IV

***

POV Шаблій

— Таким чином, навіть за великого бажання Матвієнко фізично не міг скоїти це вбивство…

Я слухаю Тараса в піввуха, хоча й так знаю, що ця гілка розслідування впевнено веде у глухий кут. Але, як нормальний керівник, даю йому договорити, з поваги до виконаної роботи і втраченого часу.

— Алібі, по-перше, стовідсотково підтвердив бармен, який упізнав його по фото, по-друге, ми перевірили у закладі камери. У момент вбивства свого «товариша», той закидувався черговою порцією міцного алкоголю.

— Причому в такій кількості, що навряд чи зміг би після цього тримати в руках щось важче за склянку, — цинічно додає Ярік. — Та й мотиву в нього немає. Якщо ми залізобетонно стоїмо на тому, що і суддю, і наркодилера Трофименка вбила одна людина, то Матвієнко взагалі сюди не лягає. Навіщо колишньому зеку чіпати служителя Феміди? Вони в житті ніколи не перетиналися.

— До речі, Ярік правий, — підтримує Броменко. — Ми з Альбіною вже прогнали перехресний аналіз контактів Матвієнка й Отковича. Жодних перетинів і випадкових знайомств. Вони рухалися в різних колах, належали до різних світів, навіть шансів на те, що колись спілкуватися, практично немає.

Я відчуваю, як ця фраза влучно розбиває ще не скріплену цементом картину доказів.

Тож мені залишається хіба що визнати очевидне:

— Отже, колеги, Матвієнка доведеться відпустити. Повертаємося до початкової версії, що обидва вбивства можуть бути безпосередньо пов’язані з виправдувальним вироком Трофименку.

Переводжу погляд на експертів і озвучую їм нові задачі:

— Андрію, Альбіно, мені потрібен повний список потерпілих по тій справі. Родичі, свідки, близьке коло обвинувачення.

— Зрозуміли, Вікторе Вікторовичу, — одразу відповідає Альбіна.

— Окремо подивіться і визначте, хто міг залишитися вкрай невдоволеним таким вироком судді. Усі дані одразу передавайте Римарю та Гайворону, нехай відпрацьовують.

Вони синхронно підхоплюють планшети та виходять з кабінету, не поставивши жодного зайвого питання. Люблю працювати з людьми, яким не треба пояснювати очевидне по три рази.

Я перевожу погляд на Римаря й Гайворона:

— А ви двоє — ретельно проходитеся по всіх, кого дадуть експерти. Ре-тель-но, — повторюю, чітко розділяючи склади. — Це зрозуміло?

— Зрозуміло, — відповідає Тарас, ще й схвально хитає головою.

Нарешті вранішня нарада добігає логічного завершення. І поки простір кабінету знову наповнюється знайомим шелестом паперів, а я вже майже фізично відчуваю гіркоту чорної кави на язику, по яку збирався сходити до буфету, як раптом…

— А де це наша Ольга Сергіївна? — за спиною лунає голос Полянського.

Його запитання лишає у мене чіткий післясмак невиправданої цікавості та показної байдужості, і видається не просто дивним, а майже безглуздим. Бо з усіх присутніх саме він мав би знати, де зараз перебуває полковниця, принаймні з огляду на ті стосунки, що досі пов’язують їх поза цими стінами.

Чи знаю я, що вони разом? Звісно знаю. Я ж не сліпий. Це надто очевидно для будь-кого, хто вміє спостерігати й складати факти в одну загальну картину. Чи думав я коли-небудь її за це засуджувати? Ні. Чи хотів би я бути на місці Сергія? Швидше за все — теж ні, бо поруч з Ольгою Сергіївною, насправді, не передбачалося ніякого «місця». Вона не була жінкою, яку можна затиснути в рамки звичного сімейного побуту. Вона самодостатня, монолітна конструкція, виплавлена з пекельної праці, гіпервідповідальності та сталевого характеру, і, якщо вже називати речі своїми іменами, вона була «занадто Косач». У цьому була її неймовірна сила, але в цьому ж була й її самотність, бо поруч з такою жінкою можна бути лише на рівних. А таких людей у її житті…

Ну, принаймні на моїй пам’яті, не було.

