Розділ 4. Метелики

Як тільки Хенк відкрив двері, Сумо жваво побіг зустрічати усіх. Сенбернар був дружелюбним собакою, а нова гостя його неабияк зацікавила. Він навалився на неї, ставши на задні лапи, аби облизати обличчя. Вага собаки була завеликою для Сандри і все відбулося занадто швидко. Вона б впала на спину, якби позаду не опинився Коннор.

«Сумо!» Підвищив голос Хенк, але без агресії в голосі, «Скільки раз я казав тобі так не робити!»

Сандра з легкою усмішкою сорому подякувала Коннору, що той підловив її, і пройшла всередину будинку. Звичайно вона не могла пройти повз Сумо, опустившись навколішки аби почухати його.

Вітальня була поєднана з кухнею, їх лише частково розділяла перегородка як деталь інтерʼєру. Диван і крісло у вітальні стояли біля каміну, з іншого боку – шафа з книжками та музичними платівками. Одну з них Хенк якраз запустив на програвачі. Він був фанатом джазу, а зараз ця музика лише сприяла розслабленій, позитивній атмосфері.

З кухні доносився запах смаженого мʼяса з сиром. Готування їжі, як і прибирання, переважно було на Коннорі, але коли Хенк знаходив на це натхнення – їжа теж виходила смачною. Сандра ввічливо запитала, чи потрібна йому якась допомога, але поліцейський лише відмахнувся. Все було практично готово.

«Коннор не схвалює мою колекцію алкоголю», сказав Хенк, відкриваючи бар, «але думаю по трошки можна? Що будете, агенте Брукс?»

«Оу, будь ласка, називайте мене Сандрою» – вона пройшла до умивальку, аби помити руки.

«Маю поміцніше… Або для пані – вино… червоне, біле, сухе, навіть напівсолодке» – Хенк розглядав свою колекцію.

«Якраз від напівсолодкого не відмовлюсь!»

Вони накрили на журнальному столику і перемістился у вітальню. Хенк та Коннор сіли на дивані, а Сандра розмістилася в кріслі. Сумо, трохи покрутившись, зрештою вмостився біля ніг Сандри, поклавши голову їй на коліна.

«О, зрадник», — пробурмотів Хенк. — «Я його годую взагалі-то».

Сандра усміхнулась, почухуючи собаку за вухом: «Він просто добре розбирається в людях».

«Ага, тоді питання – що він знайшов у Коннорі?» — Хенк кинув швидкий погляд на андроїда.

Коннор характено для нього злегка нахилив голову: «Ймовірно, стабільний рівень поведінки та передбачуваність».

«Скука смертна», — відмахнувся Хенк.

Атмосфера була легкою, розмова йшла невимушено. Хенк розпитав Сандру про те, як і чому вона вирішила стати агентом ФБР. Виявилося, дівчина народилася і виросла в Оквуді, штат Огайо, і лише кілька років тому по службі перевелася у Детройт.

Хенк відкинувся на спинку дивану, тримаючи склянку з віскі.

«Отже, Оквуд, так? Це ж… втілення американської мрії?»

«Це дійсно чудове місце, але не якщо ти хочеш більшого…» – відповіла Сандра, трохи задумавшись. Вона ніби згадувала своє дитинство і підліткові роки.

Коннор був підозріло тихим весь вечір. Звісно, його не тішив факт, що Хенк знову випивав, хоча ця звичка значно зменшилася останнім часом. Але напевно більше його дивували обставини і привід випити. Сандра була у них вдома і це було… дивно. Хоча Коннор знав, що запросити напарника на вечерю-знайомство цілком поширена практика. Особливо коли ви працюєте над чимось небезпечним і ваше життя може опинитися під загрозою. Ти маєш довіряти напарнику, він має бути тобі як друг. І знайомити колегу з членами сім’ї було прийнято як серед поліцейських, так і серед ФБР.

«Ти обрала професію з високим рівнем стресу і ризику», раптом сказав він, «Це не найефективніший шлях до стабільності».

