Частина 4

1051 слово

Ці слова стали для нього ударом. Дазай подивився вниз — від його кабінки були витоптані криваві сліди. «Зараза! Я, напевно, наступив на ту калюжу!» 

— А, ой… — все, що міг видавити з себе Осаму. 

Вей Ін підійшов до його кабінки та відкрив двері. Осаму зіщурився, очікуючи найгіршу реакцію. Довговолосий тихо вскрикнув та прикрив долонею обличчя. Вей Усянь стояв, мов вкопаний, не рухаючись. Отямившись, він закрив кабінку та подивився на Дазая поширеними очима. 

— Що це? — видавив з себе Вей Ін. 

— Ну… — Осаму зам’явся, бо, як пояснити Вей Усяню, що він ріжеться і йому це подобається? 

Шатен витягнув з-за спини зрізану руку та показав її Вей Усяню разом із все ще кривавим лезом. З його руки все ще подекуди стікала кров. Довговолосий обережно переводив погляд то на Дазая, то на його руку. Шатен посміхнувся, типо «В мене все нормально», але його огорнув сум, що його перший друг не захоче з ним дружити. 

— Ти сам себе ріжеш? — запитав Вей Ін, все ще розглядаючи окривавлені руки та шрами. 

— Так, — тихо відповів Осаму. 

Вей Усянь підійшов до нього та крикнув: 

— Дазай, ти що, їбанувся?! Навіщо ти себе порізав?! — Він виклично глянув на Осаму.

«Він матюкається? Піздець!» 

— Мене це розслабляє, — тихо відповів шатен, понуривши погляд. 

Вей Усянь витріщився на нього та зміряв поглядом. 

— Пішли, ідіоте. 

— Куди? 

— До мене, звісно, — усміхнувся Вей Усянь.

«Схоже, він змирився з тим, що я їбанутий самогубця», — видихнув про себе Осаму. 

— Мені батьки не дозволять, — швидко відповів Дазай. 

— А вони не дізнаються, — підморгнув довговолосий. 

— А-а, вони будуть питати, де я був. 

— Ой, Осаму, тебе наче вчити треба, скажеш, що вирішив прогулятися, — стояв на своєму Вей Ін. 

— Добре, — зітхнув Дазай. — Вмовив. 

— Не переживай, я нікому не скажу, — сказав він та махнув рукою, вочевидь натякаючи на його «хоббі» різати себе. — Пішли. 

Вони пішли до будинку Вей Усяня. Коли він уже стояв на порозі, то тільки тоді згадав, що у нього немає бинтів і з його порізів, скоріше за все, крізь кофту пропиталася кров. Він подивився на свою кофту — на ній і правда були п’ятна крові. «Бляха! Його мати точно мене випре за поріг!» — вилаявся про себе Осаму. 

— Мамо, ти не проти, що привів друга? — звернувся Вей Усянь до своєї матері. 

— Перший день, а уже друзі? — вона виклично подивилася на Вей Іна. — У Цзян Чена не все так добре в школі… В наступний раз попереджай, а то влетить, — суворо завершила вона. 

— Добре, — усміхнувся Вей Усянь перед тим, як крикнути: — Дазай, заходь! 

Він махнув рукою, типо запрошуючи його. Дазай невпевнено переступив поріг. 

— Добрий день, — привітався він з мамою довговолосого. 

Враз двері відчинилися, і в кімнату забіг високий хлопець з таким же довгим волоссям, що і Вей Усяня. Він підбіг до Осаму та різко вхопив його за руку, сильно стискаючи пальці. Дазай, злякавшись такого різкого появлення та болю в руці, який новоприбулий йому завдав, коли його пальці зімкнулися на пораненій руці шатена, він болісно викрикнув, привернувши увагу. 

— Цзян Чен! — гаркнула на нього мати Вей Іна. — Відпусти його негайно! 

Цзян Чен знехотя відпустив Дазая. 

— Що ти собі дозволяєш?! Він наш гість! Вибач мого сина, він погано ставиться до чужинців, — звернулася вона вже до Осаму. 

