ІІІ

***

POV Косач

Пізнє повернення з роботи й учорашнє зізнання Полянського цілком прогнозовано перетворюються на причину мого жахливого сну. Я це усвідомлювала ще вночі, коли довго лежала з розплющеними очима, слухала тишу квартири й відчувала, як думки не дають мені жодного шансу на нормальний відпочинок.

Тепер же ранок накриває мене тягучою втомою та відчуттям абсолютної недоспаності.

Я сідаю на край ліжка, опустивши босі ноги на прохолодну підлогу, заплющую очі й чесно намагаюся домовитися з власним тілом та головою хоча б на мінімальну працездатність. Зайвий раз аналізувати вчорашню розмову із Сергієм мені не хочеться, але бісів мозок уперто прокручує фразу, так легко ним вимовлену і так болісно розсипану в моїй голові на короткі уламки: «у… мене… є… інша…». Кожне його слово існує окремо, важко й незручно, від цього з’являється відчуття тупого внутрішнього тертя, ніби хтось навмисно водить мені наждаком по відкритій рані.

Позаймавшись іще трохи цим безглуздим самокатуванням, я змушую себе підвестися й піти на кухню. Там ставлю чайник, дістаю чашку й продовжую безцільно перебирати продукти у холодильнику, хоча чудово розумію, що нічого нормального їсти не буду. Думок забагато. Апетиту немає зовсім.

Хвилин за десять такого небажаного «сніданку» на кухонному столі оживає мій телефон. Коротке вібрування швидко переростає в настирливий ритм, а екран відображає прізвище, яке я підсвідомо викреслила зі списку живих ще ввечері — Полянський. Дивлюся на дисплей, серйозно розмірковуючи, чи не скинути виклик взагалі.

Та ні, це вже буде занадто. Доводиться відповідати:

— Так, слухаю.

— Добрий ранок, Ольго Сергіївно…

Від цих офіційних слів мене буквально пересмикує.

— Ви вже погодили мій рапорт із генералом? — продовжує Сергій рівно холоднуватим тоном.

— А-а-а… Мовчана вчора не було після наради. Ми з ним не бачились.

Я брешу майже не замислюючись, чимдужче стискаючи телефон у руці. Іншою ж машинально хапаюся за чашку з гарячою водою, що так і не встигла перетворитися на вранішню каву. Мрію лише про одне: якнайшвидше закінчити цю розмову.

Але несподівано мою увагу привертає жіночий голос у динаміку:

— Сергію, ти будеш снідати?.. — що ніжним тоном звертається до підполковника. Так зазвичай говорять до чоловіка, який стоїть у твоїй квартирі в халаті на голе тіло.

— Буду, — поспіхом кидає він убік, явно прикриваючи мікрофон долонею. Чутно шурхіт одягу. — Світланко, почекай, я по роботі.

Запізно, Сергію. Запізно. Я встигаю почути кожну інтонацію цієї твоєї нової «сімейної обставини».

Навіть не прощаючись, б’ю пальцем по екрану — дитячий вчинок, нерозумний, нетактовний для моєї посади, але мені байдуже. Чужа інтимна ідилія, в яку я потрапила непроханим свідком, викликає огидний, гарячий клубок, що миттєво підкочує під горло — суміш чистої фізіологічної відрази й абсолютно ірраціональної нудоти.

Всередині ж усе навпаки застигає в тупому, пригніченому очікуванні, але телефон у руці знову вибухає вібрацією. Цей звук зараз здається знущанням. Не дивлячись на екран, упевнена, що це знову Полянський вирішив виправдатися, я натискаю виклик, та замість звичного спокою вітаю співрозмовника зірваним тоном, у якому вчувається гіркий надлом і дратівливість:

— Ну що тобі ще треба?!

— Ого… — лунає зі слухавки густий, щиро здивований бас. — І тобі доброго ранку, Олю.

Я ковтаю роздратування, яке щойно вирвалося назовні й зусиллям волі повертаю собі звичну рівновагу:

— Вибач, Віть, це не тобі адресувалося.

— Та я вже зрозумів, — у його голосі виразно чується стримана іронія, але Вітя занадто розумний, щоб лізти мені в душу. — Я, якщо що, по справі…

І поки він пояснює, що нам край потрібні контакти в Оболонському суді, я починаю безцільно помішувати гарячу воду в чашці, хоча каву так і не насипала.

