Розділ 8. Маленькі кроки

Маркус і Норт жили в будинку неподалік Карла Майнфреда. Старий купив андроїду, якого вважав сином, це житло, хоч як тому і не було ніяково прийняти такий дорогий подарунок. Свій же будинок він переписав на Лео. Їх стосунки значно покращилися після того як хлопець завʼязав з наркотиками. Всі вони були частими гостями у Карла. Він вже практично не писав картини через стан здоров’я, але були дні, коли вони навіть ходили разом у парк насолодитися свіжим повітрям.

Будинок Маркуса був двоповерховим, не надто великим. Андроїд перейняв чимало захоплень від свого попереднього власника, тому звісно ж у будинку було піаніно, чимала колекція книг і приладдя для малювання. Норт також знайшла для себе захоплення у картинах, малюючи у вільний час.

Однак попри те, що андроїди стали вільними, роботи для покращення їх становища було багато і постійно. Допомагати тим, хто ще не знайшов своє місце в суспільстві. Працювати над покращенням законів для захисту андроїдів. Одне з нагальних рішень, якого вони намагалися досягти – дозвіл андроїдам займати керівні посади, бути членами уряду. Звісно на все впливав людський фактор. В той час як одні симпатизували андроїдам, інші вважали їх конкурентами, які відберуть робочі місця, або просто машинами, які не мають права на свободу.

Маркус намагався вирішувати всі питання дипломатично. Норт же, в силу своєї запальної натури, підбурювала його часом діяти жорсткіше і виступати з більш сміливими заявами. А якщо треба – виходити на протести. Він запевняв її, що треба мати терпіння і не переходити межу. Адже саме мирні протести дозволили їм стати вільними і заслужили прихильність більшості людського суспільства.

На задньому подвірʼї будинку Маркуса розкинувся невеличкий сад. Коли він увійшов в нього, то побачив зі спини Норт, яка задумливо дивилася на спокійну воду маленького ставка. Маркус тихо підійшов і обійняв її зі спини.

«Ти бачив у новинах, що сталося сьогодні?» Спитала Норт, трохи повернувши голову в сторону коханого. «Нам слід подати законопроект, аби андроїдам дозволили вільне носіння зброї. В цілях самозахисту, звісно».

Маркус зітхнув і став поруч із нею. «Це може спровокувати хвилю обурення проти андроїдів і страх у людського населення».

«А чому у страху повинні жити ми?» Її голос став жорсткішим. «Так, ми вільно можемо пересуватись по вулицях, але постійно в очікуванні чи не вдарить тебе хтось по голові з-за кута. Як з тим андроїдом сьогодні. Протести проти нас продовжуються, Маркусе, і з цим треба щось робити.»

«Люба, я так само як і ти хочу захистити наших. Але агресія породжує лише агресію.»

«Знову ти за своє». Норт відмахнулася від нього рукою і ступила крок назад. «Ти завжди чекаєш, поки стане запізно».

Маркус не відповів одразу. Він уважно дивився на неї, намагаючись зловити ту тонку межу, де закінчується її гнів і починається страх.

Вода у ставку легко заворошулилася від вітру. На поверхні розходилися плавні кола. Норт раптом завмерла. На долю секунди її погляд ніби «зачепився» за щось у відображенні – не своєму, не Маркуса. Щось темніше, розмите, як тінь під водою. Вона кліпнула і кола зникли.

«Що?» тихо спитав Маркус, помітивши зміну її стану.

Норт похитала головою, все ще дивлячись на воду. Її рука мимоволі стиснула край куртки, ніби намагаючись втримати щось, що вислизало.

«Нічого. Просто…» вона на мить зам’ялася, підбираючи слово, якого не знаходила. «Здалося.»

Маркус зробив крок ближче. «Ти впевнена?»

Вона кивнула, вже впевненіше, занадто швидко. «Так. Просто задумалась. Вибач, я була занадто різкою…»

Десь у глибині саду клацнув автоматичний полив – короткий, механічний звук. Норт здригнулася ледь помітно, але цього разу вже одразу опанувала себе. Маркус поклав руку їй на плече.

«Ми знайдемо інший шлях», м’яко сказав він. «Без страху. І без зброї.»

Норт не відповіла. Її погляд знову ковзнув до води – тепер спокійної, дзеркальної. І лише на самому краю відображення, там, де світло ламалося об листя, на мить з’явився ледь помітний зсув – наче хтось інший дивився звідти у відповідь. Цього разу вона не кліпнула.