Я жодним чином не коментую Сергієве запитання і навіть подумки не дозволяю собі копирсатися в особистому керівниці. Це межа, яку я принципово не переходжу і не збираюся переходити, тому чесно відповідаю:

— Вона зранку поїхала на зустріч в суд. Потім мала би заїхати до генерала, — в підтвердженні моїм словам, двері за нашими спинами відчиняються, і Ольга Сергіївна швидким, зібраним кроком заходить до нарадчої кімнати, на ходу знімаючи рукавички.

— Добрий ранок, колеги.

Миттєво підхоплюю її привітання:

— Добрий, Олю. Ну як пройшла зустріч?

Я спостерігаю, як вона ставить сумку на стіл, перекидає пальто через руку, і звертається, але не до мене:

— Пане підполковнику, зачекайте, будь ласка, мене у кабінеті.

У її голосі звучить холодна відстороненість, і вона зовсім не пасує до розмови з людиною, з якою, якщо вірити очевидним фактам, її пов’язує не лише службова вертикаль, а й дещо значно менш формальне.

— Ну, добре, Ольго Сергіївно, — відповідає Сергій. І виходить, залишаючи нас удвох.

Тільки тепер полковниця дивиться на мене.

— Ну, як ви тут без мене? Впоралися? — питає звично зібраним тоном.

— Будемо відпускати Матвієнка, алібі підтвердилось, це якщо коротко. А як твоя зустріч з суддею?

— У цілому пройшла нормально, — каже вона і на секунду замовкає, а її пальці, ще кілька хвилин тому спокійні, починають стискати тканину пальта, яке вона так і не поклала на спинку стільця. — Хоч знайомий не працював з Отковичем вже більше року, однак дещо цікавого розповів.

— Щось конкретне?

— Павло прямо не говорив, але фактично підтвердив, що той відверто розвалював обвинувачення і відпускав тих, кого мали б засудити.

— Тобто банальні хабарі?

— Так. Схоже, він зовсім не цурався брати гроші, — вона знижує голос. Я знаю, що такі припущення мають присмак чогось брудного для людини її принципів. Вона може працювати з будь-якою гидотою, але корупції прояви завжди зачіпали її особисто, хоч полковниця ніколи в цьому не зізнавалася прямо.

— Я скажу Андрію, щоб перевірив його банківські рахунки.

— Добре, — киває вона. — І ще нехай піднімуть старі справи, де Отковичем були винесені виправдувальні вироки. Особливо ті, де фігурували організовані групи або великі суми.

— Олю… а чому ти не захотіла обговорювати це при Полянському? — це питання заздалегідь не готувалося. Не прокручувалися у голові формулювання і не добиралися безпечні слова, воно вирвалося саме по собі, без попереднього узгодження з мозком.

Тож зараз я чекаю, що мене поставлять на місце, чекаю різкості, й короткого «це не твоя справа». Бо в закритій системі координат Ольги Косач особисте життя було обнесене колючим дротом під напругою двісті двадцять.

Але «удару током» не відбулося.

— Йому не обов’язково знати всі деталі справи. Сергій з нами працювати не планує, — спокійно відповідає вона, й рушає до дверей, чітко даючи мені зрозуміти, що для неї ця тема закрита, а ліміт відвертості на сьогодні вичерпано.

 

***

POV Косач

— Віть, і до цієї теми ми більше не повертаємося, — додаю вже у дверях, правильно розставляючи акценти.

Шаблій лише мовчки киває.

Зайві питання про Сергія неприємно оголювали те, що я так старанно намагаюся тримати за зачиненими дверима. І справа навіть не в самій зраді, а в тому, наскільки помітною стає вся ця історія зовні. На очах у колег, у робочих жестах, у рішеннях, які більше неможливо пояснити виключно службовою необхідністю, стає дедалі очевидніше, що він залишає не просто департамент. Він залишає мене.

