Розділ 11

Коли я повернувся до кафе, але вже з викладачами, Марії, Стефанії та Юрія там вже не було. Але дівчата і до гуртожитку не поверталися, коли я був в академії. Можливо, пішли до села. Там сьогодні якесь святкування було.

Ми сіли за столик біля вікна. В кафе в основному були марівці, які весь час віталися з нами. Кайда з Адою жартували з ними, Валентин же думав, як по тихому піти звідси. Ну нічого, він сам згодився приєднатися до нас, нехай тепер терпить це все. 

Я подивився на Камелію, яка вибирала, що собі замовити. Що ж, я також голодний. З моєю роботою нормально не поїси, тому я взяв меню і сам почав вибирати.

— Здається мені, що ти, Камеліє, щось приховуєш від нас, ‒ сказала Ада. Її вміння говорити прямо вражало.

— Тобі не здається, але вам ще не час знати про це. Єдине, що можу сказати, що навчалася я не в Польщі, а в Сирині, але якщо це дізнається Асгайр, то вам не жити.

Я завмер. Вона не приховує навіть те, що навчалася в Сирині. А так, як в архівах немає жодної інформації про неї, то і зовнішність з іменем змінені.

— Ти молодша за нас, але ніхто з нас не пам’ятає тебе.

Я здивувався від того, що навіть Валентин включився в розмову.

— А хто сказав, що я молодша за вас. Може я одноліток, або навіть старше? Я не говорила свій вік.

Нам принесли замовлення. Я подивився на порцію Камелії. Це була улюблена страва мами.

— Любиш млинці з шоколадом?

— Обожнюю. Пам’ятаю, як готувала їх для… близької людини. Ми обоє їх безмежно любили. Ех, якби можна було повернути час назад. Я б з радістю прожила той період знову.

— Що за період? ‒ запитала Кайда.

— Давно це було, років 18 назад. Я не настільки молода, як ви думаєте, лише виглядаю так. У мене було щасливе життя. Близькі люди оточували мене.

Я зняв окуляри. Вісімнадцять років назад. Коли мені було лише 10.

— А що далі сталося.

Камелія стала сумною.

— Я стала вигнанкою у сім’ї. І пішло все шкереберть. Знаєте, хорсівські сім’ї. Куча правил, які потрібно дотримуватися, щоби залишити статус.

— Як же тут не розуміти. Мій батько вигнав маму через те, що подумав, що вона зрадила йому. Хоча такого ніколи не було.

Камелія сумно подивилася у вікно, неначе згадуючи щось. По її щоці покотилася сльоза, яку вона відразу витерла.

— Не приховуй, я відразу тебе впізнав.

Викладачі-марівці спостерігали за нами, розуміючи, що з Камелією було не так.

— Ти правий, ніхто нікому не зраджував. Це жахлива помилка, що він так подумав.

— Я нічого не розумію.

Я подивився на Валентина.

— Я потім все поясню.

— Де ви весь цей час були?

— У Вінниці. Перебралася туди, орендувала квартиру, але кінці з кінцями ледве зводили. Моя погана репутація ж на всю Україну розповсюдилася. Коли вже зовсім жахливо стало, то прийшлося піти на жахливий крок, як би я цього не хотіла.

— Ти про Єсена?

— Так. Я рада, що ти впізнав у ньому свого брата. Після того дня я те й робила, що шукала роботу. Але потім мене почали переслідувати люди Костянтина.

А мені він цього ніколи не говорив.

— Прийшлося імітувати смерть, змінити документи, зовнішність за допомогою магії. І після цього всього легше стало. Я відучилася на аспірантурі в Польщі, ледве туди поступила. Потім ще декілька років працювала і нарешті змогла сюди приїхати працювати. Вже всі забули про ці чутки, я рада.

Всі ми уважно слухали цю історію. Рік тільки почався, але він вже мене дивував. Вона і справді жива? Прямо перед мною? Я не вірю…

***

Коли ми повернулися до академії, я запросив маму до себе в кімнату. Мені стільки потрібно було їй розказати. 

— Сідай.

Я підійшов до кухні та почав заварювати чай. Але мама мене перебила.

— Ну не так ти робиш!

— А як ще можна робити…

Я обернувся і подивився на маму. Але перед мною була не рудоволоса Камелія. А справді моя мама. З її справжнім зовнішнім виглядом. Блакитні очі, блондинисте волосся. Я здивувався від того, що їй вже 48 років, але виглядає вона максимум на 35.

Вона обережно забрала у мене трави й відправила чекати біля столу, поки сама щось чудила на кухні. Через 10 хвилин вона поставила дві чашки на стіл. Я відразу відчув знайомий запах. Запах дому.

— Ну розказуй, як життя, як робота. Може дівчина є?

— Ма, ти тільки воскресла в моєму житті, а вже про дівчину питаєш. Нікого у мене немає.