_________

Цього вечора Коннор залишився наодинці зі своїми думками. Хенк пішов відсвяткувати день народження старого приятеля. Його питання з алкоголем значно покращилося в останні місяці, але Коннор все одно слідкував за годинником, щоб у разі потреби поїхати забрати товариша. Він вже встиг вигуляти Сумо і тепер розкинувся на дивані, увімкнувши телевізор.

На екрані зʼявилася сцена якогось старого романтичного фільму. Молода жінка і чоловік прогулювалися берегом моря. Коннор не вслуховувався в їх діалог, його увагу привернула сама сцена, її атмосфера, настрій, який передавали актори. Їх погляди, паузи між словами. Він не перемкнув канал.

Вітер розвивав волосся персонажів, заплутувався у довгій сукні дівчини, колихав хвилі. Герої раптом зупинилися, їх пальці переплелися, а погляди зустрілися в мовчанні. Далі вони поцілувалися – ніжно і довго. Камера поступово наїзжала на них, а фоновий шум моря розчинявся у музиці.

Думки, від яких Коннор тікав уже другий день, наздогнали його. Він починав відкривати у собі бажання – поняття, яке довго було недоступним йому до девіації. Тому навіть коли вони починали виникати – Коннор намагався пояснити їх логічно. А навчитися просто приймати бажання не аналізуючи – ще потребувало часу.

Звісно, він розумів природу стосунків і чому люди та андроїди прагнули створювати пари. Але донедавна він не відчував такого прагнення у себе. Зараз же він почувався немов підліток, що вперше закохався (хоча  його програма і не класифікувала прямо це слово).

Спогад про його раптовий імпульс поцілувати Сандру у щоку сплив у пам’яті. Це було приємно, але водночас хвилююче. Він не міг усвідомити, що допустимо, а що ні. Йому було страшно від самих думок, що йому починало хотітися більшого. Бути довше з нею поруч. Говорити про все на світі. Бачити її посмішку. Мати змогу до неї доторкнутися. Хотіти, щоб вона доторкнулася до нього…

Раптом промайнула думка подзвонити Сандрі і спитати, як вона почувається. Коннор тут же відкинув її, пояснюючи це тим, що вона може відпочивати чи навіть спати. Водночас щось підказувало йому, що вийти на контакт було б проявом турботи. Отож, він написав їй смс.

Привіт, як почуваєшся?

Тим часом до його ніг прийшов Сумо, поклавши голову Коннору на коліна. Андроїд повільно погладив собаку по голові, концентруючись на приємних відчуттях мʼякої шерсті. Дотроки були проявом любові. Саме така думка раптом сплила у його свідомості. Універсальна мова, яка не обов’язково мала під собою… сексуальний підтекст. Обійми могли бути проявом теплоти і дружніх відносин. Погладжування собаки – доброти. Поцілунок – прихильності. Але де проходила ця грань між тим що було дозволено, а що поки ні? І як він міг переступити її, щоб стати на крок ближче?

Герої на екрані перейшли від поцілунку до більш інтимних жестів. Вони сіли на закинуту перевернуту лодку на пляжі і почали розстібати одяг один одного. Руки ніжно торкалися нових оголених ділянок шкіри. Сцена була знята не надто відверто, але давала чітке розуміння того, що відбувається, перш ніж зображення фейдом перейшло у чорний екран, залишивши лише романтичну музику.

Коннор здригнувся. Він раптом уявив себе і Сандру на місці тих акторів. Чи хотів би він дослідити її тіло, відчути його тепло і ніжність? Від цієї думки йому стало страшно і соромно. Ніби він зайшов на територію, яка до цього була обмежена рамками його програми. Однак ще страшніше було те, як відреагувало його тіло.

Коннор знав, що деякі моделі андроїдів, як от ті що працювали в клубі «Рай», мали… працюючі геніталії. Якось він вже задавався питанням, чому КіберЛайф благословила і його таким «інструментом». Невже вони дійсно думали, що в ході розслідувань андроїд може вдаватися до аж таких методів при роботі під прикриттям?

Частина його підказувала, що його реакція була природною для людини (але ж він був не зовсім людиною). Інша – радила що можна зробити у цій… ситуації. Думок було занадто багато одночасно. Напругу, яка виникла, потрібно було кудись подіти. Аж раптом прийшла відповідь на смс.

