8

*The Fray — How to save a life?

 

— Чому тут стільки, сука, людей? — цікавився Сашко, пробираючись крізь натовп. Він був на тій стадії роздратування, коли правила пристойності залишали чат, а ідея розштовхувати людей ліктями не здавалася такою вже й поганою.

 

— Середа — маленька п’ятниця, — Максим обхопив долонею зап’ясток хлопця, намагаючись мінімізувати шкоду хоча б з лівого боку. З правого Саша продовжував енергійно працювати ліктями та щедро обдаровував синцями відвідувачів. Макс подумки вибачався перед кожною новою жертвою. — Де шукатимемо?

 

— Можемо спробувати зателефонувати, — Мітяєв сповільнився, розглядаючи кашу з блискіток і оголених кінцівок. Наближалася опівніч, зазвичай у такий час натовп тільки починав розігріватися, але так як це — середина тижня, програма була дещо скороченою, і всі на танцполі вже були на взводі. Біти вибивали повітря з легенів та прискорювали серцевий ритм, а музика стиснулася до примітивного техно, яке складно навіть розчленувати на окремі пісні. Люди швидше енергійно стрибали в такт, аніж танцювали, лише злегка похитуючи піднятим догори руками. Влад ненавидів техно. Він, чорт забирай, все це ненавидів. І все одно був тут. — Але щось мені здається, він не стане десь у кутку зараз сидіти. Патімейкер їбучий.

 

— Який план? — говорити через гучність було майже нереально, але Макс все одно намагався, щоб хоч якось відволікти Мітяєва. Той мав таке обличчя, наче ще трохи, і його схопить напад мігрені від перенапруги.

 

— Постаратись його не задушити?

 

— Не обіцяй неможливого.

 

— Тоді просто відвезти додому. По можливості живим.

 

Мітяєв крутив головою з боку в бік близько хвилини, поки погляд не завмер, намітивши ціль:

 

— Прямо за курсом. Там, де клітки.

 

Максим примружився, перетворюючи очі на щілинки, обрамлені неправдоподібно довгими віями. Рука, яку він примостив на зап’ясті Мітяєва, стиснулася досить сильно, щоб завтра там з’явилися синці.

 

— Неймовірно, — зло промовив він і першим почав рух, наполегливо пробираючись до цілі. — Що в нього в голові, блять, коїться?

 

“А то ти не знаєш, що ніхуя”, — Сашко не став відповідати вголос, продовжуючи стежити за найкращим другом. Той усміхався так щасливо та щиро, що від цього навіть важче було прийняти всю ситуацію. Ні, не те щоб у Жукова була атрофована частина мозку, яка відповідала за радість, але… Він був похмурим хлопцем, якщо узагальнити і не згущувати фарби. Все життя його усмішки здавалися скоріше саркастичними, ніж дружніми, а рідкісні моменти справжнього позитиву він переживав як запеклий бій. З ким Влад боровся? Це питання поки що залишалося без відповіді.

…А ось сміх був яскравим, ідіотським і страшенно заразливим. Якщо сам Саня був схожий швидше на скрипучу хвіртку, то Влад і заїкався, і задихався, і репетував подібно до розлюченої чайки, і все одночасно.

 

Мітяєву було дуже дивно і незрозуміло, коли він вперше побачив друга під кайфом. Це сталося кілька років тому, їм було близько двадцяти. Влад тоді зловив найсильніший свій менталбрейкдаун і летів в пизду з такою відчайдушною швидкістю, що іскри летіли. Спочатку це здавалося якоюсь не дуже здоровою, але все ж таки фазою, що йде в бік поліпшення. Потім Саша порахував зразкову кількість випитого і знюханого в день, і стало по-справжньому страшно. А потім стався “цей випадок”.

 

— Тільки не кажи йому… ну, знаєш… — промовив Мітяєв, притягнувши Макса до себе. — Він тільки розлютиться, і тоді ми точно його звідси не витягнемо.

 

Максим здогадувався, що в цих словах ховалося прохання “не дай мені самому сказати зайвого”.

 

— По своїй волі.

 

— Я не хочу битися з ним, — інтонації Сані були майже жалібними.

 

— Я не хочу, щоб він це робив, але він робить. Знову. Але не переживай, я в’їбу йому по перше число післязавтра, щоб, поки я буду його пиздити, йому було соромно, а не просто боляче.