— Там Ярік учора намагався, — додає він, — але сама розумієш, ніхто до зайвої відвертості вдаватися не хоче.

— Добре, — відповідаю вже цілком зібраним тоном. Робота — це мій найкращий антисептик. — Зараз наберу одного знайомого суддю, він мав би знати Отковича. Якщо погодиться зустрітися до початку засідань — поїду прямо туди. Потім мені все одно треба заскочити до Мовчана по справах, тому ранкову нараду починай без мене.

Я спеціально говорю швидко, щоб не залишити йому простору для продовження розмови. Але він усе ж намагається:

— Ну добре, я звісно проведу… — і після короткої паузи додає: — А чому не Полянський? Він же твій перший заступник, це його парафія.

Сказано майже невинно. Майже. Але він ненароком зачіпає саме ту ділянку, яку ми обидвоє давно вважали закритою і небезпечною. Всередині мене миттєво піднімається хвиля роздратування, і цього разу я навіть не намагаюся її згладжувати, а відповідаю жорстко, майже наказово:

— Я сказала, щоб ти проводив нараду. Що саме в моєму наказі незрозуміло?

Поклавши слухавку, одразу ж виправдовую свій тон стандартним поясненням — не виспалась, день напередодні видався важким. Та й взагалі, дратівливість була лише наслідком втоми й браку кофеїну. Не більше.

 

***

POV Шаблій

Нам не знадобилося багато часу, аби зібрати цілісну картину старого наркоугруповання. Двоє фігурантів усе ще відбували покарання у виправних колоніях, ще один, звільнившись умовно-достроково близько півроку тому, покинув країну й відтоді обживався за кордоном. Сам же Трофименко був уже чотири дні як мертвий, а отже залишався лише один. Сергій Афанасійович Матвієнко — колись тісно пов’язаний з усіма співучасниками, зараз же сидить навпроти мене, раптово загнаний у кут власним минулим збувальника наркотиків.

— Матвієнко Сергію Афанасійовичу, — звертаюся, не підвищуючи голосу. — Ви ж чудово розумієте, чому опинилися тут. Ваш колишній товариш і співучасник Трофименко мертвий, а з усіх його кримінальних контактів поруч лишилися тільки ви.

— Я своє вже відсидів, командире, — він намагається увімкнути блатну впевненість, але голос зрадницьки дає пів тона вгору.

— Відсиділи ви за одне, — спокійно погоджуюсь. — Але у нас є дані, що ваша участь у житті Трофименка не обмежувалася однією справою. Тому зараз мені потрібні відповіді на деякі запитання. Почнемо з простого: коли ви востаннє бачилися із загиблим?

Він зволікає.

— Давно, — бурмоче після паузи, й проводить долонею по обличчю. — Ще до того, як нас усіх накрили.

— Конкретніше? Дата, місце, обставини?

— Ну, — Матвієнко знизує плечима, вдаючи повну байдужість. — Відсидів я від дзвінка до дзвінка. Рік на волі. От і рахуйте… Ми тоді випадково на вулиці перетнулися, кивнули один одному і розійшлися. Все.

— Випадково, — навмисно, смакуючи кожну літеру, повторюю я. — Досить зручно, правда? Сім років не бачилися, а тут — бах, і випадкова зустріч.

Він насуплюється, обличчя наливається нездоровим рум’янцем, але мовчить.

— Сергію Афанасійовичу, — продовжую я, і нахиляюся трохи ближче до співрозмовника. — Ви ж розумієте, що я не смикав би вас із самого ранку через «випадкову» зустріч. Ми знаємо, що Трофименко після звільнення обдзвонював стару гвардію і ви були першим у його списку бажаних контактів.

— Нісенітниця!

— Та невже? — я спокійно кладу перед ним роздруківки. Одну. Другу. Третю. — Ось ваша телефонна активність за останні місяці. Номер Трофименка з’являється там значно частіше, ніж ви намагаєтеся мені зараз набрехати. Навіщо зідзвонювалися?

Матвієнко відкидається на спинку стільця та важко зітхає, перш ніж відповісти:

— Ну гаразд. Дзвонив він, дзвонив. Але це я йому потрібен був, а не він мені! То грошей дай на перекрут, то прихисти на пару днів… Опустився він зовсім. От і все.

— І ви справді вважаєте, що це звучить переконливо? — продовжую я тиснути, хоча моя інтуїція, помножена на досвід, каже, що переді мною не той, хто здатен методично й жорстоко розтрощити людині обличчя.

