Туманне місто

Ти вже сотні разів бачила цей погляд. Але цього разу — інакше.
Цей чоловік не боїться. Не збуджений. Він… зацікавлений.
А ти — голодна. І вперше хочеш знати, як він пахне зранку, а не після ночі смерті.

Лондон. Сучасність.
Ніч. Туманне місто.
Вона сидить у барі. Тиха, витончена. Її шкіра — надто бліда, як для живої. Вона — наче тінь у місячному сяйві. Невисока, худорлява, але з тією тихою, невидимою силою, яка лякає без жодного жесту. Її шкіра — як мармур: без плям, татуювань чи прикрас. Наче сама смерть. Чорне хвилясте волосся спадає нижче плечей, обрамлюючи обличчя з чіткими вилицями та великими сірими очима — холодними, як попіл на снігу. Ці очі бачать більше, ніж ти хочеш показати. Погляд пронизує, але в ньому зараз немає злості — лише втома та приглушена спрага. Її вії довгі, розкішні — надто контрастні для такого суворого вигляду. Вона не носить ані каблучок, ані макіяжу — ніщо не відволікає від сутності:
перед тобою — не людина. Перед тобою — голод, що навчився ходити навшпиньках.
Його погляд впіймав її. І не відпускає.
— Ви щось шукаєте? — запитує зовсім непримітний хлопець, сідаючи поруч.
Вона повільно посміхається, наче смакуючи майбутнє.
— Можливо. Кров.
Він починає сміятись:
— У тебе класне почуття гумору. Мене звати Сем.
— А хто сказав, що це був жарт? — відповіла вона. — Мене звати Веліса.
Я ніколи не бачила сенсу приховувати ім’я. Я його не ховала. Вони все одно не запам’ятовують.
— Тобі замовити “Криваву Мері”? Чи щось інше? Кажи, для такої красуні — хоч зірку з неба.
— Кажеш — будь-що? Тоді, Семе, — вона протягнула його ім’я якнайсексуальніше, — у мене для тебе є пропозиція.
Вже за кілька хвилин ми вийшли через задній вихід бару, тримаючись за руки, пробираючись крізь натовп напівтверезих людей, які щось кричали вслід. Мені було байдуже.
Мені завжди було байдуже. Тепер — особливо.
Місяць був як ніколи далеко і високо. У дворі — прохолодно, туманно. Все, як я люблю. Я переїхала сюди давно, довго шукала місце, де не буде клятого сонця. Проклята слабкість. Багато вампірів уже навчилися протистояти цій розпеченій кулі. Я — ні. І навряд чи навчусь. Але Лондон більшість року був туманний і дощовий — те, що треба для вампірки, яка ненавидить сонце. Сем — чи як його там — не затихав усю дорогу до темного провулка. Постійно говорив, яка я красива, і що в нього вже “твердо в штанях”. Фу. Люди часом вражають своєю тупістю.
Кролик, який ніяк не второпає, що його ось-ось розпорять. Ну, гаразд. Потрошити — це для інших. Я просто втамовую спрагу. Просто…Перед очима знову попливло… знову спогади, які не давали жити вже багато років. Я моргнула тричі — і різким рухом притисла кролика до стіни.
— Оу, ти така гаряча, ненаситна штучка. І сила в тебе! Чесно, я не очікував…
Я просто посміхнулась. Я вже добре відчувала ту вену, що так звабливо пульсувала під його шкірою. Я завжди її відчувала, завжди знаходила безпомилково. Я ніжно провела рукою по його шиї, затримала дотик на грудях… а потім різко втиснулась зубами в шкіру.