Promises I Won’t Keep

Від перекладачки:

Переклад любительський. Прям реально. Я й почала цим займатись, щоб покращити англійську, тому якщо бити, то не сильно. Насолоджуйтесь 🙂

Дякуючи студентам медикам першого курсу, цей текст звучить, як щось адекватне. 

Від автора:

Це один з тих творів, який, мабуть, краще підійшов би як багаторозділовий фанфік, і колись, коли я матиму достатньо часу і хисту, зроблю це. Хай там як, темп поспішний, але мені подобається ідея (основа) історії, тож побачимо, чи зроблю я щось із ним пізніше.

Я позначив (ла) це як слеш, бо Дазай та Чуя перебувають у стосунках протягом цього часу, але тут не так багато романтичних сцен чи чогось такого.

***

Дазай прокинувся. Він цього не очікував, якщо чесно, ніколи не очікував — добре це чи погано, але прокинутися лише означало, що він не помер протягом ночі. Він похмуро моргнув у темноті кімнати. Останнього разу у свідомості, почав згадувати Дазай, звучали вибухи й Чуя, який щось кричав перед ним — можливо його ім’я; Чуя завжди був таким драматичним. Той панікував, і Дазай не дуже впевнено подумав, можливо вибух зачепив його..

Він не впевнений ні в чому. Згадав дракона, що повзав небом. Він сподівався, що Чуя не-

Останнє, що він бачив: яскраві, сяйнисті очі Чуї та рука, що обережно відкидала його волосся назад; після чого мафіозі злетів у повітря, розбиваючи великі шматки цементу руйнованих будівель, що падали з неба.

І Дазай, який програв боротьбу зі свідомістю.

Перевіривши поранення, він відчув густу кров на волоссі, але поріз не здавався таким вже й поганим — хоча шишка болюча. Рани завжди здавалися гірше наступного ранку, ніж були насправді, — зітхнув Дазай. Він не помре від неї.

Закінчивши з цим, він оглянув кімнату. Та була лише два на два метри — маленька камера, якщо залізні ґрати на двох стінах мали якесь значення. Він вдивлявся в темряву іншої кімнати. Вікно знаходилось занадто далеко — зависоко, щоб дотягнутися і замале, щоб пролізти. Навіть ставши на ліжко, кінчики пальців відставали щонайменше на тридцять сантиметрів.

Тож, в план втечі вікно не входило. Інші камери повністю темні — жодного отвору.

Перед камерою відкривалась велика область із затіненими сходами, які він ледве міг розгледіти у світлі зірок. Дазай перевірив двері — зачинено, — і  речі. Всі відмички зникли — навіть схована під пряжкою ременя й та що була підшита до поділу пальто.

Він зітхнув — той, хто це спланував, явно зробив гарну роботу. Дазай би цим майже пишався, якби це не було так незручно.

Петлі щільно закручені, і не було нічого, що б можна було використати для відкриття.

Тихий звук в іншій камері привернув його увагу — поки він оглядався, він не дуже замислювався про його… сусіда? Чи як люди називають тих, хто знаходиться у сусідніх кімнатах?

— Гей? — гукнув він, тримаючи пальцями ґрати.

Щось ворухнулось у темряві — обрис, що здавався водночас завеликим й замалим; Дазай списав на оптичну ілюзію. Тіні мали звичку робити саме те, чого ти від них найменше хотів.

— Ти прокинувся, — прошепотів голос, похмурий і знайомий, але Дазай не міг зрозуміти чий саме. Він звучав наче із жаху, але це не мало ніякого сенсу, тож Дазай це проігнорував.

— Ага! — розплився у посмішці Дазай. Він міг би спробувати обворожити цю людину, ким би вона не була, тим паче якщо збирався вибратися звідси; навіть, можливо, використати її.

— Ти тарган, — здивовано прозвучав той, і хриплість в голосі змусила Дазая подумати про Чую, — але Чуя ніколи не називав його тарганом. Це занадто просто. Вони мали куди як більше прізвиськ, щоб уколоти один одного, схожих на таргана.

— Не правда, — обурено відповів Дазай. Він видав свій найпереможніший смішок. — Хоча, я знаю, деякі можуть мене так називати. Як довго ми тут?

Фігура рушила, у Дазая аж волосся стало дибки, коли він бачив те небагате в темряві.

— Час не має для мене значення, — байдуже відповів той. — Я погано його відстежую.

Дазай роздратовано засміявся, все ще намагаючись зачарувати сусіда — хоча той вже злив його. На щастя, він був майже певен, що це не Фьодор, — людина, яка не була в змозі хоч раз за розмову не зловтіхати. Маленькі радості.

— Як тебе звати?

— В мене багато імен.

Око Дазая сіпнулось.

— Як я можу звертатися до тебе? Звати «сусідом» не дуже ввічливо.

— Вибери одне, Дазаю, — відповів інший, наголошуючи на його імені.

Очі Дазая секундою зіщулились. Він жодного разу не говорив свого імені.

— Не думав, що ти мене знаєш. Ми вже зустрічалися?

— Ми ніколи не розмовляли, — похмуро прошепотів сусід. Здавалося, у цих словах ховався жарт, але Дазай не міг розпізнати його сенс.

Руки Дазая міцніше стиснулися на ґратах між ними. Тінь дратувала, до того ж чому голос звучав так знайомо?

