7

Тайлер

Отупіло витріщаюсь на сумку біля квартири та свіжу стружку на підлозі. Що за нах? Я прийшов додому з метою відіспатися після здвоєної зміни, а тут — сюрприз. Замінений замок.

Незважаючи на пізній час, спускаюся поверхом нижче і стукаю до орендодавця.

— Тайлер, не платиш ти — знайшлися інші, вже й гроші внесли наперед. Бізнес – нічого особистого. Розбагатієш  — приходь, ну, а до того — пробач-прощавай.

— Дозвольте пожити, поки не виплачу борг.

— Про заборгованість не турбуйся. У рахунок її погашення я забрав твій ноутбук.

От сука!

— Він мені потрібний для навчання і коштує дорожче.

— Значить, у тебе є стимул віддати мені гроші протягом тижня, або я віднесу його в ломбард і поверну тобі решту.

— Містер Джейкоб …

— Все-все, чеши звідси. Мені виспатися треба, з ранку справ по горло. Нові мешканці вселяються, — випроводжає мене чоловік і зачиняє двері.

Вдаряю кулаком по стіні.

— Чудово!

Окрім як до Дарнелів йти мені нікуди, так що з притулком я визначаюся швидко.

Дістаю мобілку, маючи намір набрати старшому, і бачу понад десяток пропущених викликів від абонента «Вампір». Спершись на перила, посміхаюся. Нехай я напівтруп від втоми, і не маю даху над головою, але серце радісно вистукує: мені… дзвонив… Аарон…

Усі шістнадцять годин, що я провів у задушливій пральні, хлопець не залишав мої думки. Я переходив від пральні до пральні, завантажував-вивантажував білизну і мріяв про те, як ми підемо на виступ Джоша Купера. Якби на вулиці був день, то я б прожогом поїхав до Аарона, а оскільки в небі видно серп місяця, то мені доведеться почекати.

Закінчивши медитувати на дисплей телефону, я дзвоню Саймону. Зрозумівши, що розбуджений абонент зняв трубку, скидаю виклик, все одно більшу половину слів не розберу, і набираю СМС.

«Пусти переночувати. Мене кишнули з квартири».

«Приходь. Нейт на роботі, займеш його ліжко».

«Дякую :)»

Закидаю ремінь сумки на плече і мігрую на сусідню вулицю. Сай впускає мене в кімнату, і я без зайвих передмов завалююся на ліжко. Мені дуже хочеться спати, а друг, на жаль, налаштований на розмови.

— Я заніс тобі фотоапарат, ти бачив? Він у цілий та неушкоджений, дякую, що виручив.

— Не бачив. Напевно, Джейкоб запхав його в сумку, коли збирав мої речі.

— Тай, я так розумію, ти з роботи? Інакше не вештався б по ночі. Підміняв когось?

— Так, Річі не прийшов, і мені довелося віддуватися.

— Той сучий син надто часто ухиляється.

— У нього дружина народжує, а оскільки я мешкав ближче за інших і був не зайнятий, то… — відключаюся на півслові.

* * *

При сонячному світлі до мене повертається звичний стан духу «не бійся, прорвемося». Перекантуюсь у братів, тісно, ​​але помістимося, а як підзароблю грошей — з’їду. Гаразд, годі грузитися, є справи важливіші.

«Аарон, привіт, як справи? — набиваю я. — Мені незручно говорити, шеф засіче((( а поесемеситись можемо;)»

«Нахабства тобі не позичати», — приходить після тривалої паузи відповідь.

«В сенсі?»

«Грошей багато не буває, так, Тайлер? Витрачай їх з розумом. Що із квартирою? Пристойніше житло зняв?»

«Я у друга ночував», — відбиваю, не розуміючи, звідки він може знати про моє виселення.

«Не роби з мене дурня! Я все знаю!!!»

«Ти про що?»

Звіт про доставку повідомлення не надходить. Очевидно, хлопець відключив телефон.

Я спантеличено дивлюся на мобільний і переводжу погляд на Дарнела, що сидить біля телевізора.

— Він якийсь неадекватний.

— Хто?

— Аарон.

— Не зв’язувався б ти з ним, у багатіїв свої чудасії.

— Можливо, ти маєш рацію, — не сперечаюся я. Проте нутром чую, що щось тут не так. І в дивних СМС Рейнольдса ховається щось значніше, ніж заскок вибагливого елітника. Він не бере трубку і не відповідає на повідомлення ні наступного дня, ні через пару діб, а я, гублячись у здогадах, продовжую набирати його номер. Аарон писав, що все знає, то хай і мені розтлумачить, я хочу отримати хоч якесь пояснення. Все було добре. Чому ж він, ні з того, ні з сього, викинув такий фортель?