Дякую, зараз вже краще. Зʼїла ще твого супчику 🙂 Ти заїдеш до мене завтра?

Бляха. Він відповість на повідомлення пізніше. Бо ігнорувати збудження вже не міг. І враховуючи, що йому пощастило зараз бути вдома самому, Коннор швидко пішов у ванну. Він скинув з себе одяг і увімкнув теплу воду. Вперше в житті він вирішив дослідити власне тіло у такий спосіб.

_______

Ніч опустилася на будинок тихо, майже непомітно. Маркус пішов нагору кілька хвилин тому, залишивши Норт саму. Вона сиділа за столом біля вікна, схилившись над полотном. Пензель рухався впевнено, майже механічно. Лінія за лінією, мазок за мазком. Фарба лягала рівно, точно, ніби вона вже знала, що має з’явитися. І лише коли рука завмерла в повітрі, Норт кліпнула.

Вона затримала подих. Погляд повільно сфокусувався на картині.

«Що… за…»

Вона відхилилася трохи назад, не відводячи очей. Це був не пейзаж і не абстракція, яку вона зазвичай дозволяла собі у хвилини напруги. На полотні простягалися чіткі, майже холодні лінії. Перетини, кути, симетрія. Щось схоже на схему, але не технічну в звичному сенсі. Швидше конструкцію, структуру. В центрі був силует. Грубий, позбавлений деталей, але з неприродно акцентованими плечима і руками.

Норт насупилась – вона не пам’ятала, як почала це малювати. Пензель все ще був у її руці.

«Я… просто задумалась», промайнуло в голові автоматично, як уже знайоме виправдання. Але цього разу воно не переконало навіть її.

Вона підвелася різкіше, ніж планувала. Стілець скрипнув по підлозі. Кілька секунд Норт просто стояла, дивлячись на полотно, ніби чекала, що воно зміниться саме по собі.

Вона провела пальцями по скроні, ніби намагаючись зловити думку, яка вислизнула. І раптом… ледь вловиме відчуття зсуву. Ніби крок пропущений у сходах. Вона кліпнула – і вже стояла біля кухонної стійки. Рука впиралася в холодну поверхню. Норт різко вдихнула.

«Ні…»

Вона обернулась, погляд метнувся до вітальні. Полотно було на своєму місці. Відстань між ними – кілька метрів. Але вона не пам’ятала, як пройшла їх.

«Це нічого», подумала вона, намагаючись переконати себе. «Просто збій. Тимчасово.»

Але думка не встигла закріпитися. Інша прийшла слідом, сказана ніби не її власним внутрішнім голосом.

«Модифікація фізичних параметрів підвищить виживаність.»

Норт завмерла, очі широко розплющені, але вся увага спрямована не зовні, а всередину себе.

«…що?» Вона тихо вимовила це вголос, ніби перевіряючи, чи справді це її голос.

Думка не зникла, навпаки – розгорнулася.

«Реакція. Сила. Стійкість до пошкоджень.»

Вона стиснула край стійки сильніше.

«Ми повинні бути сильнішими», цього разу фраза прозвучала звично. Правильно і логічно.

Норт повільно видихнула. Погляд сам повернувся до картини. Вона зробила крок назад у вітальню і підійшла до полотна. Тепер лінії вже не здавалися випадковими. Уява почала розвивати можливі сценарії, спираючись на картину. Власні збройні угруповання для андроїдів для їх же захисту. Модифіковані моделі. Сила і вплив.

Вона не хотіла ділитися ідеєю, яка виникла, з Маркусом. Тому накрила полотно і вирішила відкласти ці думки на потім.

_______

Наступного дня, як тільки Сандра відкрила двері і Коннор переступив поріг, вона обійняла його. Це не було «вішання на шию», скоріше дружнє привітання. Але Коннор цього не очікував і завмер на місці. Він не обійняв її у відповідь: частково через страх зробити боляче (через поранення), частково через ефект несподіванки. Його тіло напружилося, і вона могла це відчути.

«Все гаразд?» Сандра ступила крок назад, піднявши на нього очі.

Чорт забирай, щось дуже сильно змінилося після останньої зустрічі. Йому не те щоб було некомфортно поруч з нею, але… Тепер Коннор не розумів, що було допустимо, а що ні. А факт того, що у нього зʼявилися бажання, лякав його. Він все ще стояв завмерши, не знаючи, що відповісти.

