Через тебе

Ще на етапі підготовки до набігу монстрів, Кая знав, що стоятиме один. Це майже не хвилювало його. Йому не вперше було виходити в бій самому. Не вперше його руки тремтіли від страху. Він звик, пристосувався до цього відчуття. Він знав, що страх добре перекривається бездумною сміливістю. Йому достатньо буде зробити лише один широкий крок в сторону монстрів, вдарити лише один раз, а далі вир битви втягне його повністю і вже не буде часу боятися. 

Але зараз страх відганяв і Ділюк. Кая був радий його появі. Очікуючи на появу нової хвилі монстрів під самотніми ліхтарями, Альберіх саме уявляв, що було б добре, якби вони билися в цій битві разом. Він кликав Ділюка, хоч і не вголос. Та Раґнвіндр однаково почув. 

Тепер і руки не так трусились, і ніч не була такою холодною, і ліхтарі не здавались такими самотніми. Від Ділюка занадто солодко віяло теплом, до якого Кая прагнув торкнутися, але все ж витримував допустимо близьку відстань. 

Разом із щоками в його голові палало питання: як Ділюк усе зрозумів? Що змусило його змінити сторону на суді? Адже це була одна з тих небагатьох їхніх авантюр, про яку вони не домовлялися заздалегідь. Кая неймовірно шкодував, що не встиг до ладу усе пояснити Ділюку, та що вже із цим зробиш? 

– Гаразд, скажи мені… Коли ти зрозумів, що щось не так? 

Ділюк відірвав погляд від мосту та перевів його на Альберіха, який нетерпляче перекочувався з пʼят навшпиньки. 

– Перший суд.

Кая підвів брови у здивуванні.

– О, через фальшиву Герту? 

– Ні, через тебе. 

Альберіх не стримав сміху. Ну що це за відповідь така? Як це взагалі повʼязано? Він, звісно, хотів на суді подати якийсь знак, та зрештою відмовився від цієї ідеї. 

– Через мене? І що такого я зробив? Мій захист не був достатньо переконливий? 

Ділюк втомлено видихнув, ніби Кая запитав щось по-дитячому дурне. 

– Не через захист. Ти не виглядав занадто знервованим. 

В полумʼяних очах не було і натяку на жарт. Вуста Каї розтяглись в усмішці, що дуже швидко перейшла в щирий сміх. Йому подобалось бути обʼєктом для таких детальних спостережень. Думка, що в усьому тому гармидері Ділюк все ще уважно стежив за ним, за його почуттями, настроєм, гріла краще за горжетку на плечі. 

– Скажи мені тоді, майстре Ділюк… Коли ж, на твою думку, я насправді нервую? 

Дивлячись на променисту посмішку Альберіха, Ділюк відчував абсолютний спокій. Лиш на мить, яку Кая звісно зловив, кутики його вуст смикнулись догори теж. Раґнвіндр не пошкодував, що прийшов, що обірвав тут самотнє тління Каї. Він шкодував лише про те, що не розпитував раніше нічого про усю цю операцію, що довірив її лицарям повністю. Все ж йому хотілось бути дотичним до цього дійства, до будь-якого дійства, в якому замішаний Кая.

Але момент насолоди швидко урвався. Краєм ока Ділюк помітив рух монстрів на тому березі. Наближення нової битви змусило його підступитися ближче до Каї та дістати свого меча. 

– Гадаю, ми зараз побачимо, чи не так? 

На гострий погляд Ділюка Кая відповів не менш гострою посмішкою. 

– Краще про це не думати. 

Битва здавалась легкою. До певного моменту. Вони розраховували на менші сили супротивника. Як тільки вмирав один гілічурл, приходило три нових, а цього в планах не було. Спочатку обоє сприймали це за випробування. І Кая, і Ділюк були певні, що зможуть втримати цю ділянку. Їм просто потрібно було докласти трохи більше зусиль, ніж їм здавалося від початку. 

Невдовзі їм довелося просити про підкріплення. Кая дедалі частіше почав використовувати щит, адже через купу дрібних поранень та втому не встигав вчасно відбивати атаки. Ділюк через ті самі проблеми почав перекидати деяких гілічурлів через міст. Загалом ця тактика працювала, адже більшість монстрів одразу топились і йшли на дно. Але траплялись і розумні, які випливали, та повертались до них, заходили уже з тилу. 

З кожним помахом меча, Ділюк дедалі більше починав згадувати молитви до Барбатоса, яких його намагалася навчити Аделінда. Він уже шкодував, що втратив своє Око Лиха, адже зараз воно сильно б допомогло. Знову і знову він змушував себе крізь біль, ніби крізь товщу води, здіймати меча, рубати ним усе нових і нових ворогів, яких нарешті ставало менше. 