---

Фігура, здавалося, пройшла до протилежного кутка, завершуючи цю розмову. Дазай повернувся до його лавки-ліжка та ліг. Він лише сподівався, що ранкового сонця буде достатньо, щоб освітити обидві камери, дозволяючи йому зрозуміти ким була фігура.

Коли Дазай прокинувся — сонце ледь встало й минуло лише кілька годин. Світання пронизувало його камеру, м’яко висвітлюючи темні кути та простір перед сходами. Крім цього, звідси він зміг побачити кілька шаф з документами та стіл, із безладом зі стопками книг та паперів, а посередині стояв маленький ноутбук із закритою кришкою. Уздовж однієї зі стін стояли великі полиці, на яких зберігалося всіляке наукове обладнання, — він міг розпізнати більшість із них ще з молодості, де проводив післяобідні години в медкабінеті Морі. Останнім елементом обладнання був великий стілець з ременями.

Картина перед ним, йому зовсім не сподобалась.

Він повернувся до сусідньої камери та хоча все ще було темно — побачити щось стало простіше. Фігура згорнулась калачиком на лавці, обличчям до стіни, але Дазай міг побачити мідне волосся навіть у сірому світлі та тендітне тіло, що здавалося безсило-млявим.

Дазай впізнав би свого партнера будь-де.

— Чуя? — вибухнув він, не усвідомлюючи цього, очі розширились. Як це чібі міг брехати йому?

Чи то планувавши встати, чи то відчуваючи вбивчий погляд, маленький чоловік двигнувся, повертаючись, щоб подивитись на Дазая.

Кров Дазая захолола.

На обличчі Чуї були багряні шрами, такі темні, що майже чорніли, на руках, та й скрізь, занурюючись під одяг. Його очі мерехтіли червоним у темряві. Посмішка, якою обдарували Дазая, була зловісною, без життя та емоцій, до яких Дазай звик.

— Чуя, якого біса? — прогарчав він, не в змозі стриматися.

Посмішка зникла і він насупився.

— Ненавиджу це ім’я, — сказав той. — Завжди ненавидів. Таке… просте. Таке невигадливе, — знизав плечима. — Але, мабуть, це було найкраще, яке він міг отримати. Яке розчарування.

Пазли почали складуватися, але Дазаю не подобалось те, що він бачив і лише залишалась надія, що він помилявся, що це було галюцинацією. Гриби. Знову з’їв ті гриби з гір.

— Вітаю, Дазаю. Гадаю, це наша перша зустріч. Ви завжди звали мене Арахабакі, — насміхався той. — Я б потиснув руку, але не буду.

— Арахабакі? — недовірливо повторив Дазай. — Чуя, жарт — повна лажа.

— Чуя мертвий, — пояснив той і губи скривилися у злій посмішці, коли Бог підійшов ближче. — Його серце зупинилось в останньому бою, де він застосував Прокляття. — Дазай відчув як його серце завмерло від цих слів, а подих перехопило. Створіння, співуче, продовжило: — тебе не було там. Ти не врятував його.

Дазай вдарився об ґрати, простягнувши руку якнайдалі до іншої камери, змахнувши рукою. Якби він зміг анулювати… все було б гаразд. Якщо він зможе повернути Чую, цей ранок залишиться лише дивним спогадом.

Арахабакі вправно відійшов.

— О, Дазаю, ти що, хочеш трупа-сусіда?

Дазай дозволив рукам упасти, спираючись на середню перекладину.

— Якого біса? — він не міг відвести очей від Арахабакі, спостерігаючи, як той погойдуються в такт відомої тільки йому мелодії — Чуя виглядав так спотворено, немов лялька на ниточках, які неможливо було зрізати.

Арахабакі повернувся до нього за мить, піднявши руки, ніби в танці.

— Ти виглядаєш засмучено, Дазаю, — сказав той, темні очі весело блищали. — За всі ці роки, які я був змушений спостерігати за тобою, я б ніколи не подумав, що тебе буде хвилювати, що він помре. Чи це провина? Бо він помер, рятуючи тебе.

Дазай стиснув долоні, можливо, якщо продовжить говорити з Арахабакі, то з’явиться нагода дізнатися щр-небудь.

— Чому ти не зруйнував це місце? Що тебе тут тримає?

Той вишкірився:

— По-перше, я хотів побачити твоє обличчя, — пояснив. — Чудова хвилина знищення надії. Не думаєш, демонічний вундеркінд? — сміх став кислим. — Я вирвуся… скоро. Лише згадаю, що означає мати тіло. Це тривало занадто довго. Як думаєш, відчуваю я біль? Я не пам’ятаю, що таке біль, — до того як Дазай зміг щось сказати, Арахабакі схопив два пальці лівої руки й із хрускотом зламав їх, ехо відбилося від стін. Той виглядав не вражено. — Ні… Я не відчуваю болю. Соромота. Я б міг добре повеселитись.

Дазай подивився на синці, що булькали під шкірою, на зламані пальці й відступив. Він втратив контроль над цією розмовою і якщо він хоче повернути Чую таким, як той був, йому потрібно грати розумніше. Знову озирнувшись, він проігнорував тихі смішки Арахабакі, поки той продовжував кружляти по камері.

Де їх викрадачі? Це якийсь тест? Він сів, схрестивши ноги, на підлозі, втупившись в сходи. В нього достатньо терпіння, йому просто потрібно, щоб вони з’явились.

