Розділ 1

Всі вони бояться мене. Я бачу це, проходячи коридорами академії, ведучи пари. Вони лише вдають, що все добре. Але ж насправді я чудовисько для них, яке може їх вбити. І всім однаково, що навіть коли я не у своєму тілі, то не завдам їм шкоди.

 

Я вовкулака. Таке моє прокляття. Я вовкулака, який викладає в академії магії, ще і є куратором одного факультету. Студенти справді люблять мене, але коли приходить день перед повним місяцем – все змінюється. Я  стаю для них небезпечною нечистю. І ніхто не розуміє, що я при своєму розумі.

 

Хоча, ні. Лише троє студентів це розуміють. Даниїл, Юрій та Дамелі. Що ж, вони мої друзі. Єдині, хто зараз у мене є.

 

Я – Авінов Лев Костянтинович. Навіть по зовнішньому вигляду я не схожий на звичайного викладача Історії магії та куратора факультету Хорса. Ікла, як у вовка, бурштинові очі, загострені вуха видають мене. Показують всьому світу, що я народився нечистю і до кінця життя нею буду.

 

Ходячи по коридорах гуртожитку, я перевіряв розселення. Лише одного не розумів. Не вистачає однієї студентки. Хоча, якщо вірити пліткам в академії, вона може і не з’явитися, бо потрапила на Велес.

 

Неподалік я почув крики. Там же зачинилися двері. Я пішов на звуки конфлікту. Ну так, з кімнати Дамелі. Що ж, я не здивований. А це хто?

 

—     Що за галас?

 

—     Та Дамелі, як завжди сцену влаштувала, Леве Костянтиновичу.

 

Іншого я і не очікував.

 

—     Дивно, сьогодні вранці вона мені здавалася такою радісною.

 

Тільки зараз я побачив незнайому мені дівчину. Світле волосся, зелені очі, одяг факультету Хорса. Вона була досить симпатичною. Але я не пам’ятав її.

 

—     А ви, юна леді, що тут робите?

 

—     Я Д’яченко Марія. Повинна була потрапити на Велес, але потрапила сюди. Ось і прийшла заселятися.

 

Я здивувався. Не часто у нас таке бувало. А вона виглядає милою. Я думаю, що ми зможемо подружитися.

 

—     Що ж, я радий, що така чарівна особа прикрасить будні нашого факультету. Ми обговоримо це питання на загальних зборах, не хвилюйся.

 

У Марії в очах з’явилася надія. Я усміхнувся.

 

—     До речі, я так і не представився. Я – Авінов Лев Костянтинович.  Викладатиму у вас історію магії, за сумісництвом – куратор Хорса. Якщо будуть питання – не соромся звертатися до мене. Дамелі у нас дівчинка зі складним характером, не хвилюйся, я підшукаю тобі іншу кімнату. Розумію, наш факультет завжди відділявся від решти. Питання про заселення зазвичай обговорюється наперед. Давай допоможу з валізою.

 

—     Дякую велике.

 

Я взяв речі Марії та ми пішли до виходу. Я помітив, що дівчина з зацікавленістю розглядала мене. Але страху в її очах.

 

—     Вибачте, я можу здаватися неввічливою, але це не ви часом…

 

—     Єдиний викладач-вовкулака? Так, я. Але не хвилюйся, я завжди при своєму розумі.

 

—     Я й не хвилююся. Не думаю, що в академію пустили викладати того, хто може вбити студентів.

 

—     Ти одна з єдиних, хто це розуміє.

 

Я побачив старосту Велеса й підізвав.

 

—     Допоможи, будь ласка, юній леді заселитися в гуртожиток.

 

Я намагався вловити кожну деталь у зовнішньому вигляді Єсена. Світле волосся, блакитні очі. Вони нагадували мені маму і мого молодшого брата. Яких батько вигнав. Навіть ім’я те саме. Але ж прізвище зовсім інше. Чи є шанси, що це й справді мій брат, якого я вже 18 років намагаюся знайти? В голові сплили неприємні спогади про той день.