— Я відпрошуся раніше і поїду до Аарона.

Нейтон кидає на брата нечитабельний погляд і відвертається мити посуд.

— Здався він тобі, — озивається старший Дарнел, стираючи крихти зі столу.

— Саймон!

— Я давно “Саймон”, і що?!

— Ви чого сваритесь на рівному місці? — дивуюся я, дивлячись то на одного, то на іншого.

У раковину летить тарілка.

— Сай, я більше так не можу, — жбурляє в брата мокру ганчірку Нейт.

— Розкажи сам, чи це зроблю я.

— Дрібний паршивець, — шипить той, витираючи обличчя.

— Снайпер, може, прокоментуєш свою поведінку?

— Запросто.

— Ні!

— Так! Саймоне! — перечить Нейтон і виходить із кухні.

— Тай, я хотів якнайкраще. Я тобі ноутбук купив, замість старого. Зараз принесу.

— Сидіти! — гаркаю я. — По-перше, що відбувається? По-друге, звідки маєш гроші?

Переді мною лягає принесена Нейтоном газета.

— Я казав Саю, що задум нікудишній, але він не став мене слухати, фотограф хрінів! А тепер сидить, трясеться. Батько Рейнольдса спустив своїх псів і дав їм команду «фас». Редактор видання, що опублікував фото, вже в реанімацію потрапив, і нашого доморощеного папараці те саме чекає, якщо журналіст видасть джерело інформації.

Кулак у вилицю старшого Дарнела врізається автоматично.

— Ну, ти й погань.

— Припини, це справі не допоможе, — забігає наперед Нейт, і висне на занесеній повторно руці.

— Зате принесе полегшення, — вириваюся я.

Хлопець заламує мені руку назад і, наблизивши губи до вуха, вимовляє:

— Злість та вбивство — різні поняття.

Скрикнувши від болю, припиняю кидатися на його брата.

— Пусти. Нічого я не зроблю Саймону.

— Точно?

— Так,  — не хочу забруднитись торкаючись до нього.

Проходячи повз Сая, що втирає з губи кров, схиляюся до нього:

— Аарон мені подобається, але тобі цього не збагнути. Ти не бачиш людей, вони тобі здаються двоногими бездушними гаманцями. Це сумно, мій друже.

— Ти куди? — наздоганяє мене біля дверей Нейтон.

— На роботу.

— А після?

— Сюди точно не повернуся. Днями заскочу по речі, бувайте.

* * *

Стою в черзі до каси: зарплата, а радості ніякої. Розписуюсь у відомості та ховаю кровно зароблені в кишеню. На повернення ноута вистачає, на прожиття — ні. Думки, що бігають катакомбами мозку, радості теж не приносять. Вони не знаходять виходу із ситуації, що склалася, постійно упираючись у стіну невтішного висновку. Примирення з Аароном можливе лише за умови видачі винуватця інциденту. А цього зробити я не можу. Він друг, хай і колишній, і моє одкровення виллється йому величезними проблемами. До того ж, в історії є четвертий учасник — Нейтон. Він не винен, що в нього брат — жадібний виродок. Нейт любить старшого і приймає таким, яким той є. У Вегасі у них нікого немає, і хлопцям необхідно триматися разом. Їхні батьки у далекому Вермонті вірять, що сини гідні кращої долі, ніж прибирати гній на сімейній фермі. Ось так і виходить, що з якого боку не зайди, Рейнольдс та Дарнели для мене втрачені. Варто це усвідомити та прийняти, як на плечі сірим саваном лягає самотність. Вона таке саме, як тоді — в дитинстві, коли я втратив батьків. Брати були мені не лише друзями, а й сім’єю, якої мені бракує. Адже знати, що ти не один і тобі є на кого спертися — найбільше у світі благо.

Залишаю пральню і прямую до Джейкоба. Заберу ноутбук, скину потрібні папки на флешку та закладу його. Не знаю, як я буду обходитись без інтернетівської підмоги, але першочергово мені треба потурбуватися про гроші і те, де проведу ніч. Не в парку ж на лавці ночувати. Аби встигнути до закриття ломбарду звертаю до підворіття, щоб зрізати. Для приїжджих Лас-Вегас та Стріп [7] синоніми. Ті ж, хто тут виріс, знають, що місто має подвійне дно. І поденки, що мешкають тут, з легкістю знаходять короткі, наскрізні ходи.