 

Звісно, ​​Макс не стане. Складно уявити ситуацію, в якій рівень його агресії буде стабільним такий тривалий термін. Але краще вже Мітяєв переживатиме про можливу бійку хрін знає коли, ніж з’їде з глузду від думок, де слова “смерть” і “Жуков” повторюються занадто часто в одному реченні.

 

Вони підійшли майже впритул до клітки, де розважався Влад, але той не помічав їх, намагаючись повторити трюк на пілоні, який до цього показав йому Гоша.

 

— Бл-я-я-я, у тебе ноги з чого зроблені? Людина не повинна вміти так робити! — запевнив Жуков після чергової спроби. Його всього трохи трусило, ніби від перенапруги м’язів, а язик щомиті ковзав по губах. Виглядало дивно, а відчувалося сухо і шорстко, як розпечений пісок у роті посеред пустелі. — І руки?! Ти ж худий, звідки стільки сили?

 

— Де я худий? — обурився Кравець і знову схопився за пілон, піднімаючись на руках так, щоб усе його тіло зависло в повітрі перпендикулярно до жердини. Волосся закрило обличчя майже повністю, залишивши лише широку самовдоволену посмішку. Влад закотив очі. Микита підійшов ближче, подряпнув нігтями відкриту смужку шкіри вище стегна, викликаючи у Гоші голосний регот. Довелося стрибнути на підлогу і відскочити, прикриваючи бік. Сашко не міг позбутися думки, що фізичні дані у їхньої блакитної зірочки настільки “на рівні”, що періодично доводилося підтирати слини. Максим, як справжній санясексуал, помітив лише те, що нагадувало Мітяєва: темне волосся, великі карі очі, косі м’язи преса. Останнє вміло підкреслював хитровигаданий крій типово-жіночого боді, і Максу, зізнатися, важко було відірватися від такого видовища. — Можу посперечатися: в обхваті твій біцепс не набагато більше.

 

— Ти ще хуї почни лінійкою вимірювати.

 

— Ну, тоді ти точно проїбеш.

 

— Мрій, придурок.

 

— Віслюк.

 

— Трансуха.

 

Лайка була цілком мила, Жуков либився, знову прицінюючись, з якого боку підійти до жердині, а потім нарешті помітив Сашу і Макса під самою сценою. Посмішка здригнулася, помітно було навіть у кольоровому і вічно миготливому клубному освітленні.

 

— А ви… чого тут? — Влад зістрибнув зі сцени, опинившись прямо перед друзями. Червоний, спітнілий, з розпатланим волоссям, величезними зіницями і частим поверхневим диханням. Худі кудись зникло, як і рюкзак з планшетом, документами та грошима, а футболка з написом “i’m not alcoholic” додавала ситуації зайвої комічності.

 

— Прийшли тебе забрати, — Саша оглядав друга з ніг до голови, ніби шукав десь рядок з точною кількістю і найменуванням усього, що той сьогодні приймав. — Пам’ятаєш, де твої речі?

 

— Пам’ятаю, звичайно, я ж не дебіл, — похмуро нагадав Влад. Він ненавидів, коли Мітяєв приміряв образ виховательки дитячого садка. — Тільки я не просив мене забирати.

 

— Було б ще комусь не насрати, — безпардонно вклинився Макс. Влад на нього глянув із відкритою неприязню. Мітяєв скривився так, ніби його зараз знудить. — Дорогою додому нам треба заїхати на промивання шлунка чи крапельницю? Скільки ти прийняв?

 

— Якого хуя? — Жуков повернувся до Сані, ніби сподіваючись, що той надасть якісь додаткові роз’яснення. — Мені десять років чи що?

 

— Поїхали додому, — уперто продовжував хлопець, звузивши словниковий запас до двох слів, які важко перетворити на обвинувальну тираду.

 

— Я буду їхати додому, коли вважаю за потрібне. Їдьте. У мене все під контролем, — випалив Влад, а варто було Максиму пирхнути, мало не вибухнув від злості: — У тебе, блять, якісь проблеми, я не зрозумію? Якого хуя, Максе.

 

— Якого хуя, Жукове. Мені здавалося, що ми вже з’ясували: від передозу можна померти.

 

— Я не… — Жуков кашлянув, горло настільки пересохло, що зв’язки відмовлялися функціонувати. Кінцем язику він намацав на піднебінні щось на кшталт мозолі від надмірного тертя. — Я не збираюся ухуярюватися, який передоз? Просто відпочиваю.