Добиваючи рештки монстрів, Кая з Ділюком навіть не помітили, що нові перестали надходити. Вони вистояли, перемогли в черговій важкій битві. Тепер обоє втомлено поспиралися на свої мечі та дивилися на перші промінці світанкового сонця. Нарешті руки Каї тремтіли не від страху, а від простої втоми. В промінні світанку Ділюк здавався Альберіху ще чарівнішим. Червоне волосся переливалось кольором розпеченого заліза, краплі темної крові в ньому весело блищали, а на гострих вилицях танцював жвавий румʼянець. Раґнвіндр нагадував справжнє божество війни. Каї хотілось бути єдиним його послідовником, розповісти усьому світу про свою віру. 

– Чому б нам не відсвяткувати разом? Я маю на увазі фестиваль Цвіту Вітрів. 

Раґнвіндр втомлено звів погляд на пошарпаного Каю, досі відсапуючись. Він хотів погодитись. Звісно, чому ні? Він завжди радо чекав візиту Каї, завжди чекав їхніх прогулянок серед виноградників. Тут не було місця для сумнівів. Ділюк тільки-но відкрив рота для відповіді, як вчувся постріл з арбалета. Перш ніж знайти того недобитого гілічурла-стрільця, Раґнвіндр побачив, як кінчик болта виринає з сонячного сплетіння Каї. 

Ділюку знадобилось декілька секунд і два ривки, аби добити стрільця. Тоді він швидко озирнувся в пошуках ще якихось недобитків. Не знайшовши нових шкідників, він рвучко повернувся до Каї, який марно намагався закрити рану руками, стримати таку стрімку кровотечу. Ділюк відчував потребу щось сказати, але не знаходив ніяких слів. Він занадто різко висмикнув злощасний болт, викликаючи зболений стогін Альберіха. Далі Ділюк не знав що робити. Кая з Джин завжди дражнили його через пропуски занять з медицини, а він завжди відмахувався від них. Він ніколи не планував отримувати поранення, отже і не було потреби в знаннях зцілення. Він був певен, що буде достатньо сильним, аби його близькі теж не отримували поранення. А що тепер? 

Раґнвіндр приклав долоню до поранення. Він намагався зосередитись на своєму елементі, намагався уявити, як його полумʼя зцілює, заліковує цю рану. Він був певен, що у нього вийде. Він завжди добре контролював свою стихію. Головне бажання, правда? 

Зблідлий Каї на такі дії широко розчахнув очі та занадто кволо пробував скинути з себе Ділюка. Він намагався кричати, намагався сказати про біль, який відчував, але голос кудись зник. 

Ділюк прибрав долоню, коли Альберіх вже перестав рухатися. Він знав що це означає, але однаково з надією поглянув в очі Каї, для певності навіть повʼязку стягнув. Погляд небесних очей засклянів, зіниці небезпечно розширились. Не було сумнівів, що Кая уже мертвий. Але чому? Адже зцілення мало спрацювати, усе ж виходило! 

Раґнвіндр змучено перевів погляд назад на рану. Вона не затягнулась, ні. Не було ніякого лікування. Довкола розірваної шкіри виблискував опік. От чому Кая пручався – йому було боляче. 

З таким пораненням і без кваліфікованих цілителів поруч Кая точно помер би. Але завдяки Ділюку він не просто помер, а помер з великим болем. Раґнвіндра охопив такий ядучий сором, така зла ненависть, що він забував дихати. Вдивляючись в порожній погляд Каї, який незграбно розтягнувся серед купи тіл гілічурлів, Ділюк бачив там насмішку. 

“Це через тебе! – кричав погляд. – Через тебе!”

Таку саму насмішку він бачив в погляді Альбедо, який знайшов його. Ще гірша насмішка була в погляді Джин: “Я казала, що так буде, а ти не слухав. Це через тебе!”

Щоправда, ніхто не наважувався сказати про цю насмішку вголос. Усі лише сльозливо співчували Ділюку, пропонували допомогу. А його нудило від цієї брехні, найбільше – від себе. 

Він чув ось це кляте “Через тебе” усюди. Діти на вулицях Монду щось не поділили і звинувачували одне одного. В корчмі хтось перекинув келих з напоєм. Робітники ґуральні не могли вирішити хто братиме на себе відповідальність за помилку. Голова Ділюка торкалась подушки, а очі важко закривались. Усе, геть усе закінчувалось тими двома словами. 

Найгучніше “Через тебе” звучало в його голові, коли Ділюк задивлявся на родинний портрет, коли заглядав в повні гордості очі батька та обережно гладив намальованого Каю тремтливими кінчиками пальців. Щоразу, перед доторками до цього портрета, він лишав своє Око Бога в подарованій Каєю вазі. Страх залишити опік і на цьому полотні не дозволяв йому вчинити інакше.