Швидко йду коридором, випереджаючи ногами власні думки. Там, крізь прозоре скло дверей бачу Полянського, що сидить у кріслі для відвідувачів, зручно відкинувшись на його спинку.

Я заходжу до кабінету й починаю ще до того, як нормально зачиняю двері:

— Сьогодні я була у Бориса Борисовича…

— І як? — Сергій підводить на мене очі, у яких миттєво спалахує інтерес. — Відпускає мене на волю?

Розповідати про всі деталі цієї розмови я, звісно, не збираюся. Те, що генерал був відверто невдоволений моєю «нездатністю втримати такого цінного спеціаліста», мало залишитися в межах його кабінету, тому відповідаю коротко:

— Відпускає, і рапорт сказав підпише. Але тільки після того, як знайде тобі заміну.

Я свідомо уникаю подробиць про те, скільки умовлянь, нервових пояснень і майже принизливих аргументів мені довелося викласти, аби Мовчан, не дай боже, не передумав у останній момент. Він чіплявся за Полянського з якоюсь маніакальною впертістю, ніби той є останнім рятівним колом у морі нашого кадрового дефіциту.

— Замі-ну? — Сергій протягує це слово із дивною, майже зверхньою усмішкою. — А знаєш це навіть мило.

— Я намагалася пояснити, що це не обов’язково. Що департамент впорається і без тебе, — продовжую я, свідомо ігноруючи його приховані підтексти. — Але якщо хочеш пришвидшити процес — поговори з Мовчаном сам.

Це чесна пропозиція. Я просто перекладаю відповідальність туди, де їй і місце.

— Та навіщо? — Полянський і від цього відмахується з показною легкістю. — Пару тижнів ще якось переживемо одне одного, да?

Ця фраза дратує мене своєю легкою недбалістю, за якою ховається і повна зневага до процесу, і така ж сама зневага до мене. Я ловлю себе на тому, що в цю секунду вперше за довгий час дозволяю собі поставити запитання, якого раніше панічно уникала, бо воно незручне і не має швидкої відповіді: А чи кохав він мене взагалі, якщо тепер усе зводиться до кількох тижнів терплячого очікування? І одразу ж, майже автоматично, виринає друге запитання, не менш неприємне: А чи кохала його я?

Якщо бути чесною з собою до кінця, мені важко навіть згадати, коли слово «кохання» востаннє мало для мене справжній, наповнений зміст, а не існувало як зручна умовність. Між нами ніколи не було красивих слів і гучних обіцянок, зате була його постійна присутність, яка давала мені відчуття певної опори — чогось передбачуваного й усталеного в моєму хаотичному житті. Це щось подібне до старої звички, з якою не завжди приємно жити, але без якої навколо стає непропорційно порожньо. Він умів вислухати, підтримати, підвезти додому, його присутність трохи розмивала межі між роботою та життям, і, можливо, саме тому я трималася за ці стосунки довше, ніж варто було. А ще був той приземлений аспект, про який я воліла не думати довше, ніж потрібно — тілесна близькість. Проста, фізіологічна необхідність, яку час від часу доводилося задовольняти, а він, із задоволенням, закривав і це питання, не більше й не менше.

А Сергій тим часом підвівся, недбало поправив рукав піджака і, навіть не глянувши у мою сторону, відчинив двері. Клацання клямки прозвучало для мене особливо різко, підкреслюючи, що він і справді пішов. І не лише з мого кабінету.

 

***

POV Шаблій

Наступні дні не принесли нам ані ясності у розслідуванні, ані відчуття руху вперед.

Працюючи у злагодженому тандемі, ми ретельно відпрацювали всю сторону обвинувачення, що проходила по факту нанесення тілесних ушкоджень. І якщо винести за дужки саму жертву, двадцятиоднорічну дівчину, яка загинула від звірячих побоїв наркомана Трофименка — коло зацікавлених у помсті осіб різко звужується. По суті, залишалася лише одна людина, якій було вкрай вигідно влаштувати самосуд над підозрюваним (який, до речі, завдяки Отковичу так і не отримав статус засудженого).