---

Минула, мабуть, година, а Арахабакі все продовжував говорити те, що залазило під саму шкіру Дазая. Він знав, що його підколи лише для реакції, але дещо, на що той натякав, не давало Дазаю спокою. Не мало значення, що вони з Чуєю вже розмовляли про це — вони повинні були це зробити, щоб стати… тим ким стали. Це було так ново, те що зріло між ними, але ще не було достатньо великим для найменування. Але ж існувало.

— Він думав, що ти помер. Ти знав це? Ти залишив його повністю самотнього і він думав, що ти нарешті вбив себе. Уяви собі його здивування, коли перше, що ти робиш, коли бачиш його, це принижуєш. Яка сумна ніч. Так багато вина і самоненависті. Чудовий час.

Просто ігноруй, думав Дазай про себе, тримаючи себе за плечі та вдивляючись в передню частину камери. Він скоріше віддав би перевагу гвинтам у пальцях, ніж це. Він знав. Довга ніч з трьома пляшками вина і вони нарешті щиро розмовляють.

— Знаєш, як він прокидався? Його кістки трималися лише завдяки гравітації після Прокляття — тупа назва, я казав? — воно ламало його. Однісінький на полі, порослому травою, куди міг зайти будь-хто. Йому знадобилось так багато часу, щоб відійти після того дня — коли ми вперше заспівали роки тому, а ти… ну, не здивований, що тобі було байдуже. — хихикнув. — Не думаю, що тебе колись хвилювало, чи не так?

Просто ігноруй, око Дазая знову сіпнулось, поки той продовжував провокувати його. Він не міг сказати, що було правдою або брехнею, але він знав Чую, знав його найглибші страхи та знав, як він ненавидів думку про смерть, від втрати контролю, ненавидів думку втрати контролю. Це було однією із причин Дазая довбати його, наче знуджена ворона — він хотів бачити, як Чуя відпускає себе, розкривається.

— Ах, я б хотів бійки з драконом — чудово б провів час. Шкода лише, що він шукав тебе в тому… інциденті з туманом. Хоча минула бійка була гарною. Особливо момент, коли він чекав на тебе, — Арахабакі шалено посміхнувся крізь ґрати клітки, і він захихотів: — До останнього моменту, коли він був таким впевненим, що ти прийдеш, вчасно торкнешся його руки й усе буде добре, — очі радісно блиснули. — Він помер сам, монстром, і тепер тут я. Хіба не поетично?

Дазай так міцно стиснув зуби, що був певен, один з них тріснув. Як він міг, так легко потерпіти краху позавчора? Бій, в якому він був потрібен Чуї — бо як інакше хтось з них би взявся за дракона — і Дазая не було там.

За мить він уже був на ногах, знову намагаючись застати Арахабакі зненацька. Той лише захихикав та поправив куртку. Дазай задумався, чи це і є безумство — йти проти демона свого партнера?

Двері нагорі сходів розкрились з довгим скрипом і глухо вдарилися об стіну. Дазай миттєво звернув увагу на трьох чоловіків, які спускались сходами. Той, що йшов попереду, виглядав старшим: світле волосся, що торкалося плечей, і еспаньйолка, що йому пасувала. Вдягнений в прості, але зроблені на совість речі — коричневий жилет, кремову сорочку та відповідні штани. На шиї висів ланцюжок з окулярами. Він йшов, як людина, що звикла панувати в кімнаті, просто з’явившись в ній.

Дазай доклавши зусиль нагадав собі, йому потрібно заспокоїтися. Двоє інших вдяглися схоже — один високий, худий, з темною шкірою та об’ємним, наче хмара, волоссям із сірим відтінком; щодо другого, той виглядав розсіяно, з товстими окулярами та з чубом, що спадав йому на очі.

— Доброго ранку, — сказав японською лідер з сильним акцентом. Французьким, за секунду зрозумів Дазай. — Мене звати Віктор Гюго, це мої компаньйони, панове Дюма та Сент-Екзюпері. Ласкаво просимо.

— Куди саме? — не втримався Дазай.

Очі Арахабакі палали, варто тому було відступити від трійці, з глибин вирував гнів.

Цікаво, подумав Дазай. Тож Арахабакі знав їх і не був у захваті.

Не те щоб Дазай теж був би, їх знайомство проходило у клітці.

— Чудове питання, — заявив Гюго, склавши руки позаду. — Вчора, чи, швидше два дні тому, Ви втрутилися у дуже важливий експеримент, який був під нашим керівництвом.

— Експеримент? — легковажно перепитав Дазай, шалено посміхнувшись. — Ось чому над Сурібачі був дракон?

Гюго засміявся:

— Так, перепрошуємо за будь-яке занепокоєння, але ми повністю контролювали ситуацію.

Дазай недовірливо глянув на нього:

— Дванадцятиметровий дракон був під контролем.

— Oui! Ми відправили його на пошуки конкретної людини, і, повинен сказати, це спрацювало.

Дазай не міг не помітити, що Арахабакі присів на ліжку, немов пантера. Величезні багряні очі, схожі на лампи, не блимаючи дивились на трьох чоловіків. Той виглядав неначе звір на полюванні, абсолютно нерухомий, очікуючи слушного моменту накинутись.

— Ви шукали Арахабакі? — ризиковано висловив думку Дазай.