 

— У тебе зневоднення.

 

— То я піду і поп’ю, блять, води. Їдьте додому, а я…

 

— Гей, ви чого тут? — з-за плеча Влада виліз Микита: худий, на півголови нижчий, на кілька грамів обйобаніший. У будь-який інший час хлопець особливо і не бісив, але зараз лише вид його фізіономії викликав у Сашка хвилю роздратування.

 

— Нічого, — сухо обізвався Жуков, відштовхуючи Микиту назад, але той ухилився від руки, настирливо просуваючись уперед. Тішило те, що Гоша чи то був надто зайнятий самолюбуванням, чи то просто не горів бажанням лізти не у свою справу, тож сів, звісивши ноги зі сцени, і завис у мобільному.

 

— Ходімо додому, — знову повторив Мітяєв. Голос став напруженим, насилу проходив крізь стислі щелепи.

 

— Бляха, Саню, ну я ж сказав…

 

— Яке додому? Ми лише розігрілися!

 

— Бляха, зам… — почав Влад, але Мітяєв його випередив.

 

— Заткнися, блять, — гаркнув він коротко. Влад стиснув зуби. Максим повільно і ніби ліниво моргнув, вбираючи в себе чужу злість.

 

— Людина, ти чого напружений такий? — Микита посміхнувся ширше, смикнув Жукова за рукав, і цим лише сильніше Сашко розлютив.

 

— Забери свої срані руки.

 

— Сашко, — попередив Максим.

 

— Саню, не треба, — Влад у черговий раз відсунув від себе Гріднєва, але той у режимі повного ігнорування вліз між друзями, опинившись прямо перед Мітяєвим.

 

— Ми просто розважаємось, розслабь булки. Або… — він сунув руку в кишеню і витягнувши крихітний пакетик, махнув їм перед Сашком. — Тобі теж запропонувати? Я не жадібний, правда.

 

Цього було достатньо, щоби запустити незворотну реакцію. Мітяєв присунувся до хлопця впритул і вбив кулак йому в живіт, сподіваючись відбити пару внутрішніх органів. Микита впав би, врізавшись спиною в гострий край сцени, але Сашко притиснув його за талію до себе, так що з боку це виглядало майже як обійми.

Гоша з’явився поруч моментально, але Влад на автопілоті вчепився йому в плечі, утримуючи.

 

— Якого біса цей хуй з гори робить? — Гоша спробував вирватися.

 

— Калимов, бляха, заспокой його! — замість відповіді крикнув хлопець.

 

— Наступного разу я не битиму, — заговорив Саша, притискаючись губами до обрамленого сережками вуха. — Здам тебе і накрию весь ваш бордель. За такі смачні справи ого-го премії дають, якщо накинути десяток грам до твого “зберігання” і зробити “поширення”. Впевнений, ти знаєш про це. Вийде дуже гарний термін. Загребуть і тебе, і весь цей блядушник, і Артура. За такого розкладу про заставу можна забути.

 

— Сашко.

 

— Просто дай мені привід.

 

— Сашко.

 

— І я доведу твій їбучий шлях самознищення до логічного кінця.

 

— Сашко.

 

Він не відразу усвідомив, що Макс його “обняв”, за шию відтягуючи від Микити.

 

— Ми привертаємо увагу.

 

Мітяєв смикнувся, намагаючись виплутатися. Здоровий глузд повертався до нього повільно, раз у раз підкидаючи ідеї того, яким способом можна вибити з Микити все лайно. Ох, давно він не почувався таким злим.

 

— Нам треба відвезти Жукова додому, ти пам’ятаєш? Сашко, — Калимов потягнув хлопця на себе, не залишаючи іншого варіанту, як відпустити Микиту. Той ступив назад і важко припав спиною до сцени. — Мені викликати таксі зараз чи трохи подихаємо повітрям?

 

— Зараз, — видавив Мітяєв і повернувся до Влада. — Додому.

 

Одне слово, але вкладено в нього таку кількість емоцій, що й сперечатися не хотілося. Не після того, як миролюбний спокійний Саня, що уникав будь-яких зайвих контактів у принципі, не те що конфліктів, мало не збив чужі кишки до однорідної густої піни. Жуков відпустив Гошу, той кинувся до Микити, щоб відвести геть. Дивно, але Кравець навіть не сказав нічого наостанок, хоча, напевно, наздожене втрачене пізніше.

