Її сторінка в історії

Після смерті матері Ада ніби розчинилася у власному домі. Кімнати, колись наповнені світлом, тепер дихали тільки пилом і сирістю. Годинник зупинився на тій самій хвилині, коли лікарі винесли вердикт, і з того часу в домі більше ніхто не співав, не сміявся, не жив. Лише Ада – і німота.

Колись, мати грала на піаніно. Не для когось, лише для себе й для Ади. Звуки її мелодій були крихкі, примарні, наче могли розсипатися від одного гучного слова. Навіть коли мати хворіла, вона грала – особливо вночі, коли дім затихав, і тільки у шпаринах стін тужно плакав вітер. Музика тоді лилася, як тінь – не весела, не сумна, просто… чужа.

Ада намагалася жити, але її стан цього не давав. Вона не спала, не їла – лише сиділа в кутку кімнати, дивлячись на зачинену кришку піаніно. Воно стояло в куті, чорне, німе, як надгробок. Іноді їй здавалося: у тиші звучить мама. Єдина нота. Тонка, як тріщина. Вона завмирала, прислухалась, не дихаючи. Але все зникало, щойно вона зосереджувалась.

“Тобі просто хочеться її почути”, – якось сказав батько, але в його голосі була злість. Він не хотів говорити про матір. Не хотів, аби музика поверталася. Не хотів нічого, крім тиші й забуття.

Аж ось одного разу вночі Ада прокинулася. Повітря було іншим – липким, затхлим, пахло сирим деревом, як у старому підвалі. І вона почула. Це була не думка, не мрія – музика. Справжня. Жива. Крихка, ніби дихала в унісон із її серцем. Вона лунала не зсередини дому, а ззовні. Через вікно, крізь ліс. Кожна нота – поклик, кожне торкання клавіші – шепіт: йди.

Вона встала. Не взяла ані плаща, ані ліхтаря. Йшла, як по натягнутій струні, за звуком, що ставав чимраз чіткішим. Ніч була чорною й безмісячною, дерева – голі, мов руки мертвих, тягнулися до неї, але не торкались. Музика вела – й Ада бігла, спотикаючись, ранячи ноги об коріння.

І раптом вона її побачила.

Мати стояла посеред галявини. У білій сукні, босоніж. Її обличчя світилося м’яким, тьмяним світлом, а в очах – ніжність така, що у Ади защеміло в грудях. Вона скрикнула:
– Мамо!

Та посміхнулась і простягла руки. Звуки піаніно стали гучнішими, настирливішими, мов сама земля грала. Ада кинулася вперед, у сльозах, із розпростертими руками, не відчуваючи холоду, не бачачи, куди біжить. Усе, чого вона прагнула – бути поруч. Навіть якщо лише на хвилину. Навіть якщо в смерть.

Але раптом – сильні руки схопили її за плечі й рвучко відтягнули назад.

– Стій, дурепо!, – закричав грубий голос.

Вона озирнулася – і побачила діда. Старого, тремтячого, з розкуйовдженим сивим волоссям, з очима, повними жаху. Він міцно тримав її, а вона виривалася, поки не повернула голову – і не побачила.

Там, де щойно стояла мама, стояв сухий колодязь. Давній, мертвий, зарослий мохом. Без дна. І жодної матері там не було. Лише тінь. Музика урвалася.

– З глузду з’їхала?, – прохрипів дід.

Дівчина замолкла. Вона розуміла, що могло статися. Якби її не зловили, то вона…

“Ця музика не є добром. Вона – шепіт із безодні.” – пронеслося в її голові.

– Ні, треба це припинити, – шепотіла собі,  залишивши діда в повному нерозумінні ситуації.

Вона замкнула піаніно на ключ і заховала його. Більше не шукала маму в снах, не бігла на поклик мелодій, навіть якщо вони звучали в її голові. Але одного разу вона таки почула.

Ледь вловиму ноту, як подих привида, що тонко дзвенів у повітрі. Вона не злякалася. Просто сіла біля стіни й слухала. Плакала – тихо, беззвучно. Вона знала: музика ніколи не зникне повністю. Це було не божевілля. Це було горе. Воно жило в ній, як крихка, невидима струна, що тремтіла щоразу, коли серце просило неможливого.

І десь там, за лісом, у сухому колодязі, все ще чекав чийсь голос. Хтось, хто вже не міг бути поруч, але все ще кликав. І цей поклик не був добрим. Він був самотнім. Як і вона.