Гюго схвильовано кивнув:

— Не було впевненості, як знайти його, але згідно з отриманою нами інформацією, він з’являється тільки коли є справжня загроза, тож ми найняли користувача здібності, щоб той виступив приманкою, і дивіться, — Він показав на рудого, — Він тут. — Гюго посміхнувся в бік Арахабакі. — Ми шукали тебе роками, розумієш. Навіть послали двох найкращих, щоб знайти тебе, — на цьому, його веселий настрій зник: — Чув, вони загинули.

Дазай зітхнув:

— Це все, звісно, мило-славно, але що я тут роблю?

— Страхування, — тихо сказав з легкою посмішкою Чорний чоловік. — Чули, він може бути некерованим.

Арахабакі прошипів, впившись пальцям в залізну раму. Його вираз обличчя був вбивчим. Вперше, відтоді як Дазай прокинувся, той не посміхався.

Дазай обміркував, як може це використати.

— Ах, так, — в голос сказав Дазай. — Багато, хто намагався контролювати — і стільки ж загинули через це. Розумію-розумію.

— Так, — погодився Гюго. — Саме до таких висновків я й дійшов.

Дазай кивнув у відповідь. Після чого хитро посміхнувся до Гюго.

— Яке горе, що мені до біса, — схрестив руки за головою Дазай з байдужим виразом обличчя.

Гюго виглядав приголомшено.

— Pardon? — перепитав він.

Дазай голосно засміявся, не відчуваючи ані крихти розваги. Він показав великим пальцем у бік Арахабакі.

— До того ж мій партнер мертвий, — його очі блиснули, а на обличчі з’явилася маніакальна посмішка. — Через тебе. Ти вбив Чую, — він підійшов ближче до ґрат, опинившись за кілька сантиметрів від холодного заліза. Його голос похмуро, погрозливо знизився: — Тож з якого біса мені допомагати?

Очі Гюго розширились, і йому знадобилася мить, щоб заспокоїтись, зіткнувшись із Дазаєм, яким той був до появи Озброєного Детективного Агентства, навіть до Чуї — демоном Портової Мафії.

— Я зрозумів, — сказав Гюго. — Можливо, нам варто подивитися, як далеко зайдуть ці хвастощі.

Він відійшов убік і кивнув Дюмі. Чоловік відкрив двері. Перш ніж Дазай встиг щось зробити, Дюма скрутив його руки та міцно втримував, поки Дазай намагався вибратися. Він ворухнувся, притиснувши своєю вагою, але невдовзі зрозумів, що не може поворухнутись. Він коротко глянув на Арахабакі.

Демон подивився на нього, розгублено нахиливши голову, неначе тварина. Дазаю здалося, що він побачив спалах блакитного в багряних глибинах, і щось у ньому схопилося в ту мить, що дозволило Дюмі із силою провести його через усю кімнату до стільця. Його утримував Дюма, поки де Сент-Екзюпері прив’язував зап’ястя, щиколотки та грудину. Дюма взяв лице Дазая обома руками), змусивши його подивитися на стелю. Дазай скривився, борючись з путами.

— Я мав надію, що ти будеш більш… як це? Відкритим? Вірчим? Ні, схильним до співпраці. Ось воно. Але якщо ти наполягаєш бути на боці цього звіра, тоді нам залишається лише змусити тебе. 

Дазай скривився і забажав розірвати Дюму на шматки, поки його тримали. Він не міг бачити що відбувається: як де Сент-Екзюпері обвів першим ременем його лоба, а другий навколо шиї. Нарешті, Дюма відійшов, але Дазай зрозумів, що не може ворушити головою.

Ну, це незручно.

Він боровся з путами, намагаючись пальцями дістати застібки.

— Якщо ти продовжиш, я змушу мсьє Дюма зламати тобі пальці. Я цього не хочу.

Дазаю не сподобалося, як він замовк. Йому були потрібні пальці, якщо він хотів витягти й себе, і Чую.

Він відчув як голка проникла під шкіру і зашипів. Через мить ще одна.

— Терпіння, — спершись, сказав Гюго. — Ми лишень візьмемо трохи крові. Нам потрібно зрозуміти, як працює твоя здібність. Можливо, через шкіру. Мозкові хвилі? Дари дуже загадкові. Хоча люди з надздібностями існують десятиліття, ми все ще знаємо про них замало.

Дазай, якби його спитали, міг обійтися без монологу. Поруч почувся брязкіт і він хотів би побачити що сталося. Де Сент-Екзюпері здригнувся і ненароком знову встромив голку в руку Дазая.

Дазай скривився.

— Заспокойся, — сказав Гюго, хоча не було зрозуміло, каже він Дазаю чи де Сент-Екзюпері.

Божевільне хихикання пролунало з іншого боку кімнати. Ах, – подумав Дазай, – Арахабакі втомився від ігнорування. Який пихатий бог. Хоча він вважав, що це основа буття богом.

— Припиніть негайно! — наполіг Гюго, залишаючи Дазая, щоб розібратися з Арахабакі. Пролунав спалах електрики й Дазай здригнувся.

Чуя ненавидів електрозброю. Вона була улюбленою в лабораторії ще в…

Він прислухався.

Арахабакі прошипів:

— Забери це від нас.

План Дазая набув остаточних обрисів. 

