Частина 2. Напарники.

Сон дійсно був міцний. Морфей забрав дівчину в самі темні закутки свого царства, і показував уривки з минулого, яке вона старалась відштовхувати від себе постійно. Вибратися з цього сну здавалося неможливим, не було ні дверей, ні інших виходів, відчуття як в нескінченному циклі кошмарів. Рухи були сковані. Відбігти, відлетіти, відповзти не давало постійне напруження. Лише один невдалий рух в обрив, нарешті звільнював від цього жахіття. Політ з висоти ніколи не лякав Рей, а у сні, який вона хотіла щоб скоріше закінчився, це було дарунком долі. 

Відкривши очі, дівчина бачила тільки темряву навколо. Була тільки шоста година ранку, сонце взимку не спішило підніматися з-за горизонту, даючи своїй сестрі місяцю трошки більше часу на владу небосхилом. Голоса та крики людей вже не було чути, всі дивилися вже десяті сни перед світанком, тільки спів пташок та далекий шум машин з вулиці заповнював простір. Сів на край ліжка, дівчина протерла очі і важко вздохнувши після кошмару, стала медитувати. Це, дійсно, заспокоювало її, давало можливість вгамувати емоції та впорядкувати думки. Згадалась сьогоднішня ніч, допомога хлопця, який ще спав в сусідній кімнаті, думки про пошук партнера по справам. Було б дуже легковажно одразу довірятися першому зустрічному, але серце підказувало, що, можливо, це саме та людина, яка потрібна Рей. Вона старалась ніколи не покладатися на почуття, обдумувати все довго і прокручувати всі можливі варіанти розвитку подій. Внутрішній голос казав, що можна спробувати все таки довіритись, та спершу перевірити Каперкайла на міцність. 

Раптово вона почула стукіт у двері, який витягнув її з думок. Накинувши плащ на плечі, дівчина провернула замок та відкрила вхід у кімнату. Там вже стояв рудий хлопець з посмішкою на обличчі, а в перебинтованих руках він тримав два картонних стаканчика, з яких ще йшов пар. По запаху це було схоже на найдешевшу каву з автомату, повну цукру та домішок для посилення смаку. З здивуванням в очах, Рейвен підняла погляд на обличчя хлопця і не наважувалася забирати стаканчик з його рук. Останній же, терпляче чекав, поки дівчина зробить хоч якийсь рух в його сторону, так само не настоюючи, як і вчора ввечері, коли тягнув руку, щоб привітатись. 

– Я гадала ти ще спиш, – промовила дівчина не відводячи погляду. 

Їх очі зустрілися, але прочитати, про що кожен думав вони не могли. Напівтемне приміщення створювало перешкоду для правильного зчитування емоцій, а усміхнене обличчя рятівника збиває з пантелику ще більше. 

– Не міг довго спати, вирішив взяти каву і сподівався, що ти вже прокинулась, – радісно промовив той, і протягнув напій ближче до дівчини.

– Дякую, але я більше полюбляю чай, – не встигнувши взяти стакан, хлопець різко простягнув їй інший стакан, вже з не таким терпким і солодким запахом. 

Виглядало це як звичайний зелений чай, який Рейвен полюбляла заварювати собі кожен ранок. Спокійний і рівномірний смак завжди заспокоював бурю емоцій та переживань. Каперкайл фактично впихнув стакан у руки дівчини і залишив у себе дешеву каву. Не сперечаючись дівчина прижала напій ближче до себе. Він зігрівав вічно холодні руки, а через різницю температур волосся на тілі стало дибки. Легка посмішка самовільно з’явилася на вустах дівчини, що не міг не помітити навпроти молодий хлопак. 

– Тобі пасує посмішка, – невзначай сказав він та посміхнувся ще більше. – Дякую тобі за місце де поспати, та оце. 