Батько загиблої, ще під час судового засідання, дозволив собі зайві емоції. Не зважаючи ані на присутність слухачів, ані на офіційність обстановки, він різко й відверто кинув: «Я це так просто не залишу». Слова, адресовані одночасно і підсудному, і судді Отковичу, тоді були сприйняті, як крик відчаю людини, що втратила єдину доньку. Серйозного значення, звісно, їм не надали, але тепер, коли обидва чоловіки, до яких була звернена погроза, мертві, сказане набуло зовсім іншого відтінку. А отже, вимагало негайної перевірки.

Попри те, що мотив виглядав зрозумілим і занадто очевидним, сама версія швидко руйнувалася й переставала бути робочою. Кілька останніх тижнів батько загиблої перебував у лікарні після серцевого нападу, а щоденні записи у медичній карті й усні підтвердження медперсоналу, виключали його фізичну присутність будь-де поза межами клініки. Сперечатися з таким стовідсотковим алібі було марно, а ми, тим часом, повільно, проте невідворотно заходили у глухий кут…

Я прокидаюся о п’ятій ранку від наполегливого звуку мобільника — у цю годину мені рідко дзвонять, щоб побажати доброго дня, і судячи з того, що Ярік не тягне із вступною частиною, варіант очевидний.

— Вікторе Вікторовичу, у нас новий труп.

Я тільки іронічно бурмочу, та намагаюся правильно перевернути телефон, динаміком уверх:

— І що, самі вже не справляєтесь?

— Справляємось, звісно, — Гайворон свідомо ігнорує мій тон. — Просто тут вбито поліцейського.

Оце одне слово діє краще за потрійний еспресо, і я миттєво прокидаюся:

— А, що зі способом вбивства?

— Один в один, як у попередніх. Розтрощене обличчя і документи залишені при тілі, — доповідає Ярік, а наостанок ще й уточнює: — Косач будити будемо чи поки самі розберемось?

Попри те, що справа від самого початку має всі ознаки резонансної, я чітко усвідомлюю, котра зараз година. А думка про те, щоб зайвий раз турбувати Ольгу Сергіївну без крайньої потреби, ще й о п’ятій ранку, викликає невловиме, але вперте внутрішнє напруження, та змушує мене прийняти відповідне рішення:

— Ні. Я зараз приїду.

За п’ятнадцять хвилин я дійсно був на місці. За двадцять — Тарас протягує мені службове посвідчення вбитого.

— Інспектор ювенальної превенції капітан поліції Матко Ілля Вікторович… — читаю я вголос, і чесно намагаюся порівняти фотографію серйозного чоловіка у формі, з понівеченим обличчям загиблого, що зараз лежить переді мною. Не виходить. Застигла гримаса поєднує у собі відбиток болю, жаху й беззахисності, залишаючи лише враження того, що останні секунди життя чоловіка минули у відчайдушному й нерівному опорі.

Поки Тарас і Ярік ретельно фіксують та вкладають у зіп-пакети докази, я вирішую поспілкуватися із Ганною Михайлівною. Літня жіночка мешкає на першому поверсі типової київської багатоповерхівки, а вікна її квартири виходять прямо на ряд старих металевих гаражів, де й знайшли тіло. Присутність у такому критично близькому сусідстві з місцем злочину, робить її абсолютно безцінним свідком, хоча я й звик ставитися з певним скепсисом до слів таких панночок. Бо дуже часто вони перетворюють оперативну розмову у безкінечну тираду дрібних подробиць із власного, та й не власного, життя.

— Ганно Михайлівно, давайте ще раз. Тільки спокійно й із самого початку, — звертаюся я до неї.

