Я бачив тебе. Завжди.

Це був пізній вечір. Майже ніч.

Після довгого знімального дня всі розійшлись. Студія стихла. Ти вийшла на терасу — подихати. Повітря було свіже, небо — темне, але зірки майже не видно через міське світло.

І ти не здивувалась, коли за кілька хвилин він вийшов теж.

У худі, без капюшона. Тихий.

Став поруч. Не притискаючись. Але близько.

— “Я не буду заважати,” — сказав він.

— “Ти не заважаєш.”

Мовчання.

— “Можна я щось скажу?” — його голос трохи хрипкий. Втомлений, але щирий.

— “Можна.”

Він дивився перед собою. На місто.

— “Я бачив тебе. Завжди. Ще тоді, до всього.”

— “Я знав, що ти красива. І цікава. І сильна. Просто… я тоді не вмів це тримати всередині, і ще більше — не вмів віддати.”

Він ковтнув повітря.

— “Ти тоді сміялась з моїх жартів — і я думав, що щасливий. Але боявся навіть уявити, що можу хотіти більшого. Бо раптом ти відчуєш, раптом зрозумієш, і втечеш.”

— “І я мовчав. Бо мовчання не відштовхує. А слова — можуть.”

Ти повернулась до нього.

Його очі були повні світла. Не драматичного, а тихого. Як лампа, яку залишають вночі біля ліжка — щоб не було страшно.

— “А тепер?” — спитала ти.

Ти дивишся на нього.

Він мовчить.

І ти вже майже кажеш: “Та ну тебе, Чан. Вирішуй щось, або я йду…”

Але він глибоко вдихає.

Робить крок ближче.

І вже не тупить. Не ховається.

Його голос — хрипкий. Низький. Але впевнений.

— “Я думав, що зможу просто бути поруч. Дивитись, як інші до тебе тягнуться, як ти смієшся з їхніх жартів. Думав, що зможу радіти за тебе. Але я не можу.”

Він робить ще крок.

Тепер між вами — кілька сантиметрів. Твоя шкіра вже відчуває його тепло.

— “Я ревную. Я думаю про тебе вночі. Я уявляю, як тримаю тебе за руку, як ти засинаєш на моїх грудях. І так — я закоханий у тебе.”

Ти завмираєш. Серце вибиває барабанну партію в грудях.

— “Я не просто хочу бути поруч. Я хочу бути твоїм. І хочу, щоб ти була моєю. Якщо ти готова. Якщо ти хочеш цього.”

Його очі — повністю в тобі. Не блимає. Не ухиляється.

Ти нічого не кажеш.

Просто тягнеш руку і торкаєшся його щоки.

— “Давно пора було це сказати, Чан. Так. Я хочу цього. Я хочу тебе.”

Його губи — злегка тремтять. Він сміється тихо.

— “Можна я нарешті зроблю те, що мріяв зробити всі ці місяці?”

— “Можна,” — кажеш ти. І усміхаєшся.

І тоді він притягує тебе до себе — не різко, але впевнено.

Його рука на твоїй талії, інша — на твоїй щоці.

І поцілунок…

Це не просто дотик губ.

Це — момент зупинки часу.

Він дихає тобою. А ти — ним.

Його пальці стиснулись, ніби боявся, що це сон.

Але ти — реальна. І ти не йдеш.

І ви обоє знаєте:

все починається прямо зараз.