— Ну, а що? Ладно, розказуй.

Ми проговорили так декілька годин. Весь цей час я не міг повірити, що це насправді. Невже все стане на свої місця?

Характер мами не змінили ті події. Вона була такою ж веселою, ніжною, доброю. Багато жартувала, сміялася. Я відчув себе малим хлопчиком, який  тільки прибіг зі школи й хоче швидше розказати їй про всі події, що сталися. Тільки зараз я був вже дорослим чоловіком. Але неймовірно щасливим.

— А калина, а калина не верба… ‒ почулося за вікно. Я виглянув у нього. Марівці, ну аякже. Стоп, Даниїл?

— Що там?

— Порушники дисципліни.

— Чур я іду з тобою.

Мама відразу перетворилася знову на Камелію і ми побігли на подвір’я. Там була компанія марівців. Ну і серед них Даниїл.  Я б більше здивувався, якби його там не було.

— Хороші мої, зараз комендантська година.

— Леве Костянтиновичу! А ви що тут робите? ‒ запитав один зі студентів.

— Та так вийшло, що ви прямо під моїм вікном. Марш по кімнатах, поки Аді Володимирівні не пожалівся.

Більшість послухалися мене і пішли до гуртожитку. Але Даниїл залишився. Він подивився на мене. В очах була якась хитрість.

— І довго стояти будеш?

— Дай відпочити.

— В кімнаті відпочинеш. Не прикидайся, що ти п’яний, ти зараз тверезий, як скло.

— Ой, все ти знаєш.

Тільки зараз Даниїл помітив Камелію позаду мене. Він усміхнувся.

— Пані, добрий вечір.

— Я викладачка з нумерології, так що не пані, а Камелія Юріївна.

— Даниїл. Приємно познайомитися.

— Даня, марш в кімнату.

Я вже злився на нього.

— Та якось не хочеться. Сусід фіг знає де, нудно.

— Камелія, йди до себе в кімнату, я сам розберуся.

Вона послухала мене і пішла до нашого гуртожитку. Пощастило, що мама живе на поверх вище.

— Лисеня, що ти хочеш?

— Та в кімнаті якось нудно..

Я взяв його під руку і потягнув до себе в гуртожиток. Якщо він повернеться туди, то мені прийдеться шукати його по всій академії, а цього не хотілося. Легше вже буде, якщо сьогодні ночуватиме у мене. Все одно не вперше.

— Тихо, якщо хоча б один викладач дізнається – я тебе вб’ю.

Даниїл кивнув і ми пішли в мою кімнату. Як же добре, що більшість в цей час сплять. Ми швидко зайшли та я зачинив двері на замок. Хоча б у нас вони не зламані, не те що у студентському гуртожитку. Влад любить двері вибивати. Як і Даня.

— Які хороми!

Я притис Даниїла до стіни й закрив йому рота рукою.

— Відчинене вікно, тихо.

Тільки зараз я помітив, в якому ми обоє положенні. І не я один. Даниїл розчервонівся. Я опустив свою руку і Даниїл нарешті сказав:

— Добре.

Але ми обоє так і залишилися стояти. Ця картина з боку непогано виглядає. Та і від першого лиця також. Він гарний. Може поцілувати його? Так, про що це я. Він же може мої думки прочитати.

Я відійшов від нього та сів на диван. Просто уяви, що цих думок не було. Даниїл все ще стояв біля дверей, не розуміючи, що йому робити.

— Лисеня, не стій.

Даниїл сів на стілець біля столу і подивився на мене. Я відповів, на його погляд. Ну от що мені зараз з ним робити?

— Все ще я трохи п’яний, Пухнастику.

— Колись я тебе вб’ю, але точно не сьогодні. Переставай вже.

Може це був натяк? Мара візьми, він же справді не прочитав мої думки тоді?

— Прочитав.

Чо-о-о-о-о-рт

Ми весь цей час дивилися одне на одного. Намагався ні про що не думати, але не виходило. В голову так і закрадалися думки, що він занадто гарний. Стоп, я ж легко можу захиститися від цього. Йому це не подобалося. Зосередившись, я побудував невидиму стіну між нами. Щоби життя маслом не здавалося.

— Я також можу думки читати, але у мене немає звички вдиратися в особистий простір.

— Весь правильний такий.

Я все ж не стримався і заглянув в його думки.

— Але бажання у нас одне на двох.

— Ти ж не вдираєшся в особистий простір, пухнастику.

— Це було виключенням.

Даниїл встав і підійшов до мене.

— Навіть не думай. За правилами не можна.

— Правила створенні, щоби їх порушувати.

— Не тоді, коли ти викладач.

— Про це ніхто не дізнається.

Він нахилився поцілував мене. Я його точно колись вб’ю.

Я швидко перервав поцілунок, хоч не сперечаюся, що хотів би його продовжити.