— Ой, як добре, що ви прийшли, — швидко тараторить вона, поки веде мене на кухню. — Я ж уже сама збиралася до поліції йти, але не знаю… ой, я взагалі вже нічого не знаю… Може, вам чаю зробити? З чебрецем?

Я сідаю на невеликий кухонний диванчик і м’яко зупиняю її руку раніше, ніж вона потягнеться до заварника:

— Давайте поки без чаю. Краще розкажіть, що ви бачили.

— Я бачила, — несподівано тихо каже вона і нахиляється ще ближче до мене. — Як вчора вночі били людину за гаражами.

Мені двічі повторювати не треба. Я одразу дістаю із папки блокнот для нотаток і чистий бланк протоколу допиту.

— О котрій годині це сталося?

— Десь близько дванадцятої ночі, а може, й трохи пізніше. Я якраз на вулиці була…

— Вибачте, а, що ви робили о дванадцятій ночі на вулиці? — уточнюю, не відриваючи ручки від паперу.

Вона дивиться на мене з таким щирим подивом, ніби запитання не просто недоречне, а й образливе, втім досить логічно пояснює:

— Гуляла. Не спалося мені, то й вийшла подихати свіжим повітрям.

Я коротко киваю.

— І що далі?

— Йшла назад повз гаражі й почула глухі удари. Шум такий, знаєте… Спочатку подумала, що молодь знову пиячить. А потім побачила, як там били когось по обличчю… Били сильно. Дуже сильно.

Я згадую понівечене обличчя капітана і відчуваю, як у шлунку неприємно холоне.

— А хто бив? Ви бачили?

Жінка знижує голос до шепоту й тицяє пальцем у мій бік:

— Так хтось із ваших і бив.

Я іронічно всміхаюся, відкладаю ручку й на секунду відкидаюся на спинку стільця. І ні, я не записую її одразу до рядів душевнохворих, просто досвід давно мене навчив, що існує окрема категорія людей, які формально здорові, але з завидною регулярністю телефонують на лінію «102» з історіями на кшталт «допоможіть, у мене каструлю з борщем викрали» або «ви знаєте, сусід на мене підозріло дивиться вже третій рік поспіль».

У таких громадян завжди усе серйозно. І завжди — з присмаком теорії змови.

Тому зараз я не поспішаю ані вірити її словам, ані сміятися з них, а просто перепитую:

— Що ви маєте на увазі, коли говорите хтось із наших?

— Ну то і маю, — киває вона. — Поліцейський це був.

Мені здається, що її слова навмисне відскакують від старих шаф, білих фіранок, чайника на плиті, множаться луною й повертаються обухом мені по тім’ю. До такого розвороту я готовий не був. Взагалі.

— А як ви зрозуміли, що це був співробітник поліції? — обережно, наче по мінному полю, просуваюся я далі.

Ганна Михайлівна відповідає без жодних вагань:

— Так він же у формі був, і жетон на грудях блиснув, коли він замахнувся. І пістолет у нього отут висів, на нозі, — вона чітко показує рукою на стегно, туди, де кріпиться відкрита тактична кобура. — Ви не думайте, синку, мені хоч і сімдесят дев’ять, але в окулярах я все бачу добре. Навіть уночі.

Що робити далі, я не знаю. Занотувати й зробити її свідчення офіційним? Чи зупинитися й удавати, що це просто фантазія літньої сусідки? Варіантів у мене не багато, але жоден з них не здається цілком безпечним.

— Пані Ганно, — я підводжуся й дивлюся їй прямо в очі. Голос мій мимоволі стає тихішим, рішення дається важко. — Я вас дуже прошу. Навіть благаю. Нікому не розповідайте про те, що ви бачили вночі за гаражами.

Вона здивовано піднімає брови.