---

Здавалося, що минули години, але, ймовірно, пройшло лише близько тридцяти хвилин, відтоді як Дюма почав обережно знімати обладнання з його руки та ліктя. Він почувався слабким, його нудило. Вони взяли занадто багато крові. Дазай, однак, зосереджувався — хоча відчував як думки пливуть, почувався млявим. Він міг це використати.

Він дозволив Дюмі допомогти йому підвестися, а потім перехилився набік, ударившись о медичне обладнання та підкинувши тацю в повітря, а Дазай упав на землю.

Дюма вилаявся, схопив його за лікоть і підняв на ноги. Дазай зашипів від болю, коли велика рука стиснула те місце, де щойно була голка.

Він скористався хаосом, важко опершись на Дюму, поки француз саджав його назад до камери.

Де Сент-Екзюпері вилаявся, коли він почав прибирати безлад, який створив Дазай. Сам винуватець лежав, притулившись до прохолодного каменю, одним оком стежачи за ними, намагаючись не кпинити, виражаючи свій тріумф. Це було надто легко. 

У рукаві у нього був схований скальпель, зокрема Дазаю вдалося схопити кілька маленьких шматочків дроту з однієї з полиць.

---

Дазай дочекався, поки троє французів підуть, а потім почекав ще трохи для надійності. В нього був лише один шанс, і він не був певен, чи спрацює це взагалі. Якщо Арахабакі говорив правду, він вб’є Чую, але він мусив сподіватися. І мав стримати обіцянку.

— Ти маєш пообіцяти мені, щоб не сталося – якщо я втрачу над ним контроль … ти вб’єш мене, Дазаю. Ти, бляха, переріжеш мені горлянку, тому що я не хочу бути маріонеткою навічно.

— Чуя, я не-

— Я не хочу бути чудовиськом.

— Чуя-

— Немає нікого іншого, кому б я це довірив.

Дазай відчув тягар обіцянки на своїх плечах, даної майже сім років тому. Неохоче, та він погодився, бо думав, що завжди буде поряд і зможе зупинити Чую, перш ніж він перейде межу. 

Зіткнувшись зі своєю невдачею, він міг би хоча б спробувати це виправити.

Небо тліло за маленьким вікном, Дазай чекав вже досить довго. Він сів — не маючи змоги рушити з місця, де його посадив Дюма. Він має діяти швидко. Десь у кімнаті були камери, тож йому доведеться вибратися разом з Арахабакі — а після справлятися з наслідками.

— Прокинувся? — спитав він, не дивлячись в камеру.

— Та, — відповіли йому.

Дазай кивнув. Він порахував до п’яти й кинувся до дверей. Йому не знадобилося багато часу, щоб відімкнути замок за допомогою нових інструментів.

— Підступний демон, — прокоментував Арахабакі, і Дазай не був певен, образитись на ці слова чи пишатись сказаним.

Він не обрав жодного варіанту. Ставши перед однією з камер, він сказав:

— Якщо я дам тобі вийти, що ти зробиш?

Тихо сміючись, Арахабакі хвилясто махнув рукою:

— Я той хто я є, Дазаю, і я зруйную все на своєму шляху.

Дазай скривився. Він чесно сподівався на будь-який інший результат, але ось вони тут.

Багрові очі зустрілися з його:

— Думаєш залишити мене позаду?

Думав. Він ненавидів це визнавати, але повинен.

Хоча, він не міг. Не міг дозволити Гюго та його партнерам приборкати Арахабакі. Жоден не був спроможен на це був, жоден… Та Чуя. Чуя був здатен.

Ну, Дазай розбереться з цим пізніше.

— Ми розберемося з цим після того, як залишимо це місце, — сказав він, маючи надію, що його голос чується сповненим надії. Це була здебільшого бравада.

Брови Арахабакі піднялись і той засміявся:

— Ти плануєш зупинити мене, як тільки ми вийдемо. 

Так і було. Найпростіший план.

— В тебе є ідея краще? — спитав він.

Арахабакі задумався — його шрами зросли? Дазай не мав ні секунди дійсно звернути на це увагу, але відчув що ті стали більше, ніж були.

Час спливав. У нього не було жодної ідеї, що станеться, якщо Арахабакі поверне контроль над силами.

Ймовірно, кінець світу.

Він швидко зірвав замок та дозволив дверям відчинитися. Арахабакі залишився на місці.

— Ну, — сказав той. — Принаймні це має бути весело.

Дазай важко зітхнув. Це було поганою ідеєю. Але він завжди грав картами, які мав на руках, і сьогодні вони включали Арахабакі.

План набув не остаточних обрисів — не надто вдалих, але він нещодавно зрозумів, що мусить покладатися на інших, навіть якщо вони погано ладили.

---

Вище сходами за дверима тихо. Довкола пахло пліснявою, зморщивши носа, Дазай дозволив Арахабакі йти попереду. Він хотів тримати його в полі зору наскільки це було можливо — важко було довіряти нібито божественній істоті. Особливо, коли та хотіла спалити все до тла.

Перший, з ким вони зіткнулися, був де Сент-Екзюпері. Чоловік, здивовано глянувши на них, вихопив електрошокер та націлив на Арахабакі. Той відскочив, шиплячи та плюючись на пристрій, як безхатній кіт у вуличній бійці. Дазай прудко схопив електрошокер, смикнувши його з руки де Сент-Екзюпері та встромив у горло скальпель іншою рукою. Бризнула кров, зросивши обличчя Дазая. Він скривився.