Він покрутив вільною рукою, яка була в бинтах і, як виявилось, там вже щось було намальоване. В темряві було важко розібрати, що саме там було зображене, але форма була схожа на якусь тваринку. Не знайшовши інших слів, щоб заповнити пустоту, хлопець розвернувся і пішов в сторону виходу з мотелю, лиш помахавши рукою дівчині на прощання. Недовго думаючи, остання окликнула Каперкайла і, зі здивуванням від самої себе, попросила його поки не уходити. Розумом Рей ще не приймала той факт, що вона хоче працювати разом з ним, але серце вже все вирішило за неї. 

– Почекай, – дівчина покликала його до себе у кімнату рукою. – Треба поговорити спочатку.

Сівши на край ліжка і відхлібнувши трошки чаю зі стакану, Рейвен стала збиратися з силами. Чомусь, для неї було складно запропонувати комусь працювати в парі, але спочатку треба було б  розпитати нового злодія. 

– Для чого ти хочеш стати лиходієм? 

Історія про минуле хлопця не змусила себе чекати. Важке дитинство з матір’ю, яка тягла всю сім’ю на собі, та батько-п’яниця, який програвав всі гроші в азартних іграх. Не самий благополучний район для життя, діти, які змалечку вчилися виживати на вулицях, випрошувати гроші у людей, красти гаманці та створювати ситуації, від яких завжди могли заможні громадяни відкупитися, не привертаючи увагу поліції. Підлітком, той вже почав працювати куди тільки брали, барменом, офіціантом, консультантом в магазинах, але, дізнаючись звідки він, звільняли, бо не хотіли проблем, думаючи, що одного разу в касі не буде всіх грошей. Дивно, як хлопець досі мав сили посміхатися, а причина його бажання стати злодієм стала зрозумілою. Втрачати вже було нічого, мати померла, а з батьком він розірвав усі стосунки. 

– Якось так, – здвинув плечима Каперкайл і склав руки разом. – З чого така зацікавленість?

– Якщо ти хочеш, то можеш стати моїм напарником, – проігнорувавши запитання відповіла дівчина. – Мені не завадить зайва пара рук на наступні справи, а ти ще й зможеш чогось навчитися. 

Неочікувано для самої себе, Рейвен сказала це швидко і без зайвої думки. Пропозиція ввела хлопця в невеличкий ступор, але через пару секунд, той швидко помахав головою в знак згоди та посміхнувся ще більше. Атмосфера потихеньку почала ставати не такою напруженою, а за вікном почало світати. Перші промені сонця вже потрапляли до кімнати, на підлозі та стінах з’явився дивний малюнок від занавісок на вікнах. Сонце взимку не гріло, але завжди світанок мав малиновий теплий відтінок, і, здавалось, ніби температура підіймалась. Напої в стаканах вже були холодні, руки від них не грілися, а пити його не було жодного бажання. 

Щоб трохи розім’яти тіло, дівчина встала та потягнулася догори. Вона мала гарну фізичну форму, через постійні нагрузки. Плащ, який при русі, відкривав трохи худощаве, але підготовлене до сутичок тіло, був її захистом. Блідий колір шкіри здавався фарфоровим, і, Каперкайл, був впевнений, що доторкнись до неї, дівчина, як лялька, піде тріщинами. На відкритих ногах були видні синці та ссадини з минулих бійок та тренувань. Тільки зараз хлопець зрозумів, що Рейвен доволі гарна. Не дивлячись на вічно похмурий та серйозний погляд, сумний вираз обличчя, в ній було щось цікаве та загадкове. Хотілось дізнатися, що стоїть за маскою байдужості до світу. 