В очі б’є промінь фар і я, затулившись рукою, відступаю вбік, щоб пропустити автівку. Всупереч очікуванням вона з місця не рухається. Її двигун фирчить на низьких обертах, заглушуючи кроки, що наближається ззаду. Поштовх у спину кидає мене на асфальт, і носок чиїхось чобіт прицільно вдаряє по нирках.

Автомобіль, що перегородив дорогу, глухне, занурюючи провулок у темряву. Схоплююсь, незважаючи на біль і нічого не бачачи через зміну освітлення, відмахуюсь від нападника. Судячи з вигуку, мені вдається дістати супротивника, радію недовго. Поблизу, відрізаючи шлях до відступу, матеріалізуються ще три силуети. Я відбиваю кілька атак, але натиск не слабшає. Поставивши блок проти коліна, що мітить у живіт, пропускаю випад у сонячне сплетіння і, захрипівши, гепаюсь спиною об стіну.

Замість того, щоб обчистити кишені, грабіжник хапає мене за волосся і прикладає головою об цеглу. Від сили удару слуховий апарат випадає і до темряви додається тиша. Відморозки завалюють мене на землю і б’ють доки не втрачаю зв’язок із реальністю.

Аарон

Похід до казино приносить непогані плоди. Я побоювався, що охорона не пропустить мене, хвала небесам, свою погрозу батько не реалізував. І по кишенях мотоциклетної куртки компактно розіпхані тридцять тисяч сотенними купюрами. Я вважаю за краще брати готівкою, оскільки, маючи знайомства у банківських структурах, картку татко може з «заморозити».

Побачивши полісмена, що махнув, зупиняюся на узбіччі.

— Я щось порушив, офіцере?

— Ні, аварія на проспекті, вам доведеться об’їхати.

— Дякую за попередження, вдалого чергування.

Я не проти розвідування нових маршрутів, але вдень якось спокійніше. Петляючи ж безліхтарними вуличками, де джерелом світла служить лише фара байка, кайфу від досліджень ніякого. Я скидаю швидкість до мінімуму, боячись подряпати «Ducati» об безсистемно розставлені баки для сміття, і рухаюся, мало не на дотик.

Блядь, знову глухий кут. Я або незабаром виберуся на трасу, або зупинюся і кричатиму «агов!», доки мене не відшукають.

Звертаю за ріг чергової безликої будівлі, і променем вихоплюю з темряви огидну сцену. Четверо хлопців б’ють п’ятого, який не подає ознак життя. Не витрачаючи час на роздуми, газую та збиваю крайнього нападника мотоциклом з ніг. Спритно зістрибнувши з сидіння, завалюю байк на бік, придавлюючи ним бандита в «кенгурусі». Ті, що залишилися, приголомшено дивляться на товариша, що смикається під байком, що дає мені кілька секунд фори. Встигаю вирубати ще одного, зламавши йому щелепу ударом шолома.  Решта приходить до тями і кидається на мене одночасно. Провулок заливає яскравим світлом.

— Негайно припиніть! — наказує знайомий голос, і до мене підбігає Саліван.

— Виклич поліцію та медиків! — звертаюсь до нього, подякувавши своїй удачливості.

— Він прибив Джона і Річарда.

— Ми так не домовлялися,  — навперебій скаржаться Салі вцілілі бандюгани.

— Форс-мажор, — знизує плечима той.

З діалогу заключаю, що втрутився в чужі розбірки. По-моєму, хоч би що бідолаха накоїв, він отримав своє надміру. До того ж нападати гуртом на одного не справедливо.

Схиляюся до побитого хлопця і, прибравши волосся, завмираю. Тай. Кров із розсіченого чола залила пів обличчя, але це, безсумнівно, він.

— Що ти накоїв?!  — кричу я на Мета, дістаючи телефон.

— Не смій дзвонити!  — підлітає до мене друг. — Кидай його і змотуємось.

— Ти здурів?!

— Віддай! — Саліван вихоплює у мене мобільний, — він бачив мене і зможе впізнати. Хочеш, щоб мене посадили через цю сволоту?

— Він людина і йому потрібна допомога!

— Через цього вилупка ти майже тиждень не міг вийти із квартири. А частина наших знайомих плює тобі вслід і тицяє пальцем.

— Не дави на мене! Я заберу Тайлера до себе і переконаю, щоб мовчав. Він винен мені, отже послухається.

— Навіть не думай, — скрипить зубами Метью і вихоплює пістолет. Такий поворот справ посіпак Салівана не влаштовує і вони ретируються, забувши про своїх нокаутованих дружків.