Він ненавидів відчуття крові на обличчі.

Де Сент-Екзюпері витріщився на Дазая, широко розкритими очима, його руки чіплялися за бежеве пальто детектива, поки він опускався.

— Збираєшся позбавитись цього? — спитав Арахабакі, не відриваючи очей від електрошокера.

Дазай задумався:

— Не думаю, — оголосив він, поклавши його до кишені.

Той ошкірив зуби:

— Не будь таким злим, Дазаю, — прогарчав він, хоча це прозвучало майже як муркотіння. — Інакше я можу захотіти залишити тебе поруч. Щоправда, я також отримуватиму величезне задоволення, вбиваючи тебе.

Дазай стряхнув кров з кінцівки. Після чого схопив де Сент-Екзюпері за безвільну руку, щоб витерти обличчя об рукав мерця:

— Чому ж?

— Звісно, ​​бо він цього не хоче, — процідив той і, обходячи Дазая, рушив коридором. —  Це сміховинно.

Дазай на мить набрав повні легені повітря. Він ненавидів чути про його партнера з вуст Арахабакі, і, на жаль, той, здавалося, усвідомлював це, оскільки постійно згадував про його пса. Проблема полягала в тому, що ворог міг легко його читати.

---

— Збираєшся допомагати? — спитав Дазай, відчиняючи двері в кінці коридору — ті були важкі та армовані. Він працював над тим, щоб відчинити замок.

Почулося зле хихотання — Дазай ненавидів цей сміх. Він би вирвав голосові зв’язки Арахабакі, якби це не означало зашкодити ще й Чуї.

— Ні, мені подобається дивитися як ти працюєш, — просто відповіли йому. — Я бачу, як в тебе в голові крутяться шестерні, Дазай. Його тут немає. Тобі доведеться вбити нас. Хіба це не було б… мило.

Ця думка змусила щось в животі Дазая здригнутися, і він не був впевненим що гірше — що саме Арахабакі сказав це, чи що він мав рацію.

---

Розібратись із Дюмою було дивовижно просто. Дазаю вдалося підкрастися до нього в кімнаті охорони та перерізати горло.

Так йому і треба.

Він перевірив усі монітори, швидко перемикаючи їх. Гюго ніде не було видно. Дазай вилаявся.

Дазаю не знадобилося більше миті, щоб направити електрошокер на консоль в офісі охорони. Він вищирився, коли побачив, як линуть іскри, вибухаючи з верхньої частини консолі.

Добре. Йому просто потрібно, щоб вони були ще більші.

Арахабакі зачекав зовні, скрививши носа, коли побачив що робить Дазай.

— Ти ж знаєш, як сильно він не любить електрику? — спитали його.

Дазай знав. Він знав, як Н використовув її для контролю малого Чуї та Арахабакі, до такої міри, що Чуя на мить завмирав, якщо хтось розмахував перед ним електрошокером або електрорізом. Такий вираз обличчя бачили лише деякі, а якщо хтось і коментував його, Дазай подбав про те, щоб вони отримали кулю в лоба.

Ніхто не мав знати страхів Чуї. Не тоді як Дазай захищав його.

Він розбереться з Гюго пізніше, коли консолі почнуть плавитися від жару вибухів.

— Вихід сюди, — замість цього сказав він.

— Не можу дочекатись, — відповіли йому.

---

Вибратися було просто, Дазай штовхнув двері із непримітного складу в Портовому районі. Зсередини рокотали вибухи та долинала пожежа – очевидно, те, що він розпочав у кімнаті охорони, розрослося в геометричній прогресії. Він не чекав, мав зробити перший крок, перш ніж Арахабакі встигне втекти.

Дазай напав, розмахуючи скальпелем. Він був так близько, але Арахабакі відстрибнув і скальпель ледь торкнувся шкіри.

— Цк, цк, — промовив той, багряні очі палали. — Так грубо.

Дазай щось пробурмотів і знову рушив. Він стрибнув уперед, Арахабакі прослизнув убік. Дазай вивернувся, ухиляючись та спробував схопити Арахабакі. Електрошокер був у кишені, він скористається ним, але почекає, поки не залишиться іншого вибору.

Арахабакі відскочив з дороги.

Навколо нього почало формуватися багряне сяйво. Дазай відчув, як його час закінчується. Він мав діяти зараз, швидко, і йому потрібно було відволікти Арахабакі. Дазай чув, як наближаються машини – він зробить звук настільки гучним, щоб була надія, що це спрацює.

Це спрацює лише якщо вона буде тут.

— Вибач, Арахабакі, — співоче протягнув Дазай. — Я маю стримати обіцянку.

Багряні очі бога повернулись до нього.

— Дазаю, вниз! — прокричав Кунікіда і Дазай різко припав до землі, чуючи над собою рикошет пострілів, спрямованих в Арахабакі.

Стрибнувши, неможливо для більшості людей, Арахабакі ухилився, весь час сміючись.

— Ох, — видихнув він. — Ось заради чого варто жити.

Кунікіда вистрибнув з машини — він, очевидно, стріляв в Арахабакі через вікно, а тепер щось шалено писав у своєму блокноті. Дазай спостерігав, як Арахабакі повертається до нового бійця, шалено зарегочи. У руці Кунікіди з’явилася світло-шумова граната, після чого він кинув її в Арахабакі, але той відбився й граната з тріском вдарилася об склад.

