав ліфт і блискучі двері беззвучно відчинилися.

– Ти відмітив, що Мінхо народився ге…нієм? – поцікавився Джин, натискаючи на восьмий і дев’ятий поверхи.

– Абсолютно згоден, Ваша Світлосте.

– Ей! – обурився друг, – Ваша Світлість – це моя фішка!

– Маєш на неї патент? Ні? Отож-бо, – засяяв вдоволено Кріс. Менеджер надувся. Двері вже почали закриватися, але із-за рогу вигулькнув хлопець у синій курточці. Джин притримав двері, проте незнайомець почав шукати щось своєму портфелі і махнув рукою, їдьте, мовляв.

Як тільки двері закрилися, друзі перезирнулись:

– Хто це? – поцікавився Чан.

– Я звідки знаю?

– I don’t know, ти в нас все знаєш.

Джин пирхнув.

– Але, якщо тобі цікаво, я можу глянути, – додав він, коли двері відкрилися на восьмому.

– Добре, – погодився друг, – подзвониш тоді.

Джин відкрив двері свого кабінету. Із лютого він не дуже змінився. Тільки всі офісні стільці окрвм його власного змінились мішками-подушками, на стінах з’явились матові гірлянди-лампочки, а на підвіконнях і на столі – милі кактуси і сукуленти. У квітні менеджер святкував свій день народження і коли його друзі (тобто Skz та Itzy із якими він пив каву кожного дня) поцікавилися, що йому подарувати, він лише пересмикнув плечима.

– Я не знаю, я не планую святкувати.

Рюджин на це широко закотила очі:

– Питання не в тому, чи плануєш ти святкувати, а в тому що ти хочеш?

Джин на це розгубився. Він не відзначав свого дня народження вже 15 років і, звісно, ніхто йому нічого не дарував. Хьонжин, схоже, помітив його здивування:

– Підказати якісь ідеї? – зжалівся він. – У тебе, наприклад, кабінет виглядає… нудно.

– І що ви пропонуєте змінити?

– Ну, не знаю, – підключилась до розмови Черьон, – гірляндочки, колажі, квіточки врешті-решт. Варіантів багато.

– Добре, давайте квіточки, – здався менеджер, ледве стримуючи щасливу усмішку, – але не такі, що поливати кожен день треба.

А за декілька днів уся компанія вибила йому двері під “kick in the door, waving coco” і “happy birthday to you” із полуничним тортом “congrats u old bish”, бо:

– Ти колись казав, що любиш шоколадні торти, але ти ж знаєш, яка в нас ситуація із шоколадними тортами, тому вибачай вже.

…із чотирнадцятьмя милими горщечками, адже Хан з Єджі подарували по два, бо:

– Хоч деякі друзі не присутні, не означає, що ти отримаєш менше милих колючок… А, і ось цей малюк у хмаринці від Jyp. Не очікувала від нього.

…із гелієвими кульками:

– Віддаси їх потім нам?

…і із тисячами посмішок і обіймів. Джин вперше за довгі-довгі роки розридався. Як же нам всім іноді не вистачає простої людської любові…

Тиждень після цього Мінсуни разом з Банчаном потягли його в Ікею.

– У тебе в офісі звичайні крісла, на них не зручно жалітися на життя.

– Я вам не психолог… раптом ви забули…

– Не забули, звісно. Ти наш улюблений зануда і терпило.

Тепер кабінет виглядав затишно. Це, правда, трохи відволікало, якщо завдання були особливо нудними. Як, наприклад сьогодні. Але спершу важливіше – дізнатися, хто той кадр у синій курточці. Іноді на Джина давила совість, адже він використовував надану йому владу лише щоб дізнатися якусь відверту (обережно, мат) хуйню. Але ж “no risk no story”, правда?

Поки комп’ютери прокидались, менеджер дбайливо полив своїх, як їх називав Мінхо, дітей.

– Вони не діти мені, я просто…

– Живеш із ними, – хмикнув хлопець, – Якби Сундундорі дізналися, що я їм, за твоїми словами, ніхто, я в міг спокійно лишатись спати на вулиці. Вони твої діти, прийми цей факт.