— Я все розумію, — м’яко додаю, намагаючись згладити кути. — Це звучить дивно і, можливо, навіть неправильно з мого боку. Але сприймайте це не як спробу приховати правду, а як тимчасовий захід безпеки. Мені потрібно все зважити, перевірити інформацію, а головне — порадитися з керівництвом. Якщо хтось із сусідів чи інших поліцейських буде питати — кажіть, що чули шум, бачили якусь бійку здалеку, але нічого конкретного не розгледіли. І найголовніше — тримайте зв’язок тільки зі мною. Домовились?

Вона трохи вагається, але все ж слухняно киває:

— Добре, синку. Як скажеш.

Я підсуваю їй клаптик паперу:

— Запишіть мій особистий номер…

Ще раз я дивлюся на цю літню жіночку навпроти. Мені здається що, вона, не до кінця усвідомлює всю смертельну вагу сказаного, або, навпаки, прекрасно розуміє, і тому так легко зізнається, бо вірить, що я «той самий чесний поліцейський, який з усім розбереться».

 

***

POV Шаблій

Я ніколи не був у неї вдома. Хоча й адресу, як і всі базові дані про керівницю, які повинні бути під рукою у заступника (звісно ж на всяк випадок), знаю давно. Ми десятки разів за день перетинаємося з нею у департаменті, затримуємося допізна в кабінетах, п’ємо разом каву з паперових стаканчиків, але щоб сидіти вдвох за кухонним столом, у тиші приватного простору — такого не було ніколи. Косач філігранно вміла відмежовувати роботу від усього іншого, і я, якщо чесно, до сьогоднішнього ранку, не мав ані підстав, ані бажання цей кордон порушувати.

Ольга Сергіївна відчиняє мені не одразу.

Я довго стою у темному тамбурі, дивлюся на вузьку смужку світла під дверима й майже не сумніваюся, що зараз отримаю цілком заслужену порцію полковничого невдоволення. Пів на сьому ранку — не той час, коли хочеться бачити колег на порозі власної квартири.

Нарешті клацає замок.

— Олю, вибач, але це терміново, — видаю з ходу, не даючи їй можливості першою висловити все, що вона думає про мій ранковий візит.

— Віть? — питає вона хриплувато. — Щось сталося?

— Можна й так сказати. Я зайду?

Полковниця, вочевидь все ще перебуваючи у напівшоковому стані, відступає вбік, дозволяючи мені увійти.

Рішучість, з якою я перетинаю її поріг, на тлі ранкового спокою виглядає майже грубою, адже простір, у якому вона існує поза роботою, завжди лишався відгородженим. Та й бачити Ольгу Сергіївну не такою, як завжди, не у строгому костюмі й не у лакованих туфлях на підборах, було дивно. Трохи навіть незручно.

Тепер вона мовчки веде мене до кухні, а я поглядом бігаю по деталях інтер’єру — це стається машинально, але достатньо, щоб відзначити головне. Полянського в її квартирі немає. Не те щоб його присутність справді мала якесь значення чи могла б викликати ревнощі — цього почуття, до речі, я намагався не допускати навіть у підсвідомості. Але факт залишається фактом: його відсутність знімає потребу в зайвих поясненнях, і водночас лишає після себе неприємний осад, від усвідомлення того, що я взагалі звернув на це увагу.

На кухні, керівниця жестом вказує мені на стілець, сама ж лишається стояти біля кухонної стільниці, спершись долонею об край.

— Ну розповідай, — її голос звучить несподівано тихо, і змушує мене затримати на ній погляд. Тепер я безпомилково вловлюю її хворобливий стан та блідість шкіри, яка не ховається навіть за ранковою півтемрявою кухні.

А у департаменті я б, скоріше за все, цього не помітив.

— Чекай… ти, що захворіла?

— Невже так погано виглядаю? — вона ледь помітно всміхається. І я одразу ловлю на собі її короткий, але уважний погляд.

Попри звичну іронію, що нарешті чутно в полковничому голосі, я швидко підводжуся і кажу те єдине, що здається мені логічним та правильним:

— Слухай, давай я краще піду. А поговорити ми можемо і пізніше. В департаменті наприклад, або…

— Ні, не вигадуй, — з якоюсь невластивою їй втомленою лагідністю вона зупиняє мене ще до того, як я роблю крок до виходу. — Сідай. Давай я каву зроблю. Чи ти чай будеш?