Очі Кунікіди під окулярами широко розкрились й Дазай подумав, чи бачив той коли-небудь Чую таким раніше. Єдиний раз, коли він міг би це зробити до всього цього, був би інцидент у Шібусаві, і, ймовірно, його відволікало бажання вижити.

Дазай відчув, що доведеться пояснити купу всього, щойно все закінчиться. Йому просто потрібно було переконатися, що це закінчиться.

Арахабакі кинувся на Кунікіду швидше за звук, хоча й трохи хитливо. Бог безперервно починав повністю контролювати тіло Чуї.

Дазай вилаявся, і, можливо, крикнув ім’я Кунікіди, він не був певен, але щодуху мчав за червоною плямою.

Якщо Кунікіда продовжить відволікати, можливо у них буде шанс.

Дазаю потрібен лише один.

Кунікіда пригнувся від першого удару, хоча його окуляри тріснули від пориву вітру, від його сили. Він схопив руку Арахабакі, намагаючись перекинути його, як робив це з багатьма іншими ворогами, але Арахабакі лише засміявся та злетів ще вище в повітря, змушуючи Кунікіду пригнутися, інакше його б винесло над дахом.

Ацуші, розмито-блакитний і смугастий, збіг з даху палаючої будівлі та наздогнав Арахабакі.

Дазай не був певен, хто ще тут був, але він мусив підійти ближче.

Бій над ними привертав дедалі більше глядачів. Члени Мафії, які досі тинялися поблизу, тепер спостерігали з безпечної відстані — не можна сказати, що у бійців бракувало інстинкту самозбереження.

— Дазаю, — прогарчав голос біля вуха. — Якого біса?

Дазай повернувся, щоб побачити Акутагаву.

— А, тебе теж викликали? — він вдихнув, перед тим як повернути увагу назад до бою.

Акутагава злегка прокашлявся в руку та кивнув. Його очі розширились, коли він побачив що відбувається.

— Що-?

— Вважай за ворога, Акутагава, — швидко попередив Дазай. — Це не Чуя.

Його не здивувало, як зблідло лице Акутагави. Він був одним із тих, хто знав про здібність Чуї — знав усе. Це була суворо прихована таємниця. Расьомон втягнув його у бій, і на коротку мить Дазай відчув, як гордість пробитає до кісток, коли Ацуші звільнив місце в битві для Акутагави.

— Ах, ці діти змушують мене плакати, Чуя, — вдихнув він, спостерігаючи за битвою. Йому лише треба секунда відкриття — йому потрібна лише…

Це зайняло набагато більше часу, ніж він думав, тому Дазай не здивувався побачивши явні ознаки крові та переломів кісток, поки Арахабакі намагався отримати повний контроль над тілом. Заплямоване Горе мало один з найбільших недоліків з усіх здібностей — але Дазай не мав часу обдумувати це зараз.

Він рушив уперед. Нарешті Арахабакі відкрився. Ацуші, кулак якого був загорнутий у Расьомон, вдарив того об землю.

Кунікіда опинився поряд за секунду, схопив Дазая за руку та розвернув його, давши йому необхідного поштовху, щоб полетіти до свого…

— Відпочинь, — прошепотів він, тільки-но його пальці стиснули зап’ясток Чуї.

Маленьке тіло миттєво завмерло, тіло затремтіло, ніби боролося саме з собою.

Арахабакі обдарував його останньою зловісною посмішкою, перш ніж зникнути — шрами, нарешті, почали відступати, так повільно, як ніколи раніше. Яскраві блакитні очі Чуї розфокусувались, як тільки він впав, і Дазай втримав його за руку. Йому не довелося кричати, кличучи Йосано.

Вона вже була тут.

Дазай не хотів відпускати, але Чуя не дихав, а його тіло було так понівечене, що Дазай почав думати, чи не кінець це.

Він замислився, чи не скінчилося все.

Кунікіда стояв біля нього, відтягуючи від Чуї. Хоча Дазай, можливо, й кричав, можливо, й бився, його увага не була зосереджена ні на чому, крім маленького, побитого партнера, очі якого були заплющені, і Дазай не бачив, як рухаються його груди.

Дазаю завжди подобалось спостерігати за роботою Йосано — бачити, як кістки та шкіра повністю загоюються, не залишаючи після себе жодного шраму чи плями. Він дивувався, як його життя може бути настільки іншим, якщо він знав Йосано ще коли вона була з Морі. Можливо, їхня біда була у їх спогадах, якщо бути чесним, але він думав, можливо, вони могли б зрозуміти один одного — єдиний, хто бажав смерті і єдина, хто її не боялась.

Він опустився на коліна і Кунікіда болісно стиснув його плече, він знав чому. Якщо Кунікіда відпустить, Дазай повернеться назад і тоді надії не буде.

Йосано витерла піт із чола, відтоді як почала тиск на груди Чуї. Метелики — блакитні, золоті, прекрасні — роїлися навколо них, як ніби їх приваблювали мертві.

Хіба не було старої небилиці про це?

Ох, подумав Дазай, в нього шок.

Він відчув щось позаду і повернув голову — Ацуші та Акутагава чекали стоячи немов охоронці за ним.

Він справді гордий за цих дітей.

Лайно, він надто емоційний.