 

Мені було лише 10 років, коли це сталося. Єсен тільки народився. Але батько був злий. Вовкулакість наше родове прокляття. Всі сини були ними, але він виключення. Народився звичайним чарівником. Я сидів і спостерігав, як він спить у своєму ліжку, але знизу були чутні крики. Мої спроби помирити батьків були марними.

 

Я почув кроки до кімнати. Двері відчинилися. То була мама. Вона почала збирати речі.

 

—     Мамо, не йди..

 

—     Вибач, Леве. Мені потрібно. І Єсена заберу. Вибач, милий, я не хочу цього, але потрібно.

 

—     Мене забери, будь ласка. Я ж не зможу без вас.

 

Вона підійшла до мене та обійняла. Я розумів, що це останні наші обійми, від чого сам заплакав. Вона погладила мене по голівці.

 

—     Милий, все буде добре. Я впевнена, що ми ще зустрінемося.

 

Вона вмерла. Це все, що я знав. Поліція відмовлялася мені говорити, що з дитиною, де брат. Всередині душі горіла ця надія, що я ще побачу брата. Йому в лютому було 18.

 

—     Леве Костянтиновичу, яка приємна зустріч!

 

Цей голос з нотками жарту було важко не впізнати. Я обернувся і побачив Даниїла. Настрій відразу піднявся. Але тепер деякий час прийдеться вислуховувати його жарти про собак. Ох, за що! Скільки мені ще разів йому повторити, що я вовк, а не собака.

 

—     І я тебе радий бачити. Давай відразу по ділу. Що потрібно?

 

—     Та я ж просто вирішив побалакати з найкращим викладачем академії.

 

—     Дякую. Але я знаю тебе.

 

—     Леве Костянтиновичу, я справді просто вирішив підійти побалакати

 

Я засміявся. Він іноді був такий непередбачуваний.

 

—     Ну якщо й так, то я просто попереджую тебе, що якщо ще раз побачу, як ти куриш в приміщенні академії – приб’ю.

 

—     Ой, ну пухнастику.

 

—     І досить мене так називати. Я на 9 років старший за тебе.

 

—     Ага, пухнастику.

 

Його не виправити. У нього просто такий характер, до якого потрібно звикнути.  Надіюся, що його сусіди по кімнаті не страждатимуть хоча б перший тиждень від нього.

 

Ми розговорилися, прогулюючись подвір’ям академії. Час від часу до мене підходили студенти з питаннями щодо заселення, пар та іншого. Завтра вже почнеться навчання. Добре, що тільки вступні пари, бо з початком року починалося якесь божевілля. Жодний рік був з якимись проблемами на початку. І цей вже не виключення. Ох і донесуть мені проблем батьки Ґірс.

 

Була вже глибока ніч, коли я спокійно міг лягти спати. Але мене непокоїло лише одне. Єсен. Я увімкнув свій ноутбук й знайшов документ, в якому все було записано.

 

Справа №285

 

Ім’я:Гуленко Софія Анатоліївна

 

Причина смерті:імовірно самогубство

 

Тіло:не знайдено

 

Свідки:Бойко Катерина Романівна

 

Я кожний день прочитував цей текст, намагаючись зрозуміти, навіщо моя мама це зробила, якщо обіцяла ще зустрітися зі мною. На душі було тяжко. Я відчував себе зрадженим. Зрадженим батьком, який відмовився спілкуватися зі мною, після того, як дізнався, що збирався просто викладати в академії. Зрадженим матір’ю, яка зчинила це, хоча обіцяла ще зустрітися зі мною. Зраджений долею, яка послала на мене це прокляття. Лише через те, що я народився в цій сім’ї.

 

—     О Великий Хорс, навіщо ж ти допустив це?

 

Я знову прочитав те, що відомо. Брат з після цього жив у дитячому будинку. Але дітей з магічними силами. Йому 18, це повинен бути Єсен. Я відчуваю, що це він і є. У нього риси обличчя моєї матері, але я й бачу сумління Авінових. Якщо це й справді не він, то я не знатиму, що робити.

 

Я закрив ноутбук й ліг спати. У мене завтра є перша пара, потрібно бути відпочившим.

 

На наступний день

 

Я сидів в учительській, коли телефон задзвонив. На екрані був незнайомий номер. Я вийшов у коридор і побачив Марію, яка якраз дзвонила.