Залогінившись у систему, наш хакер вийшов на камери на вході в будівлю. Він не підозрював цього безіменного ні в чому, але йому було чисто цікаво… А, ну, так, йому також не хотілось вертатися до роботи.

Чан казав правду, Джин знав якщо не про все, то більшість того, що відбувалось в Entertainment і вже точно знав, хто сюди приходив. Незнайомець у синій курточці не був ні на кого схожим і ще ж, хитрюга, вдягнув сонцезахисні окуляри (хоча, може, він просто забув зняти? На вулиці ж і правда яскраво…) і маску (якась відома особа, що не хоче бути впізнаною? Чи просто застудився?).

Чоловік пробігся камерами. Ось він заходить, ось він підходить до охоронця, щось каже, щось показує на телефоні… що за телефон? Джин приблизив зображення. Galaxy, наче… S56… Мажор, значить, ті есочки по пів нирки коштують. Тобто, якась велика корпорація… і він там не на найнижчій сходинці. Або ж щось нелегальне… Тільки що він тоді тут робить? Окрім що… та ні, навряд.

Двері відчинились – зайшов Чан. Джин примружив очі. Ти гля, і справді наступив на шнурівку… а він думав, збрехав.

Менеджер вернувся до синьої курточки. Стоп, а що це було? Він вернув запис на 10 секунд назад.

Хм.

Ось вони підійшли до ліфтів, а він…

Хммм.

Ось він починає купатися у своєму рокзаку, двері закриваються…

Wtf?

Джин поставив запис на паузу і набрав номер друга.

– Кажи.

– Той чувак у синій курточці.

– Ну?

– Він нас уникав.

На лінії запала тиша. Почувся приглушений голос Синмо:

– Хьон, закрий рота, муха залетить.

– У сенсі “уникав”? – Чан відверто проігнорував молодшого. – Що ми йому зробили?

– А я знаю? – відповів питанням на питання друг. – Знаєш, що ще цікаво? Я цього не відмітив, але коли ти тільки спідкнувся, він був кинувся на допомогу, але зупинився.

– Хм… – протягнув Чан. – Дивно… Не те, що це погано, чи що, просто… чому це так раптом?

– Я про те ж, – Джин знову перекрутив побачене. – Тоді, коли ми підійшли до ліфтів, наш охоронець говорив про щось по телефону, а той чекав, тож в цей час він весь час дивився на нас, а коли ти глянув на нього, він миттєво, відразу прям відвів погляд.

У відповідь Кріс промовчав.

– Але чому? – поцікавився він врешті.

– Та хто його знає… А найцікавіше те, що як тільки двері нашого ліфта закрились, він перестав копатися в себе портфеті і відразу натис кнопку виклику.

– Кнопку виклику ліфта?

– Ага.

Знову тиша.

– So you’re telling me… він просто не хотів їхати з нами?

– Exactly.

На задньому плані почувся голос Чанбіна:

– Хто це?

– Джин, – буркнув дещо відсутньо Чан.

– Що він тобі такого чеше, що ти виглядаєш так, ніби ти знову на уроці алгебри?

– Потім розповім, – відмахнувся лідер і вернувся до розмови, – Так, а чому він… чи вона… може ж бути?

– Якщо гарно замаскуватися, то так…

– Чому ця людина прийшла? До кого?

– Цього я ще не взнав, секундочку.

Джин пробігся по камерах поверхів.

– Bruh, куди він дівся… – обурився менеджер, коли його “жертва” не вийшла і на одинадцятому. – Жди сек…унду… Він у Парка.

– У Джей Вай Пі?! Нащо йому туди?!

– Чан, що відбувається? – вже відверто образився Хьонжин.

– Зараз поясню, – знову відмахнувся старший, – То що будемо робити?

Джин почухав потилицю:

– Та не знаю, якщо чесно. З одного боку це не наше діло, так?

– Та є таке, – буркнув дещо присоромлено друг.

– Але мені цікаво. Дуже… Знаєш що? Я гляну через годину-дві, може він вийде і може він буде без маски… або вона.

Кріс розсміявся:

– Тобі колись влетить за це.

