Всі бачать

Наступного дня в студії було людно. Зйомка для контенту, новий мерч, хаос у гримерці й техніки, які постійно когось кликали. Ти ходила з планшетом, зупинялась біля кожного: перевірити, хто що вдягає, що де лежить, де чий мікрофон.

Але цього разу погляди ковзали за тобою не лише тому, що ти була частиною команди.

Це було інше.

Ти й сама відчувала: погляди тримаються довше, ніж зазвичай.

Очі стали уважніші.

Фрази — тепліші.

— “Тобі йде цей колір. Прямо дуже,” — сказав Хан, опираючись на стіну і скоса дивлячись, як ти щось писала в нотатках.

— “Якщо хочеш, можу підкинути додому. Все одно туди ж їхатиму,” — кинув Джисон, і навіть підморгнув.

— “Ти чого така серйозна? Усміхнись, я ж заради тебе костюм випрасував,” — пожартував І.Н., проходячи повз.

— “А ти коли встигла так змінитися? Це ж треба, як ми прогавили таку трансформацію,” — прошепотів Фелікс на вухо, і на секунду його голос був дуже… інтимним.

І ти сміялась. Не з усіх, звісно. Але усмішка була. Тобі було приємно. Бо чому ні?

А ось Чан… стояв осторонь.

Він спочатку мовчав.

Сидів на дивані, тримаючи телефон. Але пальці вже кілька хвилин не рухались по екрану. Він ніби читав — але погляд був не там.

Кожне слово, кожна репліка, кожен дотик — він усе це бачив.

Чув, як Джисон сміється поруч з тобою.

Спостерігав, як Фелікс стає трохи надто близько.

Бачив, як ти червонієш від чиїхось жартів.

І в його животі щось стягувалось вузлом.

— “Бро, ти в нормі?” — запитав Ліно, сідаючи поруч. — “Ти виглядаєш так, ніби зараз когось приб’єш.”

— “Просто… жарко,” — відповів Чан, не відриваючи очей від сцени перед собою.

Ліно мовчки усміхнувся.

— “Жарко? Чи гаряче?” — кинув тихо, з тією самою хитрою інтонацією, що завжди означала: він усе бачить.

Чан не відповів.

Через пів години ви випадково перетнулись біля кулера. Він саме набирав воду, а ти підійшла ззаду.

— “Можна?” — вказала на пляшку в його руках.

Він мовчки передав її тобі.

Пальці ледь торкнулись.

Очі — ні.

— “Дякую,” — сказала ти.

— “Ага,” — відповів він тихо.

Ти вже хотіла йти, як він раптом сказав:

— “Тобі всі сьогодні щось говорять.”

— “Ну, так. Приємно, звісно,” — знизала плечима.

— “Угу.”

Пауза.

— “Ти не злишся?” — запитала ти, посміхаючись. Половина жартома.

Він нарешті глянув.

— “На що?”

— “Ну, що я — така…”

— “Прекрасна?” — перебив він.

Тиша.

Він навіть не усміхнувся. Просто дивився. Очі — такі глибокі, що ти мимоволі замовкла.

— “Це не причина злитись,” — додав він уже спокійніше.

Але пішов швидко. Різко.

І вже за дверима знову зупинився.

Стукнув кулаком у стіну.

“Дурень. Вона нічого не зробила. Це ти. Це в тобі все горить.”