Дазай не встиг ще отямитися, потираючи долонею свою руку, яку схватив Цзян Чен. «То у Вей Усяня є брат?» Він глянув в бік Цзян Чена і побачив, що той поширеними очима дивиться на свою долонь, якою він, скоріше за все, і схопив Дазая. На його обличчі застиг несподіваний жах. Їхня мати підійшла до Цзян Чена. 

— Ти на що там витріщаєшся? 

Вона глянула на долонь Цзян Чена. 

— Кров? — промовила вона, не вірячи своїм очам. — Що ти йому зробив?! — підвищила голос його мати. 

Цзян Чен перелякано понурив погляд. 

«Так ось чому рука так болить! Цзян Чен сильно на неї надавив, і виступила кров… Бляха!» 
— Дазай, він тебе поранив? — звернулася до нього мати Вей Іна, і тут вона, здається, вперше побачила, що крізь його кофту просочилася багряна кров. Її обличчя, здавалося, наче поблідніло. 

– Та не зовсім… – мовив Дазай та закотив рукава кофти, оголивши свої порізи та шрами. Вона з Цзян Ченом витріщилися на нього.

— Шидци! — гукнула мати Вей Іна. — Принеси перекис.

До них у кімнату забігла молода дівчина зі світло-каштановим волоссям, заплетеним у дві гульки з пляшечкою перекису. «Певно, молодша сестра Вей Іна»

— Хтось поранився, мамо? — запитала дівчина, але враз побачила Осаму з порізами, стікаючого кров’ю. — Хто він?

— Це мій друг зі школи, — різко встряв Вей Ін, який до цього нічого не говорив. — Цзян Чен на нього напав… Вони побилися…

— Та не билися ми! — гаркнув на нього Цзян Чен.

Всі його проігнорували.

— Сядь, — наказала Шидци та взяла одну понівечену руку Дазая, а в іншу — вату з перекисом, та почала втирати обеззаражувач.

Дазай зажмурився в передчутті болю, але його не послідувало. Дівчина лагідно, холодною ваткою, проводила по руці.

— Не боляче? — запитала Шидци.

— Н-ні, — ледь видавив з себе Осаму.

— Звідки в тебе ці порізи? — знову подала голос дівчина.

Дазай застиг, дихати стало важче.

— Є-є… — затнувся шатен, не знаючи, яке виправдання вигадати.

— Кіт поцарапав, — неочікувано встряв Вей Усянь.

— А? Так, шкільні коти мене недолюблюють і інколи кидаються на мене, — відмахнувся Дазай. «Господи, Сатана та хто-небудь, яка маячня. Але виходить, у Вей Усяня будуть проблеми, якщо його мати дізнається, що її син привів додому самогубцю».

— Все, — вивела його з думок Шидци. — Можеш іти.

— Дякую! — мовив Дазай та підійшов до Вей Усяня. — Що…

— Пішли, — довговолосий різко схопив його за руку та потягнув до однієї з кімнат. — Це моя кімната.

Осаму почав роздивлятися саму кімнату: чорні штори, білі шпалери. Сама звичайна кімната.

— Подобається? — поцікавився Вей Усянь.

— Так, в мене майже така ж сама, — відповів Дазай.

Так вони і провели час, сидячи на ліжку та про щось говорячи, доки Осаму не подзвонив телефон. Він подивився на екран: «Мама». Він зразу ж відчув, як ним шугнув ледь вловимий страх. «Бля, скільки ж пройшло часу?»

Осаму подивився на годинник. «16:52… Зараза! То вже пізно». Він неквапливо взяв трубку. Вей Ін на нього розуміючи подивився.

— Привіт, — тихенько сказав Дазай.

— Ти де? — зразу перейшла до справи його мати.

— Гуляю, — збрехав Осаму.

На цих словах Вей Усянь показав йому великим пальцем угору, що означало «Молодець!», та посміхнувся.

— Скільки ти ще будеш гуляти? — почувся голос з телефону.

— Я скоро повернуся, — відповів Осаму. — Бувай.

Дазай полегшено видихнув.

— Мені вже потрібно йти, — сумно відповів самогубця.

Вей Усянь враз посумнішав.

— Добре, давай завтра після школи прогуляємося?

— Давай.

Йому не хотілося залишати Вей Усяня. Він був веселий та єдиний, хто не обходив стороною із за тягу до самогубства.