Розділ 8. Тиша перед грозою

Наступні кілька днів у маєтку минули в дивній, майже нереальній тиші. Кирій, наче приборканий звір, поводився на диво слухняно. Він їв сніданки, які приносили до його кімнати, гортав книги, навіть відповідав на фліртувальні зауваження Артема з меншою кількістю сарказму, ніж зазвичай. Замість звичних шпильок типу “Що, твій трон ще не доставили?” він лише кидав лаконічне: “Ти надто стараєшся, Артем.” Але його очі, коли він думав, що ніхто не бачить, горіли холодною рішучістю. Кирій щось планував, і ця гра в слухняність була лише частиною його задуму.

Артем помічав це. Його хижа посмішка з’являлася щоразу, коли Кирій чемно сідав за стіл чи не сперечався, коли охоронці супроводжували його до бібліотеки. Він бачив, як Кирій стежить за рухами прислуги, як ненароком розпитує про розклад дня чи погоду за вікном. Артем не був дурнем — він знав, що тиша Кирія не була капітуляцією. Це була затишшя перед бурею, і від цієї думки його очі спалахували небезпечним задоволенням.

Одного вечора, під час вечері, Артем відкинувся на спинку стільця, тримаючи келих із червоним вином, і пильно подивився на Кирія. Той сидів навпроти, неквапливо їв стейк і вдавав, що не помічає цього погляду. Світло люстри відбивалося в його волоссі, надаючи йому майже нереального вигляду, але Артем бачив напругу в його плечах, у тому, як пальці стискали ніж трохи міцніше, ніж потрібно.

— Ти сьогодні такий слухняний, — сказав Артем, його голос був м’яким, але з ноткою насмішки. — Майже ідеальний гість. Я б навіть повірив, що ти змирився.

Кирій підняв погляд, його губи скривила ледь помітна посмішка.

— О, не хвилюйся, я просто економлю сили для твоєї наступної психологічної гри, — відповів він, відрізаючи шматок м’яса з такою ретельністю, ніби це була справа його життя.

— Ти ж любиш, коли я танцюю під твою дудку, правда?

Артем нахилився ближче, його лікоть сперся на стіл, а погляд став гострішим

. — Танцюй чи не танцюй, Кирій, але ти тут. І ти мій. — Він зробив паузу, дозволяючи словам повиснути в повітрі, а потім додав, знижуючи голос до шепоту: — Але якщо спробуєш втекти, тебе чекає покарання. Хто зна, може, тобі навіть сподобається.

Кирій ледь не подавився, його щоки спалахнули, але він швидко приховав збентеження за своєю фірмовою саркастичною посмішкою.

— О, ти прямо поет, Артем. Може, тобі книжку написати? “Як викрасти людину і назвати це романтикою”? — Він відкинувся на спинку стільця, імітуючи недбалість, але його серце калатало. Слова Артема, хоч і сказані з посмішкою, звучали як обіцянка, і Кирій ненавидів себе за те, що якась частина його відчувала дивне тепло від цієї загрози.

— Пиши що хочеш, — Артем усміхнувся, його очі потемніли від чогось, що було одночасно небезпечним і спокусливим. — Але ти не підеш від мене. Не зараз. І не пізніше.

Кирій відвів погляд, стиснувши виделку так, що кісточки пальців побіліли. Він не відповів, але в його голові крутилися плани. Він знав, що Артем стежить за ним, знав, що Олена, мабуть, уже доповіла про його необережні слова. Але він не збирався здаватися. Втеча була питанням часу, і Кирій був готовий ризикнути всім, щоб повернути собі свободу.

Тієї ночі Кирій лежав у ліжку, дивлячись у темряву. Його думки гуділи, як рій бджіл. Він пригадував кожен момент дня: як Олена уникала його погляду після їхньої розмови, як охоронці змінювалися рівно о шостій вечора, як паркан у саду мав одну ділянку, де камери не перекривали повністю кут огляду. “Це мій шанс,” — шепотів він собі, стискаючи кулаки. Але слова Артема про покарання крутилися в голові, викликаючи дивне відчуття — суміш страху й чогось, що він не хотів визнавати.

Тим часом у кабінеті Артема, де горіла одинока лампа, він сидів за столом, тримаючи склянку віскі. Його пальці повільно обводили край склянки, а погляд був прикутий до паперів, але думки — до Кирія. Він знав, що той готує щось. Олена доповіла про його плани, і хоча Артем міг би посилити охорону чи замкнути Кирія в кімнаті, він цього не робив. Йому подобалася ця гра. Подобалося бачити, як Кирій бореться, як його очі горять бунтом, як він намагається приховати те, що відчуває, коли Артем наближається надто близько.

Олена увійшла після стуку, її постава була такою ж покірною, як завжди. “Господарю, пан Кирій поводиться тихо. Сьогодні навіть не сперечався,” — сказала вона, опустивши погляд.

Артем кивнув, його губи скривила хижа посмішка. “Тихо, кажеш? Це не просто так. Спостерігай за ним, Олена. Кожен його рух. Кожне слово.”

Вона кивнула й вийшла, залишивши Артема наодинці з його думками. Він підвівся, підійшов до вікна, де темрява саду поглинала світло зірок. Його пальці торкнулися холодного скла, а голос, коли він заговорив, був сповнений темної ніжності: “То ти вже, почав цю гру, то ж добре, зіграєм.” І лише одна лампа освітила цю посмішку на лиці.