Він нервовий і скутий — швидше жертва власного страху, ніж холоднокровний виконавець. Але інтуїція — це не доказ, і кожну найгіршу версію треба відпрацьовувати до сухого залишку. Бо достатньо пропустити одну дрібницю, і саме вона потім з’єднає все розслідування в єдине ціле. А пояснювати керівництву, чому ти «не звернув на це увагу вчасно» — задоволення, чесно кажучи, сумнівне. Особливо сьогодні, коли Косач і так наелектризована до межі.

— Ну зрозумійте ви, у мене не було жодного мотиву його вбивати, — гарячково продовжує доводити мені Матвієнко.

Він хоче ще щось додати, бачу це по очах, але я підводжуся, швидко збираю папери в одну акуратну купу й виходжу з кабінету. Важкі двері беззвучно зачиняються за спиною, відрізаючи підозрюваного разом із його версією подій від решти світу.

Нехай помаринується годину, це корисно для пам’яті.

У напівтемряві коридору мене одразу ж наздоганяє голос:

— Вікторе Вікторовичу!

Впізнаю голос Панчук і не обертаючись відгукуюсь:

— Так, Альбіно, що в тебе?

Вона підходить ближче й простягає мені кілька аркушів.

— Телефон Матвієнка з двадцятої години вечора й аж до другої ночі працював у зоні дії однієї базової станції. Неподалік нічного клубу, — пояснює вона, хоча я й сам уже бачу, як кожен рядок уперто вибудовує йому алібі.

У зведеній таблиці, акуратно роздрукованій рядок за рядком, фіксуються дзвінки, SMS-повідомлення та виходи у мережу.

— Я вже скинула координати Римарю та Гайворону, — додає, коли я відриваюся від паперів. — Вони виїхали до клубу. Відпрацюють охорону, барменів, відвідувачів. Перевірять камери.

— Добре, — відповідаю я, повертаючи їй аркуші. — Тримай мене в курсі.

 

***

POV Косач

Мені завжди здавалося трохи дивним бачити знайомих з минулого. Особливо тих, із ким пройдено не лише студентські лекції та іспити, а й чималий шматок юності. Такі зустрічі нагадували, як уперто рухається час, як по-різному розходяться шляхи, і як дивно доля зводить людей знову — вже в інших ролях та на інших позиціях.

— Олю, то що ти хотіла дізнатися в мене так терміново?

Павла Семенчука я знаю давно. Славний хлопець за часів університету, дуже привабливий, доглянутий чоловік зараз. До речі, з другого по четвертий курс Паша відверто й наполегливо за мною залицявся — чекав під аудиторіями, купував шоколадки й завжди знаходив привід примоститися поруч на гальорці. Я ж так само відверто тримала його у статусі хорошого друга.

— Я хочу, щоб ти розповів мені все, що знаєш про суддю Отковича, — чесно відповідаю, не намагаючись пом’якшити формулювання.

Ми повільно йдемо вздовж вулиці, тримаючись ближче до краю тротуару, щоб не заважати людям, які поспішають на роботу.

Після магістратури наші з Пашею дороги розійшлися. Він залишився будувати кар’єру в судовій вертикалі, а я з головою пішла в брудне кримінальне слідство. Відтоді ми бачилися рідко. Переважно випадково у коридорах апеляції, на якихось нудних міжвідомчих круглих столах чи зустрічах випускників. Там, під крижане ігристе, всі з однаково фальшивою легкістю хваляться новими посадами, старанно ховаючи за гучними жартами власні амбіції, вигорання та самотність.

— Так ми ж давно не працюємо разом, — Павло знизує плечима, ховаючи руки в кишені дорогого пальта. — Він так і лишився в районному суді, на першій ланці, а я вже рік як у Верховному працюю.

По тому, як напружилися риси його обличчя, як на мить він відвернувся убік і взявся вивчати криво покладену бруківку під ногами, я розумію — тема неприємна. Тож трохи нахиляюся ближче і додаю:

— Паш, це суто між нами. Мені просто потрібно скласти про Федора Пилиповича якесь уявлення.

Семенчук коротко видихає, але замість відповіді раптом киває на стильний скляний куб кав’ярні на розі:

— Давай спочатку візьмемо каву? На вулиці сиро.

— Добре, — погоджуюсь, хоча чудово відрізняю чоловічу люб’язність від банального бажання затягнути час. — Але врахуй, кава не врятує тебе від розмови.