 

Коли вони вийшли на терасу і музика більше не заповнювала тишу між ними трьома, стало холодно та незатишно. Максим однією рукою щось писав у телефоні, другою нишпорив по кишенях у пошуках готівки, потім недбало накинув на голову капюшон, підійшов до Сані ближче і запахнув його куртку. Тільки зараз Жуков помітив, що і Калимов, і Мітяєв, були одягнені в домашнє.

 

— Ще три хвилини, — сповістив Макс, прикурюючи відразу дві цигарки, одну з них засунув коханому у відкритий рот. Владу не пропонував: він кілька років тому перейшов на електронні. — Жукове, припини.

 

— Що припинити?

 

— Стояти там як бідний родич. І… бля, де твоя куртка?

 

— Залишилася там, — він не відчував холоду, і хоч його пробирало тремтіння, знав напевно, що причина не в мерзотній січневій погоді. — Я заберу завтра. Твій хлопець там дихає взагалі?

 

Максим навіть не посміхнувся. Влад подумав, що з таким гівняним почуттям гумору, напевно, живеться не дуже.

 

“Мабуть, мені вже час вигадувати, що я скажу у своє виправдання, — Жуков відчував дивну суміш почуття провини і сверблячого збудження, через яке всередині ставало лоскітно і хотілося нервово сміятися. — Або почекати, поки вони самі собі придумають мою важку залежність і просто погодитися? Головне, щоб не запхнули в наркодиспансер”, — хлопець покосився на Саню. Саня курив, не виймаючи з рота сигарету, і дивився собі під ноги. Жодного слова, жодного мікроруху з того часу, як вони вийшли з клубу.

 

“Минулого разу він був більш емоційний”, — Влад безцільно розглядав свої руки. Кінчики пальців усі були в крові через дебільну звичку обдовбаним колупати ніжну шкіру під нігтями до м’яса. Біль не відчувався поки, але він уже міг уявити, які відчуття буде приносити найближчого тижня кожна помивка і дезінфекціа рук.

Не те щоб Влад любив слухати чужі крики… але у випадку з Мітяєвим відсутність крику означала лише затишшя перед бурею. Буря була як двосічний меч, що потрошив всіх навколо і Сашка заразом, а це вже напружувало: Жукову зовсім не хотілося ховати кращого друга після інфаркту в двадцять п’ять.

 

— Послухайте, — впевнено почав Влад, але Мітяєв раптом ожив, виплюнув цигарку на сиру дерев’яну підлогу і рушив до сходів.

 

Максим за хлопцем не поспішав, вдихаючи дим розмірено, розтягуючи насолоду. У нього завжди краще виходило… реагувати. Жуков намагався якось взяти участь, щось сказати, щось зробити, і часом це діяло скоріш згубно, ніж плідно. Ось зараз він знов не підібрав потрібних слів і навіть не зрозумів, що їх ніхто й не потребував.

 

— Це не було тим, що ви подумали, — сказав Влад.

 

— Клас, — Калимов часто закивав. — Усім одразу полегшало від цього.

 

— Слухай, я не збираюся…

 

— Що б ти там не збирався, вийшло, як вийшло. Сідай у машину.

 

***

 

Це не здавалося чимось, що могло завдати серйозної шкоди. Практично кожен рано чи пізно опинявся на чиїсь кухні з першою самокруткою у руках, клав четвертинку марки на язик, щоб “накрило не дуже сильно” або невпевнено кивав, коли хтось пропонував спробувати “ту прикольну дурницю” перед походом до клубу. До смішного простий і безболісний шлях. Сашко сам стояв посеред цього шосе і не бачив реальних ризиків. Мовляв, то всі роблять. Мовляв, нічого страшного. Мовляв, лекції на ОБЖ покликані згустити фарби і відлякати самих недовірливих. Барвиста серіальна картинка ж була набагато привабливішою, вона романтизувала і перекручувала дійсність, змушуючи навіть таких сцикунів, як Сашко, сміливо брати до рук запропонований косяк. Чи варто було щось говорити про Влада, який ніколи не відрізнявся здоровим підходом до чогось?