— Каву, — відповідаю на автоматі, хоча мені зараз абсолютно байдуже, що пити. Мої очі знову прикуті до неї.

Косач не перестає мене дивувати своєю багатошаровістю. На службі під підборами цієї жінки лунко здригається мармур міністерських коридорів, а великі начальники мимоволі випрямляють спини. Зараз же вона стоїть переді мною босоніж, у простому домашньому одязі, і з педантичною акуратністю засипає зерна в кавомолку. Свіжа арабіка з тихим шелестом падає в пластиковий бункер.

— Ти може нарешті скажеш мені, що сталося? — питає вона, не обертаючись, і цим різко обриває моє безглузде спостереження.

Мені важко почати, але відкладати розмову більше не можна:

— Сьогодні вранці було знайдено ще одну жертву…

Слова лягають повільно, іноді зупиняються, я ковтаю паузи, але з точністю намагаюся відтворити не лише факти, а й те враження, яке справили на мене слова пенсіонерки.

— Розумієш, Олю, — кажу я, і охоплюю обома руками чашку, — якщо бабця дійсно бачила те, про що каже, у нас катастрофа. Виходить, що вбивцею може бути хтось із діючих співробітників поліції.

— Ти комусь про це вже доповів? — вимогливо запитує вона.

У її погляді я раптом бачу не лише занепокоєння, а й відчайдушну потребу почути «правильну» відповідь.

— Ні, — заспокоюю одразу. — Тарасу і Яріку сказав, що свідків немає. Жінці дав свій номер для зв’язку, і попросив нікому не розповідати про те, що вона бачила. Але їй сімдесят дев’ять років, Олю… — я замовкаю на мить, добираючи правильні слова, яких зрозуміло, що в мене немає. — Де гарантія, що вона взагалі перебуває у повній свідомості? Що це не поєднання страху, впливу телевізора й багатої уяви?

— Я не знаю, наскільки її слова правдиві, але поки що ми тримаємо цю інформацію при собі, — відповідає полковниця, а я продовжую на неї дивитися. Упевнений, що подумки вона вже склала в уявну таблицю всі ризики, репутаційні втрати та наслідки від свого рішення. — Давай дочекаємось хоча б розтину тіла, щоб співставити час убивства з тим, який вона тобі назвала. Якщо розбіжність буде суттєва — питання знімається…

Я повільно киваю, і не відриваючи від неї погляд, питаю:

— А якщо розбіжності немає?

— Віть, я навіть думати про це зараз не хочу.

Каву ми допиваємо мовчки, кожен занурений у власні думки. Про що думає вона — не знаю, я ж у свою чергу, намагаюся зрозуміти, чи правильно взагалі зробив, що довірив їй цю відповідальність, і чи не був занадто жорстоким, залишивши це на її плечах.

— Збирайся, — кажу їй після довгої паузи. — Я підвезу тебе на роботу. Машина під під’їздом.

— Віть… — вона піднімає на мене очі, і я бачу, як у неї вже формується відмова, можливо з аргументами про зайву витрату часу чи непотрібні жести.

Тож м’яко перебиваю:

— Навіть не починай. По-перше, ти захворіла. По-друге, вважай це моєю офіційною компенсацією за твій зіпсований ранок.

На секунду кутики її губ ледь помітно смикаються. Мінімальний сарказм і максимально приземлена турбота — це та сама раціональність, яку її затиснута в лещата логіка нарешті може собі дозволити.

Полковниця зважує ситуацію кілька секунд і, як я й розраховував, погоджується. Але, звісно, на своїх умовах:

— Добре. Але спочатку заїдемо до міністерства. Мовчан хотів мене бачити.

Мені залишається лише мовчки кивнути. Якщо вже взявся підвозити Косач, треба приймати весь комплект її ранкових бонусів.