– Та однозначно, – хмикнув менеджер, – Але “no risk no story”, you know. Ну, і якби я не подивився, то ми б не знали, що він…

– …має щось проти нас з тобою, – закінчив за нього друг і його перебив вже, видно, закипаючий Джісун:

– Хто має щось проти вас?!

Джин пирхнув сміхом:

– Окей, все, розкажи їм, бо вони тебе живцем з’їдять. Я пізніше напишу.

– Окей, бувай, – попрощався Чан і поклав слухавку.

Джин знуджено зітхнув і закрив записи. Час вертатися до роботи.

Пару днів тому полетіли деякі сервери і це зачепило Twice. Тож йому доручили пересвідчитися, що Чонйон, а не Сана має старшу сестру акторку і народилася в Суоні. Якби у нього було інше, важливіше завдання, він би передав цю нудятіну комусь іншому. Але в цьому і була проблема – йому, як завжди, зайнятися були рівно нічим.

Тож менеджер безсило зітхнув і взявся за роботу.

У цілковитій тиші минули 40 довгих хвилин. За цей час чоловік встиг раз десять відволіктися на залитий сонцем парк за вікном, кучеряві хмарки і сміх дівчат далі по коридору. Джину дуже хотілось піти випити кави (тобто просто злиняти), але він вже третій місяць принципово не пив каву сам. Тож йому не лишалося нічого, окрім сидіти, робити своє завдання і мовчки страждати.

Та, схоже, доля була сьогодні милосердною – до нього тихенько постукали.

– Заходьте!

Із-за дверей визирнула непевна усмішка Лії:

– Хей, амм… Джин, так?

– Так, Джин, – він почав тут працювати на початку осені, Лії тоді вже не було, тож вони не перетнулися.

– Амм, – вона на мить розгубилася, – дівчата казали, ти класну каву готуєш.

Менеджер аж розцвів:

– Ти мене врятувала, я клянусь тобі, – мовив він, швидко блокуючи комп’ютери.

– Чому? – щиро здивувалася дівчина, пропускаючи менеджера в коридор.

Чоловік мало не підстрибом рушив у сторону кухні:

– У нас на днях полетіли трохи сервера.

– Чула, – підтвердила дівчина, стараючись встигати за Джином.

– І це зачепило базу даних Twice. І мені тепер мені потрібно перевірити, чи, наприклад, песик Момо прожив 10 років, а не 9. Нудятіна повна.

Чоловік поставив руки в боки і хазяйновито озирнувся кухнею.

– Стій, я ж навіть не знаю, яку ти каву любиш! – схаменувся він.

– Капучино, – підказала дівчина і обережно сіла на край м’якого стільчика навпроти менеджера. Спершу вона чула про цього широкоплечого кадра із ямочками і двома родимками на чолі дуже темні чутки, але останні місяці дівчата розповідали про нього як про кращого друга, при чому всі разом, навіть критична Єджі.

– Банальненько, – скривився чоловік. – Може, зміниш замовлення?

Лія примружилась:

– А які є варіанти?

– Будь-які, – Джин пересмикнув плечима, – Юна любить американо з молоком у співвідношенні 1 до 2 і трьома ложками цукру, Рюджин п’є еспрессо в 1 до 1 з молоком без цукру… Хто п’є каву з молоком і без цукру?

– А ти що п’єш? – поцікавилась досі обережно дівчина.

– Щось середнє між американо і еспрессо без цукру.

– А сам дивуєшся з Рюджин, – хмикнула вона собі під носа.

Джин завмер зі своєю чашкою в руках:

– Е ні, жди. Чорна кава смачна і без цукру, а не солодка кава з молоком більше схожа на розмоклі серветки.

Дівчина примружила свої блискучі очі:

– Звідки ти знаєш які на смак серветки?…

– Маю за честь бути другом такому собі Лі Мінхо.

Лія розсміялась, а Джин здивовано на неї витріщився.

– Що сталось? – здивувалась дівчина.

– Мені казали, що в тебе красивий сміх, але щоб настільки… – він знову глянув на співрозмовницю і помітив, що та напружилась, – Ох, вибач, це, мабуть, прозвучало якось дивно, так?

– Ну… – протягнула вона, опускаючи очі.

– Не подумай зайвого, будь ласка, ти мене цікавиш не більше, ніж Чан.