 

 

Жуков кинув куртку на взуттєву полицю, скинув черевики і пішов до ліжка. Він купував цю квартиру зовсім порожню, з комплектацією “від забудовника” і спочатку планував купити якийсь диван або пару крісел. Потім з’ясувалося, що більшу частину часу він все одно проводить у Макса і Сані, потреба облаштувати житло відпала, тож в результаті малогабаритка могла похвалитися ліжком, журнальним столиком і шафою, він навіть не купив стільці для гостей. Решта простору або пустувала, або була віддана під потреби кухні і неосяжного срачельнику, який хлопець періодично розводив. Максим безшумно роззувся, повісив верхній одяг на холостяцьку вішалку, що складалася лише з двох гачків, і рушив до кухонної зони. Почувся плескіт води, шум чайника, скрип дверцят холодильника: його Влад купував з рук, сподіваючись хоч трохи заощадити на ремонті.

 

— Досить стояти у дверях, — не дивлячись, кинув Калимов Сашкові. Той зрушив з місця, вибрався з кросівок, наступаючи носками на п’яти, а куртку кинув поруч на підлогу. Він не сказав жодного слова за весь час і вивчав намальовані на ламінаті стики між смужками “дерева”. А Влад вивчав Сашка.

 

Коли товаришуєш із людиною майже двадцять років, починаєш розуміти її на дещо іншому рівні. Це не тільки про те, як ви домовляєте один за одного фрази, жартуєте свої локальні жарти, для яких іноді вистачає не те що півслова — напівпогляду. Справжня дружба з таким терміном життя відрізняється від того, що уявляє собі більшість. Це — споріднений зв’язок у її ідеалізованому розумінні. Вона ніяк не задокументована, не відображена у свідоцтві про народження або сімейному дереві, вона не потребує опори у вигляді конкретного ярлика, не вимагає пояснення. Вона просто існує, як фантомна друга голова на твоїх кістлявих незграбних плечах. Більшість часу ви існуєте як окремі організми, але іноді у обох виникає почуття, що мозок у вас один на двох. Ви не просто думаєте схоже, ви читаєте думки один одного. І зараз Влад дивився на Мітяєва і читав на його напівсонній замученій фізіономії усі трагічні сцени, які у Сашка крутилися в голові.

 

“Він поховає мене живцем”, — голос усередині віддавав смиренністю. Зовні здавалося, що у хлопця параліч лицьового нерва, і весь спектр його емоцій звузився до однієї — байдужості.

 

— Скажи вже щось, — видихнув Влад меланхолійно.

 

Мітяєв і рота не розкрив.

 

— Саню.

 

Тиша.

 

— Нахуя ти мене висмикнув додому, якщо не збираєшся говорити?

 

Макс жбурнув ложку в раковину, так що та відскочила і впала на підлогу. Влад припустив, що між парою була якась домовленість, яка передбачала, що вони не нападатимуть на нього скопом. Вдало.

 

— Коротше, якщо збираєшся мовчати, пиздуй додому. Відправиш совою запрошення на індульгенцію, — Жуков чув, як Сашко до нього підходив, але очі не розплющив.

 

— Ти йобнутий, блять, дебіл! — гаркнув Мітяєв, хапаючи друга за грудки. Той на слабких ногах підвівся з ліжка, опиняючись до Сані ніс до носа. — Нахуя? Нахуя, блять?!

 

— Нічого страшного не сталося.

 

— Не сталося? Не сталося?!

 

— Ти ж бачиш, що я в порядку.

 

— І довго твоє “в порядку” триватиме? Доки тримається дія цієї хуйні? А потім ми зіскребатимемо тебе з асфальту? Чи знайдемо з перерізаними венами у душі? Або тебе йобне серцевий напад, як минулого разу?!

 

— То була паніка. І стенокардія.

 

— То був пульс під двісті. Ти не міг дихати і плакав. Я думав, що ти помреш. Я думав, блять, що ти помреш!

 

— Але ж я живий.

 

— Надовго?

 

— На все воля божа.

 

— Сука! — Сашко струснув Влада так, що той клацнув зубами і скривився. — Нахєра ти це робиш? Нахєра ти з мене знущаєшся? Що я по-твоєму маю робити, якщо з тобою щось трапиться?

 

— Нічого не станеться. Я ж не героїном ширявся, господи, просто відісплюся, і все буде нормально.

 

— Ні, блять, скажи, що мені робити, якщо все не буде нормально! Що мені робити? Максу? Твоїм батькам? Наталці? Поруч лягти та здохнути?!