— Мете, подивися на кого ти перетворився, — якомога рівніше кажу я. — Давай заспокоїмося, ти опустиш зброю і допоможеш мені перенести Тайлера в машину.

— Ні! — він наводить дуло на лежачого. Гарячково шукаю аргументи, які можуть зупинити безумця, і не відразу помічаю, що Вудс отямився.

— Ти… — видихає він і стискає мою долоню.

— Аароне, підійди до мене, — кличе Метью.

Відмахуюсь від друга і повністю перемикаю увагу на Тайлера.

— Можеш сісти?

У блакитних очах немає ні крихти розуміння, і в мене зводить живіт від жаху. Спершись на мене, постраждалий підводиться із землі, і я посадивши його біля стіни, йду до Салівана. Прямо: поки пістолет не впирається мені в груди.

— Чого чекаєш?

— Відійди.

— Слухай подальший розклад: я відійду — ти вистрілиш, потім я здам тебе поліції, і двадцять років відвідуватиму тебе у в’язниці. Ти, відгороджений брудним товстим склом, притискатимеш до вуха телефонну слухавку і питатимеш: яка погода на вулиці? Подобається? Не тупи, Мет. — Кладу руку поверх його і повільно відчіплюю пальці Салі від руків’я зброї. — Ось так, молодець, — пістолет падає, і я обіймаю одерев’янілого друга

—У тебе не вийде.

— Ти про що?

— Повернутись у мій світ, не вийде… Ти так на нього дивився… Він не вартий того.

— Не час базікати, сідай за кермо.

— Він чи я — вибирай.

У мене опускаються руки.

— Що за дитячий садок?

— Я не поїду з ним. Роби що хочеш, а мене не вплутуй.

— Звичайно, ти, але кинути Тайлера нелюдяно. Я сам поведу. Де ключі?

— У замку запалювання.

Кидаю Салівану свої:

— Віджени мій байк на стоянку.

— З тебе чистка та знезараження авто. Мало яка у Вудса зараза.

—А з тебе — фарбування мотоцикла, там подряпина.

— Нічого було наїжджати на Джона.

— Не заграйся ти в месника, я цього не робив би.

— Виходить, у всіх бідах винен я?

— Не перебільшуй.

— Забирай хахаля і котись звідси. Я розберуся з рештою.

Вважаючи диспут вичерпаним, доводжу кульгавого Тайлера до автомобіля, і саджу його на переднє сидіння «Ягуара».

— Тай, ти знаєш, як вибратися з лабіринту? Я тутешніми закутками до сьогодні не їздив.

Тиша.

Кошуся на хлопця. Він у свідомості. Дивиться прямо перед собою, приклавши до рани на лобі мою хустку, і мовчить. Мені стає моторошно.

— Де виїзд на трасу?

Нічого не змінюється.

Я гальмую і повертаюсь до пасажира.

— Не бажаєш зі мною розмовляти? Я ж заради тебе стараюся! Якщо тут хтось і повинен показувати характер, то це я.

— Увімкни світло в салоні,  — тихо просить він.

— Що з тобою? Збираєшся милуватися в дзеркалі своєю розмальованою фізіономією?  — натискаю на кнопку.

— Краще?

Тайлер тре пальцями очі.

— Все двоїться.

— Найімовірніше, у тебе струс мозку, проте до лікарні я тебе не повезу. Відлежишся у мене, підлікуєшся. Ребра як, цілі?

— Я не розумію.

— Еее… чи зламані у тебе ребра? — перефразовую я. Добряче ж його по голові довбонули.

— Не чую,  — з відчаєм у голосі вимовляє Вудс.

— …?

— Я слуховий апарат загубив. Висади мене, де тобі буде зручно.

— Тобто, як? – туплю я.

— Помовчи, будь ласка. Не роби мені ще гірше, ніж є насправді. Я очі разом зібрати не можу, не те що читати по губах. Давай зробимо навпаки: говоритиму я, слухатимеш — ти.

Киваю. Він глухий? Я й радий би щось сказати, та слова скінчилися.

— Вибач за фотографії та не шукай цапа-відбувайла. Я не врахував, що ти знаменитий і наша прогулянка може принести тобі неприємності. Мені-то начхати, а ось ти… статус і все таке інше… я не розуміюся на цьому. Тобі слід було мене зупинити.

Я повинен відчувати до Тайлера ненависть, зневагу та злість, але їх немає. Вони перегоріли, коли він узяв мене за руку в провулку, залишивши по собі недоречну гіркоту, співчуття та бажання допомогти.

___________________________________________

Стріп [7]  —  центральна вулиця, де розташовані основні казино та готелі.