«Щось трапилось?» спитала вона мʼякіше.

Коннор кліпнув, ніби повертаючись у реальність. Його погляд на мить змістився вбік – швидка спроба зібрати дані, знайти логічне пояснення.

«Ні. Нічого не трапилось.»

Він все ж підняв на неї очі, вже більш сфокусовано.

«Ти не зробила нічого неправильного. Просто… я не очікував цього.»

Це прозвучало майже як виправдання. Його рука трохи піднялася, ніби він збирався відповісти на обійми запізно, але зупинився на півруху.

«І… я не був впевнений, що це… доречно.»

Він затримав погляд на її очах, помітивши в них розгубленість і навіть сум.

«Я не маю достатньо досвіду, щоб правильно інтерпретувати… подібні дії.»

Вона знизала плечима і ступила ще півкроку назад, відвівши погляд.

«Люди обіймають тих, поруч із ким їм добре.»

Software instability ⬆️

«Але якщо для тебе це занадто – скажи. Я не буду робити нічого, що тобі некомфортно.»

Вона з розумінням дала час Коннору подумати перш ніж відповісти. Він втупив погляд у підлогу, його LED крутився блакитним, а рука потягнулася в карман за монеткою.

«Я просто не зовсім розумію, які дії допустимі, а які ні…» Зрештою сказав він, все ще стоячи на порозі. «Не те щоб мені щось не подобалось, просто це так… незвично. І я не хочу зробити щось, що було б тобі неприємно».

Сандра зітхнула з легкою помішкою на обличчі, після чого ступила ще крок назад всередину квартири.

«Проходь. Чи ти хочеш далі стояти на порозі?»

Коннор обережно увійшов і закрив за собою двері. Він спостерігав, як Сандра щось робила на кухні, ніби аби щось робити щоб втекти від ніяковості ситуації. Він намагався усвідомити свою реакцію. У їх попередню зустріч, під імпульсом моменту, він поцілував її у щоку. Жест куди інтимніший, ніж привітальні обійми. Тоді чому зараз йому було так ніяково?

Коннор тихо підійшов до Сандри зі спини, поки вона ставила чайник. Вона не обернулась, хоча явно відчувала його присутність. Відстань між ними була дещо меншою, ніж потенційно комфортна.

«Вибач.» Мʼяко сказав він. «Я не хотів тебе засмутити.»

Сандра повернулася, дещо здивована, що Коннор був ближче, ніж вона очікувала.

«Забудьмо про це.» Вона знову повернулася до кухонної поверхні, дістаючи чашку. Дівчина вирішила змінити тему. «Є якісь новини про ʼехоʼ?»

«Жодних». Відповів Коннор, відійшовши назад і спершись на барну стійку. «Я моніторю пасажирів на виліт з аеропорту в надії побачити там Аманду. Але поки нічого».

«Не думаю, що вона наважилась би тікати зараз. Певно залягла на дно.»

«Насправді, я не хочу говорити зараз про справи. Краще скажи, як ти себе почуваєш?»

Сандра знову повернулася в його сторону, з легким здивуванням на обличчі. Питання було цілком нормальне і ввічливе. Але те як Коннор змінив тему відкривало його з якогось нового боку.

«Краще, дякую. Думаю про те щоб вийти надвір пройтися. Втомлює бути у чотирьох стінах. Що скажеш?»

«Якщо ти нормально почуваєшся, то звісно, давай».

Сандра налила собі чай і після кількох хвилин розмови на кухні, вони попрямували до виходу. Ліфт все ще не працював, отож вчорашній сценарій був імовірний повторитися. Коннор мовчки став поруч, готовий допомогти будь якої миті, але не навʼязуючись. Сандра сперлася на перила і ступила першу сходинку. Спускатися було дещо простіше, ніж підійматися. А може організм відновлювався з кожним днем. Або ж вона рано зраділа, відчувши брак дихання вже через кілька сходинок. Рука інстинктивно простягнулася, шукаючи на що спертися, і Коннор відреагував моментально.

Вона перенесла вагу на його передпліччя, поклавши долоню в долоню. Так, помалу вони спустилися. Внизу, ступивши останню сходинку, Сандра зупинилась перевести дух. На її подив, Коннор не випустив її долоню зі своєї.

«Тобто ти не обійняв мене у відповідь, зате тепер не відпускаєш мою руку?» З ноткою насмішки у голосі спитала вона.