 

— Та бляха…

 

— Давай, розкажи нам, як жити зі знанням, що ти будь-якої рандомної миті поїдеш кукухою і захочеш самовипилитися? Блять. Блять!

 

Жуков підібгав губи. Сашко все вивертав, перетворюючи цілком адекватного, відповідального, помірно агресивного та майже стабільного Влада на убогу інфантильну суїцидальну істоту. У такі моменти друга хотілося задушити голими руками і кілька разів від душі пнути ще тепленький труп. Але злість швидко стихала, особливо, коли Саня, як зараз, стрімко втрачав запал і відкривав рота, ніби риба, що викинулася на берег, важко дихаючи. Червоні плями по обличчю та шиї хаотично поширювалися, а очі червоніли, знищуючи усі зачатки агресії.

 

— Не треба… — горло стиснулося, відмовляючись пропускати слова через трахею. Жуков ненавидів, коли Сашко плакав, слабкість перед ним — таким — була непорівнянна ні з яким конфліктом. — Не треба все вивертати ось так. Я не збираюся вмирати. Я не помру. Ну, найближчим часом, принаймні.

 

Мітяєв дивився на друга зі сльозами, що стояли в очах, і мовчав.

 

— Я дуже постараюся, — прошепотів Жуков. — Ну, припини, Саню, припини плакати.

 

— Я не плачу, — прогундів хлопець, зморгуючи вологу. Сльоза пробігла по щоці і загубилася в шерстинках піжами з флісу. Сил ніби зовсім не залишилося, Мітяєв відпустив Влада і відступав, доки спина не напоролася на перешкоду у вигляді стіни. Влад осів назад на ліжко, щурячись від того, наскільки раптом приємним відчувалося тертя футболки об шкіру і прохолодне простирадло під пальцями.

 

“Зараз розмаже”, — апатично промайнуло в голові. Дуже захотілося вигнати друзів до чортової матері і залишитися віч-на-віч з тією своєю версією, яка не почувала себе лайном. Жуков знав, що довго це не триватиме, хотілося насолодитися кожною секундою.

 

— Ми не закінчили, — промчало по кімнаті смертним вироком.

 

— Максе, йди нахуй.

 

— Обов’язково, як тільки промою тобі мізки і ми всі дружно хряпнемо “барбовал”. Хоча ні, забудь. Тобі лише барбітуратів для повного щастя не вистачало.

 

— Максе, йди нахуй.

 

— Толерантність може проходити згодом. Те, що раніше було на рівні “ніхуя не відчуваю” зараз може бути “відчуваю дохуя”, — продовжував Калимов. — Розумієш про що я? Ти за звичкою можеш прийняти рівно стільки, скільки буде достатньо для передозу.

 

Лайка з Санею часто обмежувалася десятихвилинним криком і матюками, а потім плавно перетікала в спокійну розмову. Вони обидва не вміли логічно мислити на емоціях, тому у конфліктах перетворювалися на формених істеричок. Максим же, хоч і не гребував усілякими їдкими коментарями, принаймні намагався залишатися з холодною головою на плечах. Через це сварки з ним здавались Владу кошмаром, тому що перекричати або підчепити твердодобого Калимова було складно і в процесі зазвичай губився весь запал.

 

— Я, на твою думку, дебіл?

 

— Питання з каверзою? — Калимов жбурнув на ліжко пляшку води, а сам сьорбнув каву. — Ти напевно думав “я робив це купу разів, що може піти не так”. Правда ж? Думаєш, що ти найрозумніший, блять, безсмертний. Що ніхуя від одного разу не станеться, але САМЕ ТАК ЦЕ І ВІДБУВАЄТЬСЯ. Люди, навіть запланувавши, не завжди можуть нормально померти, а скільки таких, як ти, розумників помирає випадково? Будь-який суїцидник позаздрить.

 

— Я, бляха, все ще живий!

 

— Ти оплесків чекаєш чи що?

 

— Я чекаю, коли ти нарешті від мене від’їбешся.

 

— Не дочекаєшся, — Макс багатообіцяюче вишкірився. — Тож або ми раз і назавжди закриваємо тему і приходимо до якоїсь угоди, або ми з твоїм соулмейтом переїжджаємо в цей холостяцький засральник і живемо гомосексуальною шведською сім’єю доти, доки ти не почнеш бути схожим на розсудливу людину. Як ставишся до сендвічів? Посередині тобі точно сподобається.