Побачивши, що її напарник на неї дивиться, Рей швидко закрилася плащем, і повернулася обличчям до нього. Напевно, вперше, вона підпустила когось так близько до себе. Ще не зрозуміло, чи було це гарною ідеєю, але дівчина не мала що втрачати. Кинув стакан у смітник, вона присіла, щоб взути свої високі черевики. Коротке волосся спадало на обличчя, і його приходилось постійно заправляти за вухо. Це відкривало лице дівчини, і його ідеальний профіль. Гострі скули, ідеальний ніс з невеликою горбинкою, тонкі губи, які чудово пасували під характер Рей. Хлопець відкашлявся та відвернувся від неї, щоб не створювати дискомфортну атмосферу. 

“Не можна так глазіти” – пронеслось в думках у Каперкайла. Дівчина, побачивши це краєм ока, тільки видихнула з полегшенням. 

– Пішли, треба показати тобі де ми будемо переховуватися.

Сніг хрустів під ногами, з роту виходив пар, а ніс і щоки набували розуватого відтінку. Двох молодих людей супроводжували крики птахів та шум машин. Поодинокі силуети чоловіків і жінок, які прямують по своїм справам, були як в театрі тіней. Пусті і бездушні, здавалось, ніби вони не мають ні емоцій, ні емпатії, люди проходили мимо. 

“Не вірю своїм очам” – пронеслось у Каперкайла в думках.

Через деякий час, дійшовши в один з закинутих районів міста, вони зупинилися біля величезного будинку в формі “Т”. Це була колишня штаб-квартира “Титанів”, в команді якої, якраз і знаходився колись БістБой. Перелізти через паркан не виявилось тяжкою задачею, а територія була вся в високій траві та з купою сміття, яке ніхто не прибирав. Деякі вікна вже були розбиті, а оздоблення на стінах давно втратило свою колишню красу. Колись ця будівля красувалася над Джамп-Сіті та відчувалася, як щит всього міста, де всі разом жили прославлені герої. Тепер це занедбане місце лише асоціювалося з колишньою славою команди, але ніяк не слугувало для захисту громадян. Високотехнологічна будівля в минулому, зараз стала прихистком для птахів, які оселилися на криші та подекуди всередині. Зайшовши через чорний вхід, Рейвен та Каперкайл піднялися по сходам на верхні поверхи будівлі. Світло вже давно не подавали в цей район, в великому приміщенні було неймовірно холодно і тхнуло сирістю. Всі меблі втратили свою красу із часом, а техніка явно вийшла з ладу. Павутина затягнула всі кутки славнозвісної головної кімнати “Титанів”, а пил лежав нетронутим вже багато років. 

– Що ми тут робим? – хлопець нарешті вирішився задати це питання, очами роздивлюючись все навколо.

– Ми тут будемо жити, якщо можна так сказати, – Рей провела пальцем по столу та оцінюючи обвела кімнату поглядом. – Тільки треба трошки привести до ладу кімнати, але й не наробити шуму. Ніхто не має знати, що тут хтось є.

Вона вперше скористалась своїми силами телепатії перед напарником, для того, щоб пересунути диван вглиб кімнати, та обережно сіла на його краєчок. Обдумуючи, що в першу чергу треба зробити, вона знов завела волосся за вухо та прикусила губу. Дівчина сама не розуміла, як взагалі наважилася перебувати тут, знаючи, чия це база була колись, але вона давно вже поклала око на цю будівлю. Деколи у неї прокидався азарт, хотілося відчути небезпеку, і таке місце слугувало чудовим способом отримати це. 

– Після того, як закінчим тут, розповім тобі план дій на наступне завдання. 

Дихалося тут важко, через весь бруд, але мотивувало навести тут порядок, хоча б, мінімальний. Час летів швидко, роблячи одну справу, навалювалося в два рази більше. 

Захід сонця з такої висоти було чудово видно. Він був криваво-червоний, і навіть хмари, які затягнули небо, все одно пропускали промені. Наступала темна ніч, зірок на закритому хмарами небі не було видно, так само, як і місяця. Шум з вулиці не діставав до висоти, де знаходиться кімната, і тільки крик мимо пролітаючих птахів, та труд двох людей розбавляв тишу.