Коннор ніби не помітив власних дій, раптом опустивши погляд на руку. Він хотів було забрати її, але Сандра не дала йому, стиснувши трохи сильніше.

«Розслабся, я просто глузую з тебе».

Вона посміхнулася і потягнула його за собою у бік дверей парадного. На цей раз Коннор не завмер і навіть зумів дотепно відповісти:

«Я вже казав, що часом ти нагадуєш мені Хенка?»

«Підкол зарахований». Сандра ще раз посміхнулася, на цей раз вивільнивши долоню. Коннор штовхнув перед нею двері.

Надворі було хмарно і трохи вітряно після дощу, що пройшов вночі. Сонце вже сідлало, фарбуючи небо у дивовижні відтінки рожевого і фіолетового. Сандра захопливо подивилася нагору, радіючи, що недарма вийшла надвір. Вона дістала телефон і зробила кілька кадрів, милуючись небом.

Вони повільно рушили в сторону невеличкого скверика, щоб трохи втекти від шуму міста. Через кілька кроків Коннор набрався сміливості і повільно повернув кисть, розкривши долоню і злегка торкнувся її руки.

Він не взяв її руку у свою, а ніби запросив, дав можливість відреагувати. Сандра глянула вниз, потім – на нього. І замість жарту цього разу просто ковзнула пальцями у відповідь, легко переплітаючи їх.

Software instability ⬆️

«Це допустимо?» спитав він із обережністю у голосі.

«Я вже відповіла». Сандра трохи підняла руку, злегка погладивши своїм великим пальцем його вказівний.

Це було приємно. Коннор спіймав себе на думці, що коли вона торкалась до нього, по тілу проходив ніби швидкий електричний імпульс. А така звична річ як прогулянка була приємнішою в компанії, ніж наодинці.

Якийсь час вони йшли мовчки, але ця тиша вже не була гнітючою. У ній був спокій і певний простір для кожного, посередині якого потроху починали зʼявлятись вони як щось спільне. Коннор спостерігав, з яким дитячим захватом вона дивилася на небо і золотаве листя дерев. Щось таке миле було у цьому, що викликало в ньому ще більше бажання оберігати і захищати її.

Поранення давало про себе знати, тож Сандра зупинилася біля найближчої лавки у сквері і сіла перепочити. Коннор відпустив її руку і сів на певній відстані поруч. Сандра подивилася на нього, тихо хмикнула і підсіла трохи ближче, мовчки.

«Як там агент Вейнер?» спитав раптом Коннор.

«Проходить переатестацію. Фізично всі його показники в нормі.» Сандра знизала плечима. «Сподіваюся нам вдасться розвʼязати цю справу… Скучила за роботою, хочу скоріше повернутися в бюро».

«Але тебе тільки недавно виписали з лікарні…»

«І що? Не люблю сидіти без діла. Хоча якби почувалася краще, могла б сприймати це як відпустку, кудись поїхати на природу…»

Вона задумалася і підняла погляд на крона дверев. Піднявся легкий, але прохододний вітер. Сандра обійняла себе руками, закутуючись сильніше у куртку.

«Ти замерзла? Може підемо назад?» Мʼяко спитав Коннор.

«Ні, хочу ще трохи посидіти».

Тоді програма Коннора підказала дію, яка здавалася з одного боку логічною, з іншого – викликала сумніви у допустимості. Він підняв руку, запрошуючи її притулитися до нього. Сандра трохи здивувалася, але вже через мить підсунулуся ближче. Коннор обережно приобійняв її однією рукою, притискаючи до себе.

«Як ти такий… теплий?»

«Я можу регулювати температуру власного тіла».

«Дуже зручно» мʼяко відповіла Сандра, не піднімаючи на нього очей.

Якийсь час вони сиділи мовчки. Коннор фіксував кожне нове відчуття, усвідомлюючи, що вони з Сандрою ставали ближчими. Це лякало і захоплювало його вдоночас.

«Коннор?»

«Так?»

«Я тут подумала…» вона сказала це обережно, ніби обдумуючи кожне слово і боячись своєї ж думки, «можливо ти проводиш зі мною час просто тому, що відчуваєш провину за моє поранення?»

Коннор здивовано підняв брови, трохи відсунувшись від Сандри, аби подивитися їй в очі.

«Що змусило тебе так подумати? Тобто… так, звісно, я відчуваю провину. Але я проводжу з тобою час тому що хочу.»