Лія підозріло примружилась:

– Мені Юна щось розповідала… що він тебе якраз дуже цікавить…

Джин промовисто закотив очі:

– Я асексуал, якщо тобі вже так цікаво, тобто мене не прив…

– Я знаю, що таке асексуальність, – перебила його явно полегшено дівчина. – Мені еспрессо з молоком 1 до 2 і двома ложками цукру, моя чашка – зелена з кошенятами.

– Непогано, – одобрив менеджер беручись за роботу.

– І з корицею… – вона непевно глянула на Джина, а той у свою чергу присвиснув:

– Та ти в нас, виявляється, гурман!..

Лія зашарілась і потупила очі. За п’ять хвилин тиші (якщо вважати на шум кавомашинки і лайку 3racha, коли хтось вийшов із тренувальної) чоловік поставив перед дівчиною паруючий напій, на пінці якого, під тонким шаром кориці красувався лебідь.

– Вау… – тільки і змогла видихнути вона. Джин у відповідь засяяв усмішкою і сів навпроти.

– Знаєш, так дивно бачити тебе вживу, а не на фото… І голос в тебе в реальності глибший, ніж на записах.

– Я вчора запізно лягла, через це він нижчий, – пояснила дівчина, – насправді там різниця не велика, – вона задивилась у вікно позаду менеджера, – знаєте…

– Знаєш, – поправив її чоловік, – ми тут всі на ти.

– Добре, – погодилась на те Лія, – тут все так змінилось, поки мене було.

– В кращу сторону чи гіршу?

Дівчина мить задумалась.

– В кращу, мабуть… Поки хлопці ще тут…

Менеджер болісно зітхнув. У нього вперше за роки з’явились друзі і тепер він всіх їх втратить. Але життя має бути справедливим, сьогодні дасть – завтра забере.

– Не уявляю життя без них, – зітхнула співрозмовниця. Та за мить змінила тему, щоб не завдавати ще більшого болю, – Погода сьогодні класна.

На диво, Джин лише закотив очі:

– У цьому і проблема, – зітхнув він. – Зараз би прогулятись кудись, піти морозива з’їсти чи що, але ні, сиди перевіряй, чи знає комп’ютер, який улюблений колір у Найон. І якби у мене було щось інше, цікавіше, я б міг легко сплавити цю фігню будь-кому. Але, як на зло, це єдине, мать його, завдання.

Перебиваючи невдоволений монолог свого власника, дзенькнув сповіщенням телефон.

 

Park Jin Young

Зможеш бути чз 5 хв в себе?

Твоє останнє завдання передав Сону

 

Джин завмер із відкритим ротом.

– Схоже, тобі сьогодні несказанно щастить, – усміхнулася Лія, допиваючи останні краплі, – Кава шикарна, до речі.

– Я знаю, – Джин самовдоволено усміхнувся і, сполоснувши чашку, рушив до виходу за дівчиною.

– Нарцисизму тобі не займати, – хмикнула та.

– Як бачиш, – усміхнувся чоловік у відповідь, – Бувай тоді.

– Па-па! Дякую за компанію!

Менеджер почекав, поки співачка зникне у студії, прочинив двері свого кабінету і завмер на порозі – на нього вже чекали.

На столі лежала медична маска, чорні окуляри із товстою дужкою і темносиня кепка. Біля вікна стояв хлопець… чи дівчина… не відомо, одним словом людина. Людина дивилась на залитий сонцем Сеул. Яскраве світло з вікна підсвічувало горді плечі силуета у синій курточці.

Джин повільно видихнув і закрив за собою двері. Чан йому нізащо не повірить.

Незнайомець обернувся. Тепер на менеджера дивився симпатичний смуглявий чоловік із іскристими карими очима. На дні зіниць було трохи втоми, хвилювання і так, звісно, хто б сумнувався, грьобаний авантюризм.

У куточках губ смикнулась усмішка і перейшла в:

– Доброго ранку, сер.

Джин мовчав.

Врешті він пересилив себе, сів на робочий стіл, глянув на своє відображення у чорному екрані і мовив:

– Що ж. А тепер розкажи мені все, чого я не знаю.