Шрами минулого

Тимур сопе у шию Назара. Інший міцно обіймає його. Шоста ранку, вони втомлені, але задоволені. На вулиці тиша, дуже рідко проїжджають машини. У кімнаті чути лише цокання годинника. Назар читає новини у своєму телефоні, поки його не відволікає тихий стук у двері. Через якусь мить, у кабінет заходить висока жінка, довге біле волосся заправлене за вуха. Головна лікарка, засновниця цієї лікарні. Назар жестом показує їй бути тихіше.

– О, вибачте хлопці, не хотіла заважати. Як Тимур прокинеться, скажеш щоб зайшов до мене, – шепотом просить жінка. Назар киває на знак згоди, і вона йде, тихо закриваючи двері за собою.

Тимур прокидається через годинки дві, від будильнику. Він лежить на кушетці, накритий м’яким пледом. Припіднімається на ліктях, розглядаючи кабінет. У кабінеті пусто. На столі стоїть чашка від якої йде пар. Мабуть чай. Він піднімається, складає плед, залишає його на кушеткі і підходить до стола, на якому лежить записка. Він одразу впізнає почерк свого хлопця.

“Доброго ранку любий. Мені потрібно було відійти до пацієнта, не хотів тебе будити. Чай на столі, якщо вихолоне – розігрій. Тебе ще Аліна просила зайти, причину не сказала. Люблю тебе♥”

Такі записки вони часто залишають, коли потрібно кудись відійти, а інший зайнятий або спить. Прочитавши листа, він сідає у крісло, бере чашку з чаєм і читає новини. А потім йде до головної лікарки. Вони дружать з нею ще з часів університету, а потім хлопці влаштувались до неї на роботу.

Аліна перебирала документи, доки не почула стук у двері.

– Заходьте, – крикнула дівчина так, щоб її почули.

– Добрий ранок. Ти звала мене? – у кабінет заходить Тимур, трішки пом’ятий після сну.

– О, добрий ранок. Як спалося?

– Не погано, хоч на кушеткі було не дуже зручно. То що ти хотіла?

– У нас новий пацієнт. Хлопець,16 років. Він раніше проходив у нас обстеження, поставили діагноз бронхіальна астма. А це він знову прийшов на обстеження. Але… Минулий діагноз був не правильно поставилений. – на останньому реченні вона притихла

– Правильним був первинна легенева гіпертензія, я правий?

– Так. Важка стадія. Тому я хочу, щоб ти лікував його, – лице дівчини стало серйознішим. А хлопець навпроти неї застиг із очима по п’ять копійок. Ноги перестали його держати, тому він опустився на стільчик біля столу, обперся ліктями на коліна і обхватив голову руками.

– Ти… Впевнена? Я не можу. Ні. Тільки не я. Постав Назара чи Олю. Але не мене. Ні, – він почав панікувати. Серце почало битися швидше. Чому вона обрала саме його?

– Так, я впевнена. Я пам’ятаю, що у першої людини, яку ти не врятував, був такий самий діагноз. Пам’ятаю, як важко ти це пережив. Але ти єдиний хто знає, що треба робити. Так минулий раз ти не врятував ту дівчину, але будь ласка, заради мене, спробуй ще раз. Я впевнена на цей раз у тебе все вийде. – вона обійшла стіл і присіла навпроти хлопця, беручи його руки у свої, привертаючи так увагу на себе. – Подивись на мене. – хлопець підняв свою голову. Його очі вже були наповнені слізьми. – Я рощумію, що це важко. Але я тебе дуже прошу. Я хочу, щоб саме ти взявся за його лікування. Якщо хочеш, я поставлю асестувати Назара на операції. Хочеш? – дівчина дивилася йому прямо у очі.

– Я… Мені треба подумати. Скільки у мене буде часу? – хлопець почав потроху заспокоюватись

– Скільки, скільки тобі треба. Але я попрошу тебе зробити це максимально швидко. Поки ти думаєш за ним придивлюся я.

– Добре. Я постараюся завтра тобі сказати точну відповідь

– Дякую тобі. – Вони підвелися і дівчина обійняла Тимура.

Хлопець заходить до кабінету. Його очі були червоні він сліз. Він не одразу помічає хлопця, що сидів на його робочому місці, розглядаючи якісь документи, і падає на кушетку.

– Був у Аліни?– запитує Назар, не відриваючи очей від паперів.

– Був…– надто тихо відповідає хлопець. Назар не розчув і все ж підняв голову, щоб подивитися на Тимура.

– О боже, – Назар одразу підірвався на ноги підходячи до Тимура, стає на коліна перед кушеткою, щоб бути з ним на одному рівні. – Що сталося любий? Що вона тобі такого сказала?

– У нас у лікарні є хлопець, він хворіє на первинну легеневу гіпертензію. І вона хоче, щоб його лікував я. Але я не знаю чи зможу. Я боюся. А якщо я знову невбережу життя людині, яка так сподівалася що я врятую її. Якщо ще одна людина помре на операційному столі? Я не хочу переживати це знову. – після цих слів сльози з його очей почали текти ріками. Назар швидко зреагував, підняв хлопці і посадив собі на руки. Тимур одразу вцепився в нього, як за рятувальний круг.