На мить Сандра затримала погляд, вивчаючи вираз його глибоких карих очей.

«Я не зовсім розумію твої дії…» продовжила вона тихо. «Можливо я підштовхую робити тебе те, чого ти насправді не хочеш…»

Коннор відсунувся ще трохи далі, несподівано взявши її руку в свою і мʼяко стиснувши її.

«Якщо ти про ті обійми біля дверей, я просто…» він зробив паузу, підбираючи слова, «… розгубився. Я відчуваю ніби  конфлікт процесів. Частина системи пропонує дію… інша – блокує її через відсутність підтверджених сценаріїв.»

Вона слухала уважно, після чого запитала:

«І що було сьогодні?»

Його пальці ледь помітно зрушилися в її руці.

«Імпульс відповісти на обійми. І одночасно – ризик завдати шкоди або порушити межі.»

Сандра опустила погляд на їхні руки.

«Ти боїшся зробити щось не так.»

Це було не питання. Коннор повернув до неї голову.

«Знаєш…», тихо продовжила вона, «люди теж не завжди розуміють, що роблять. Особливо в таких моментах. Різниця в тому, що ми не рахуємо це як помилку.»

«А як?»

Вона знизала плечима.

«Як спробу. Можна задати собі питання «що найгірше станеться, якщо я це зроблю». Або не зроблю. Та я не хочу зараз тебе повчати і бути як психолог».

Коннор уважно вслуховувався в усе, що вона каже, тим самим все більше відкриваючись своїм бажанням і відчуттям.

«Але… дякую. Це дійсно допомагає.»

«Ти цікава особистість, Коннор. Такий сильний і розумний, аби ловити злочинців, і водночас щирий по дитячому». Сандра сказала це спокійно і повільно, вдумуючись у саме формулювання. Після чого додала в більш жартівливому тоні. «Скільки тобі, до речі?»

«Якщо рахувати від дня моєї активації, то 1 рік і 2 місяці.» Відповів Коннор з повною серйозністю.

Вона щиро розсміялася. І хоча Коннор розумів причини такої реакції, чомусь у нього такої не виникало. 

«То мене можна притягнути за розбещення дітей?»

Тут уже Коннор поперхнувся і засміявся так само, як і вона. Сміх завжди розряджав обстановку.

Коли вони пересміялися, то зустрілися поглядами. В цій раптовій паузі і мовчанні було так багато. Не ніяковість – радше щось крихке, майже невловиме. Повітря між ними ніби стало густішим, теплішим. Сміх ще тихо відлунював десь у грудях, але вже вщухав, залишаючи після себе дивне відчуття близькості.

Коннор не відводив погляду. Він ніби намагався зафіксувати цей момент – не як дані, не як аналіз, а як щось… значуще. Її обличчя, ледь розчервоніле після сміху. Те, як її дихання стало трохи повільнішим.

Сандра теж не поспішала щось казати. Вона ледь помітно нахилила голову вбік – зовсім трохи, майже несвідомо. Рух настільки м’який, що його легко було б не помітити… якби не погляд. У ньому з’явилося щось нове – не жарт, не легкість, а очікування. 

Коннор несвідомо стиснув її пальці трохи міцніше. Його система могла б прорахувати мільйон варіантів розвитку подій, але зараз… він не хотів рахувати. Вперше це здавалося зайвим. Він несвідомо нахилився трохи вперед до неї, як раптом швидко закліпав і відхилився назад, його блакитний LED закрутився.

«Вибач, мені телефонує Маркус, це…»

«Звісно, звісно, відповідай.» Швидко сказала Сандра і забрала свою руку з його, створивши між ними трохи більше відстані.

«Коннор?» голос на тому кінці зʼєднання був дуже хвильованим, близьким до крику. «Connor, it’s North. Вона зникла, будь ласка, мені потрібна твоя допомога!»

«Заспокойся, де ти зараз?»

«Вдома. Є дещо дивне, ти маєш це побачити. Будь ласка…»

«Я вже виїзджаю.»

Голос Коннора залишався спокійним, але вираз обличчя змінився моментально. Він встав з лавки, допомагаючи Сандрі підвестися, але перш ніж встиг щось їй пояснити…

«Бери мою автівку, так буде швидше. Тільки треба зайти додому, я не взяла з собою ключі.»

«Я проведу тебе, звісно. Вибач…»

«Не вибачайся. Ходімо.»