2. Життя є вулиця шумлива

Ручка відбивалася в такт чайнику, що пищав останню хвилину. Букви самі по собі чомусь не писалися, що виводило жінку з себе. Заселилися вони зовсім нещодавно, але стіни неначе давили, неначе кричали “тобі тут не раді”, й дійсно, наче й постановник, але п’єси були поверхневими й занадто “для всіх”, навіть “попсовими” якщо вже є змога використати це слово. Серед звичайних советських людей Олександру Дзеркаль популяризували, хвалили-майже нагороджували. І це виводило з себе Олександру, бо все, чим вона горіла—терпляче лежало в столі. Воно ніколи й нікому не декламувалося, окрім її старого знайомого Леся Курбаса, з яким вони закінчили одну Віденську драматичну академію, хоч і не в один час. Він тієї старіше на 8 років, що було чуттєво. Познайомилися на якомусь з літературних вечорів, коли та ще була зовсім нікому не відома, а Лесь так і давив на всіх своєю незрозумілою іскрою в очах. Він був закоханий в літературу та страху за самого себе не відчував.

Але, на відміну від самовпевненого й талановитого товариша, дівчина боялася чогось екстравагантного. Дзеркаль ніколи не дивувала публіку, бо для неї це означало лише одне—розстріл. В її очах будь який рух в сторону ідентичності виглядав неначе дорога до Сибіру,  чим воно, по факту, було.

Ось й була вона сама. Не бо не любила й сторонилася, а бо захищалася. Все, аби не піти за батьками, яких відправили до так званої “псих лікарні” що, насправді, було лише жахливою катівньою. А всьому провина іноземні платівки, що так любив батько сімейства, Сергій Дзеркаль, разом з матір’ю, Оленою. Сімейні зв’язки з такими людьми псували Саші репутацію, але та вправно приховувала усі згадки про їх спорідненість.

Нарешті, чайник з краями зморює та його вимикають. Не дивлячись на кухню та окремих кухарів на першому поверсі величезного будинку, Саші було приємно мати маленьку газову плиту у власній кімнаті. Та, один з плюсів прихильності до неї влади, вона її мала. Як і все, чого б не попросила. А не просила вона більше нічого.

—Ось і смерть, а ось і я..—Бурчала та собі під ніс, повільно наливаючи кип’яток до чашки.— що, якщо смерть в обійми тебе свої заманить, придушить й одурманить..—Декілька крапель потрапило на руку, але та навіть не сіпнулась, зачаровано вдивляючись у власне відображення у кружці. Ледь кучеряве каштанове волосся неохайно було розкидане по плечам, а карі очі так і не могли відірвати погляду від самих себе. Дівчина не те, щоб була самозакохана. Просто щось в собі змушувало іноді завмерти. Та ставить напій на стіл й бачить із під лоба знайому чоловічу фігуру, що влаштувалася на дивані неподалік.

—Господи, що ж ти припераєшся, коли не просять, Лесю.—Кидає Олександра, хапаючись за серце рукою.

—Можливо, бо ти ніколи не зачиняєшся.—Старий друг посміхається, але жінці не до жартів.

—Шо?—Вона брови здивовано піднімає.—Замок поламаний?

Олександрі неабияк було важливий власний простір, тож й жила та самісінька.
Чоловік встав й до дверей пішов. Дьоргає ручку, перевіряє, чи відчинено. Закриває, пальцями замок повертаючи. Знову дьоргає—не піддається.—Ні, просто ти розсіяна.—Каже Курбас якось по-батьківські. Потилицю чухає, спостерігає за кожним рухом письменниці—вона наче зовсім не відчувала простір, то і діло, що вдарялася о стілець, або забувала місцезнаходження столу.Чоловік до неї підходить і якось по—батьківські руки на плечи чужі кладе.—Ходи хоч раз на літературний вечір з нами, га? Він у Семенка буде вдома.
—Ти знаєш, як я ставлюся до власної поезії.—Дзеркаль майже навмисно проігнорувала знайому фамілію, якої трохи й сторонилася. Насправді—Михайль цікавив. Вона взагалі обожнювала ексцентричних людей, що не боялися писати й дихати. Але як же дихання кожного разу перехоплювало навіть знаходитися поряд з більш “талановитими” колегами, й подумати соромно.

Після короткої паузи чоловік знову потер потилицю, підходячи до дверей. Візит і не планувався довгим—купу справ, як завжди.

—Втім, якщо надумаєш, він живе у 39 квартирі. Треба ж якось познайомитися.—Лесь по-своєму посміхнувся й вийшов з кімнати, залишаючи за собою тишу. Похмуру й самотню.

Вечір. Тут якось було навіть дихати легше, ніж в місті. Дерева вітер невтомно хилитав, а співучі горобці ніяк не могли повлягатися спати. Але Олександрі це ніяк не заважало, та навіть навпаки—заворожувало. Мрійництво так з віком не пройшло, як це гарантували батьки. Вона вже не маленька дівчина, а жінка за тридцять, але змінилося з того часу малувато.

Через півгодини планувався той самий літературний вечір, а прочитати їй було нічого. Точніше, було дещо, але вона не вважала цю поезію ‘живою’. Те, що дихало—лежало в шафі, інша половина—в голові.