— А я й не сподівався.

Ми разом заходимо до приміщення, де пахне свіжою випічкою, біля вікна молода пара щось тихо обговорює за круасанами, на фоні муркотить приглушений джаз. Абсолютно сюрреалістичне, невідповідне місце для розмов про людину, якій учора камінням розтрощили обличчя в парку.

На щастя, коли ми виходимо на вулицю, він з американо на купажі, я з флет-вайтом на арабіці, Павло сам повертається до потрібної теми:

— Розумієш, Олю… Федір Пилипович був людиною… специфічною.

— Ну, це зараз дуже дипломатичне формулювання, Паш.

Павло хмикає:

— Добре, скажімо так, із принципами доброчесності та кодексом етики в нього були дуже вільні, практично гостьові стосунки.

Я мовчки дивлюся на нього поверх паперового стаканчика, даючи йому можливість самому заповнити паузу.

— Він занадто легко розвалював обвинувачення. Часто виносив виправдувальні вироки там, де все виглядало далеко не так однозначно. І рано чи пізно, як ти розумієш, це мало би привернути увагу.

— Тобто ти зараз натякаєш на хабарі?

Він кривиться так, ніби я вголос сказала щось непристойне, втім пояснює:

— Натякаю, що вам варто дуже уважно перевірити його фінанси. Думаю, там можуть знайтися суми, які погано поєднуються із зарплатою чесного судді.

— А що в нього за межами мантії? — я роблю ковток кави, відчуваючи, як знайоме тепло напою трохи пом’якшує неприємну серйозність розмови. — Жінки, казино, борги? Щось, що могло стати важелем тиску? Чому його вбили з такою люттю?

— Знаєш, у нього була інша, значно страшніша вада, — Павло задумливо крутить стакан у пальцях. — Він патологічно любив почуватися розумнішим за систему. Йому подобався адреналін. Ризик. Кайфував від думки, що саме він крутить законом як дишлом, а всі інші — ні.

— І довго йому це сходило з рук?

— До певного моменту — так. Вочевидь, поки не перейшов комусь дорогу.

— А потім?

Павло коротко знизує плечима, і в його очах спалахує тонка, майже цинічна іронія:

— А потім його знаходять із пробитою головою, а ти призначаєш мені побачення о восьмій ранку.

Далі ми певний час йдемо мовчки. Лише шум міста заповнює нашу паузу дзенькотом трамвая, чиїмись квапливими кроками та уривками голосів, що зливаються в один безликий гомін.

У цьому буденному гаморі, де життя здається таким простим і впорядкованим, слова Павла звучать із певною застережливістю:

— Олю, будь обережна з цією справою.

Я переводжу на нього погляд:

— Це зараз дружня порада чи професійне попередження?

— І те, і інше, — відповідає він уже без усмішки. — Якщо Откович справді вліз у щось серйозне, то ви зараз копнете дуже неприємні речі.

Пояснювати Паші, що слово «небезпека» в моєму лексиконі давно стало рутиною і втратило будь-який смак — я не збираюся. Навіщо? Він і сам прекрасний юрист і розуміє: кожна резонансна справа — це мінне поле з купою сюрпризів. Якщо кожного разу прораховувати, під кого підкопаєшся і чию систему зачепиш, то краще прямо зараз покласти посвідчення на стіл Мовчану, купити окуляри й піти читати студентам лекції про теорію держави і права.

Але попри весь цей раціональний набір аргументів, його застереження все ж лишає по собі тихий неспокій.

Я вперто не можу ані пояснити це логікою, ані відкинути досвідом, тож навмисно змінюю вектор розмови:

— Ти, до речі, взагалі не змінився, Паш. Тільки костюм став дорожчим.

— Буду вважати це вишуканим полковничим компліментом, — Павло полегшено й тихо сміється. — А от ти змінилася, стала більш… строгою такою.

— А це вже професійна деформація. З часом просто вчишся відсікати зайвий шум і не реагувати на порожні подразники.

Павло заперечно хитає головою. І робить крок ближче, майже інтимно зменшуючи відстань між нами:

— Знаєш, Олю… нам обов’язково потрібно зустрітися ще раз. Нормально. Без цих робочих перебіжок і кави у стаканчиках. Повечеряємо може?

— Ти думаєш? — кутики моїх губ самі собою, абсолютно зрадницьки повзуть угору. І він це бачить. Звісно, бачить, й усміхається мені у відповідь.