 

—     А ти що тут робиш?

 

—     Я від Асгайра Адамовича йшла.

 

—     Вдалося розв’язали вашу проблему?

 

—     Ні, він каже, що помилки й бути не може.

 

Я сам трохи засмутився. Дівчата так надіялися потрапити на свої факультети.

 

—     Я пам’ятаю, як роки три назад ходили чутки про хлопця, який також потрапив не на свій факультет. Я не став в них занурюватися. Тільки почав тоді викладати, у мене були справи й по важливіші. Але чутки швидко зникли.

 

Наскільки пам’ятаю, що він тоді не потрапив якраз на Хорс.

 

—     Я чого вам дзвонила. Для студентів не передбачена ніяка прогулянка академією?

 

Я задумався.

 

—     Раніше куратори проводили екскурсію. Але зараз у нас багато часу. Просимо старост, але і їм не до цього.

 

Дівчина засмутилася.

 

—     Я знайду вільну годину для тебе. Не часто у хорсовців така зацікавленість в академії.

 

Марія відразу зраділа. Ми пішли. Мені було приємно з нею спілкуватися під час екскурсії. В ній виднілося щось хорсівське, хоч і це не сильно видно. Поки що. Але я впевнений, що скоро це виправиться. Я допоможу їй. Вперше за довгий час бачу таку хорсівську ауру. Вона неначе світиться.  Такий же тільки Юрій.

 

Я повів її до верби. Мені й справді захотілося їй підняти настрій. Їй подобалася природа, я бачив це.

 

—     Не хвилюйся так через факультети. Я впевнений, що скоро все стане на свої місця.

 

—     Дякую.

 

Я взяв її за руку, щоби трохи заспокоїти. Дівчині було приємно. Прийшовши до верби, у неї очі загорілися від цієї краси.

—     Як гарно. Але ж хорсовці не люблять природу.

 

—     Я вовкулака, не забувай.

 

—     Точно. Іноді забуваю про це. Головне те, що ви нікого не вб’єте, інше ж неважливо.

 

—     Ти права.

 

Мені подобалася така думка. Й те, що вона відразу не злякалася мене. В її очах не було ні граму страху. Люблю таких чарівників.

 

—     Ви говорили, що я одна з єдиних розумію, що ви безпечний. Чому?

 

—     Багато хто звик думати, що всі народжені вовкулаки у вовчій подобі вбивають. Вони відмовляються вірити в те, що є різні зілля, які допомагають залишатися при розумі. Ти реально одна з єдиних. Окрім тебе є ще Даниїл, Юрій та Дамелі.

 

—     Першого знаю, з останньою вже вдалося познайомитися. Цікаво, хто такий Юрій?

 

Я усміхнувся. Спогади про нього викликали усмішку.

 

—     Він найкращий друг Даниїла, так що і з ним тобі пощастить познайомитися, особливо знаючи те, що ти його сусідка. Думаю, що на посвяті, якщо раніше не зустрінеш його. Тільки не дивуйся, коли дізнаєшся, що він брат Стефанії. Вони характерами й справді не схожі. Ти можеш у нього багато чого навчитися, він найкращий учень на потоці.

 

—     Він мені вже подобається.

 

Я засміявся. Він й справді багатьом подобався. Але знаючи його сестру, тяжко було повірити, що вони брат і сестра. І з батьками та сама ситуація.

 

Я провів Марію до її гуртожитку та пішов до свого. Голова була заповнена думками і я не помітив, як наткнувся на когось. Точніше на Даниїла. Він впав на підлогу.

 

—     Та за що?

 

—     Вибач.

 

Я допоміг йому піднятися.

 

—     Не забився?

 

—     Та нормально. Дивіться під ноги, Леве Костянтиновичу.

 

—     Ти також.

 

—     Добре, вибачте.

 

—     Від тебе знову цигарками тхне.

 

Насправді цей запах подобався мені, але не тоді, коли це порушення правил академії.

 

—     Я у дозволеному місці палив.

 

—     Завершуй вже з цим. До добра не доведе.

 

Я пішов до свого гуртожитку.