Йосано поглянула на нього і посміхнулася:

— Ну ж бо, — сказала вона до нього і Кунікіда послабив тиск.

Дазай спотикаючись підійшов до Чуї. Він був майже певен, що проповз принаймні частину шляху, але нічого не мало значення, окрім як дістатися туди.

Очі Чуї були відкритими, яскраво блакитними і його шкіра мала здоровий блиск. По тілу Чуї звивались ледь помітні сліди шрамів Арахабакі, які здавалися постійними, червоними, як опіки. Але саме Чуя дивився на нього.

Дазай не був певен, що сказати першим та бовкнув без сенсу:

— Ти йобаний ідіот.

Очі Чуї зіщулились і він сів, ударивши Дазая кулаком:

— Га?

Дазай легко спіймав його зап’ястя і поцілував кісточки пальців. Обличчя Чуї почервоніло.

Йосано захихотіла:

— По черзі, ви двоє говорите, ми будемо біля машини, — сказала вона. Дазай чув як вона відводить Кунікіду, Ацуші та Акутагаву геть. Кунікіда, здавалося, сварився і закричав від болю. Йосано використала свої нігті.

— Знаєш, що сталося? — придушено промовив Дазай, коли Чуя пересунувся зручніше.

— Я… Був дракон і… тебе поранили, — тихо промовив він і продовжив: — Я думав, ти помер. І втратив контроль.

— Ти гадки не маєш, — прогарчав Дазай. Тепер, коли з Чуєю все гаразд, Дазай відчув, як його охопили тривога та паніка останніх двадцяти чотирьох годин. Він надто довго їх відштовхував, і голос застряг у горлі, коли намагався вимовити слова.

Але як розповісти Чуї що його найгірший страх здійснився? Усе, тому що Дазай помилився.

Тепла рука тримала його за щоку, великий палець гладив обличчя. Це відчувалося так добре, що Дазай затамував подих, і всі його емоції почали розсипатися.

Чуя підвів Дазая на ноги, відводячи їх від Озброєного Детективного Агентства (і Акутагави).

— Давай, скумбрія, — прошепотів він, ведучи Дазай до кутка, де вони могли побути трохи на самоті.

Дазай в’яло слідував за ним. Як він збирається пояснити Чуї, що сталося?

Він не був певен, коли почав говорити; він бурмотав усю історію, спотикаючись об уламки та шматки, коли втомлено пояснював Чуї все, що сталося за останні сорок вісім годин.

— Ах, тож це все було пасткою, — роздумував Чуя. Він виглядав надто спокійним поруч із панікою Дазая. — І я повівся.

Дазай нещасно кивнув. Він цього не бачив — ніхто не бачив. До нападу не було жодної інформації про те, що щось має статися.

— Ти мав перерізати моє горло, — сказав йому Чуя, коли вони влаштувалися біля стіни будівлі, все ще тримаючи його за руку. — Це б дуже сильно спростило тобі роботу.

— Чуї потрібно перестати просити мене вбити себе, — серйозно промовив Дазай. — Я не збираюсь цього робити.

Блискучі блакитні очі Чуї поглянули на нього повні сподівання:

— Навіть для порятунку міста?

Дазай дратівливо видихнув, дивлячись угору поміж великими складами на небо.

— Яке місто може бути краще за тебе? — здивувався він, так, ніби він ніколи раніше цього не усвідомлював.

Щоки Чуї порозовіли та втішно стиснув його долоню.

Він підвинувся ближче і поклав голову на плече Дазая, прихилившись до стіни. Дазай вдихнув піт та сирість камери, слабкий присмак полуничного шампуню і щось ще, що було цілком Чуї й повністю усвідомив, що вони вижили. Він поклав свою голову на голову Чуї й просто… дихав.

***

Післямова автора:

Друзяки, я буквально написав (ла) все це за ніч і цей ранок. Вибачте, якщо не дотягує до рівня. Я втомився (лась).

Хоча, вони лише з’явились ненадовго, Александр Дюма (якого я обожнюю), ймовірно, найбільш відомий серією “Три Мушкетери”, або ж “Граф Монте-Крісто”. Ентоні де Сент-Екзюпері написав одну із моїх улюблених книжок — Маленького принца, або ж “Le Petit Prince” в оригіналі. Віктор Гюго написав “Горбань з Нотр-Даму” відомий як “Les Miserables”.

Маю надію, що вам сподобалось. Бережіть себе.

Від перекладачки:

Ненавиджу передмову та післямову цього сайту, поки її не виправлять буду писати в частинах, вибачайте. Отже, я вбила на цей переклад приблизно кілька тижнів, під кінець я вже зовсім увійшла до смаку і переклад пішов швидше, але, в цілому, я почала під кінець жовтня, а закінчила тільки зараз (ураховуючи перерви та наступний редакт).

Що я хотіла сказати. “Бережіть себе” в оригіналі зазначалось як “Drink some water”, що перекладається досить просто, але у нас немає жодного сенсу. Ще коли я вперше переклала після/передмову автора і все видалилось (ненавиджу), я шукала в інтернеті що це взагалі могло означати, то ось результат моїх пошуків. Дякую за прочитання, маю надію вам сподобалось. Будьте гарними дітлахами та киньте кудос оригіналу (автор буде бачити цей переклад, бо він (вона) просила скинути посилання на переклад (переклад є і на Ао3 також)) 😉