– Ну, ну. Не треба так плакати. Я поруч. Все добре. – почав заспокоювати його Назар, поглажуючи по спині. – Ти не винен. Таке інколи стається.

– Але ж я міг її врятувати. Я міг ретельніше проводити огляд. Я міг зробити ехокардію. Міг зробити КТ. Міг, але не зробив нічого, щоб виявити цю хворобу раніше. А потім вона померла прямо на операційному столі. Її серце зупинилося, а я нічого не зміг зробити. У цьому винен я і тільки я. Я не діяв за протоколом. Я включив емоції, злякався. Через це вона померла.

Хлопця трусить. Він згадує ті жахливі моменти. Згадує, як на автоматі говорив: “Час смерті – 20:56”. Згадує, як ридала мати дівчинки, а її батько просто дивився на нього. Згадує, як зайшов до свого кабінету і впав на підлогу. Він довго плакав. А потім його вирубило від перевтоми. Провалявся так годин чотири чи п’ять, поки Аліна не знайшла його. Згадує, як важко було перший рік після цього. Згадує всі кошмари, що снилися. Згадує лиця родичів тієї бідної дівчини. І лише потім його вговорили піти до психолога. Він потроху почав відпускати ситуацію. Почав повертатися до звичного життя. І ось знову. Знову він повертається туди, звідки почав.

Так вони сиділи, поки не настав час здавати зміну. Тимур швидко привів себе в порядок. Після зміни хлопці поїхали додому, де їх чекали Юкі – чорно біла кішка, і Шеба – рижий кіт. Обох котів вони підібрали з вулиці. Поки вони на сутках за котами дивиться їхня старенька сусідка. Хлопці спочатку наполягали, щоб відплатити їй грошима чи купити продукти, але старенька постійно відмовляється і каже, що їй тільки у радість дивитися за котами , бо самій скучно. Тому через деякий час хлопці змирилися з цим, хоч інколи все ж привозять їй продукти.

Як тільки вони заходять у квартиру, до ніг відразу підбігли два комочка шерсті. Квартира, яку вони купили разом після закінчення універу, оформлена у світлих тонах. На стінах їхні спільні фотографії, картини, які вони малювали разом. У їхній кімнаті на поличках стоять різні фігурки з ігор, книги різних жанрів. Невеличка зала, яка з’єднана з кухнею. Балкон з прекрасним видом на місто.

З кухні долинає приємний запах спецій. Бабуся частенько хазяйнувала у їх квартирі.

– Привіт хлопці. Я тут вам супчику зварила, мийте руки і до столу. – Пані Марія вишла з кухні, витираючи руки кухонним рушником. Хлопці швиденько помили руки, перевдяглися у домашній одяг і пішли на кухню

– Ну що, як зміна? – запитала старенька у хлопців

– Доброго ранку. Непогано, провели операцію дівчині, яку привезли десь близько дванадцятої. – відповідає Назар, поки сідає за стіл

– Ох. І як пройшла операція? Зараз з нею все добре?

– Так, операція пройшла успішно. Зараз вона у реанімації, але завтра чи післязавтра повинні перевести у хірургію.

Пані Марія і сама була лікарем, поки не вийшла на пенсію, тому вони часто говорили на такі теми. Інколи хлопці радяться з нею перед тим, як ставити діагноз чи призначити лікування.

– Ну добре хлопці, я тоді піду. – після сніданку сказала жінка і вже хотіла йти, але її зупинив один із хлопців

– Пані Маріє, зачекайте будь ласка. Мені потрібна ваша порада, – Тимур не часто просив поради чи якусь допомоги, але зараз… Зараз він сам не зможе вирішити

– Ох, добре. Ходімо до зали, там поговоримо

Пройшовши до зали, Тимур з Назаром сіли на диван, а пані Марія на кріслі, яке стояло навпроти.

– Ну розказуй, сину, що у тебе сталося.

– Ви ж пам’ятаєте дівчиниу, яку я не зміг урятивути? Яка у неї була хвороба. – Тимур починає нервувати. Бере руку Назара у свою, щоб було трішки легше

– Первинна легенева гіпертензія. Таке я не забуду, ти тоді такий розбитий ходив. Ще досі серце щемить за тебе. Але чому ти за це заговорив? Невже у вашій лікарні є хтось з цією хворобою?

– Так. І Аліна хоче, щоб його я його лікував. А я… Я боюся, що знову не зможу урятувати людину з цією хворобою, що знову хтось помиратиме перед моїми очима, а я нічого не зможу зробити. Але Аліна наполягає, щоб лікував саме я. Тому я прошу, щоб ви допомогли мені.

– Мій любий хлопчику, – жінка протягує до нього руки і кладе на коліна, – я розумію, як тобі тяжко. Але ж ти не будеш завжди бігати від таких складних захворювань. Я не буду тебе змушувати братися за це. Але ти міг би спробувати. Спробувати ще раз. Ти можеш просити допомоги у мене, я завжди допоможу тобі. Подумай про це ще раз. І не затримуйся з відповіддю.

– Добре. Думаю, сьогодні я вирішу, що буду робити. Дякую вам. – Тимур підійшов до жінки і обійняв її. Пані Марія їм вже як рідна.