Сандра усміхнулась, але в очах з’явилось щось гостріше. «Я не шукаю стабільність, я шукаю справдливість і контроль».

Хенк підняв брову, «Контроль над чим?»

Сандра на секунду зависла, а потім легко відмахнулась: «Над ситуаціями, які зазвичай виходять з-під контролю». Вона швидко перевела тему: «А ви? Ви завжди хотіли бути поліцейським?»

Перш ніж Хенк відповів, Коннор втрутився у розмову: «Твоя мова тіла змінюється, коли ти говориш про причини вступу до ФБР».

«От блін, почалося…», Хенк зробив великий ковток віскі.

Сандра зі здивуванням і цікавістю запитала: «І що ж ти бачиш?»

«Ти уникаєш конкретики», продовжив Коннор, зі своєю звичною сухістю аналізу, «Серцебиття і пульс підвищені, тіло напружене. Так ніби є щось, що турбує тебе.»

Хенк закотив очі. Ця звичка Коннора робити висновки із реакцій дратувала його. За фізичним станом завжди могло бути набагато глибше емоційних переживань, ніж Коннор міг уявити. Але Сандра відповіла спокійно:

«Можливо, тому що не всі речі варто озвучувати за вечерею».

Хенк перевів розмову в інше русло. Він розповів, як вони з Коннором познайомилися і згадав кілька смішних історій зі служби. Розповів, як Коннор змінив його ставлення до андроїдів, уникаючи розповіді про те, чому ненавидів їх. В усьому, що Хенк розповідав, відчувалася тепла батьківська любов до Коннора. Навіть якщо вона була не явною, навіть коли він підклював його.

«Одного разу він перепрограмував кавоварку», — сказав Хенк.

«Вона працювала неефективно», — зауважив Коннор.

«Вона тепер варить каву міцніше, ніж моє життя», — буркнув Хенк і розсміявся. «А ще був момент, коли він вирішив, що я помираю».

Сандра здивовано підняла брови:

«Що?»

«Я просто закашлявся», Хенк широко розвів руками, випадково плеснувши Коннора по грудях, «а цей вже збирався викликати швидку».

«У тебе були симптоми, що відповідали трьом потенційно небезпечним захворюванням», — спокійно вставив Коннор.

«Я подавився кавою!»

«Це не виключає ризиків», — відповів Коннор.

Сандра засміялась:

«І що було далі?»

«Він намагався змусити мене лягти на підлогу і “дихати рівномірно”. Як бачиш, я все ще живий».

Хенк продовжив розповідати різні історії з їхньої роботи. А оскільки вони вже випили достатньо, Сандра почувалася дедалі розслабленіше й слухала його лише краєм вуха, дозволяючи думкам плинути кудись далеко.

Її погляд зупинився на Коннорі. Раптове усвідомлення того, наскільки він красивий, запустило цілий каскад фантазій. Музика на фоні лише підживлювала їх. Сандра уявила, як романтично було б танцювати з ним: відчувати дотик його тіла, губитися в його карих очах… Вона навіть спіймала себе на думці, як шкода, що Коннор не може напитися. Можливо, це додало б тієї сміливості, якої їй самій бракувало…

Вона вже давно ні з ким не була у стосунках. Специфіка роботи у ФБР мало кого приваблювала, а Сандра вважала романи з колегами нерозумною ідеєю. Прив’язаність до напарника могла стати небезпечною слабкістю в роботі. Але жодна логіка не могла вгамувати її прагнення до близькості, краси і, зрештою, того потягу, який диктували власні гормони.

Та все це здавалося цілком природним — сексуальний потяг міг виникнути до випадкового перехожого чи актора на екрані, до будь-кого. Подібні думки зовсім не обов’язково мали спонукати до дії. Однак цього разу вона раптом усвідомила, що за ними стояло щось більше, ніж просто фізична привабливість.

Коннора навряд чи можна було назвати просто андроїдом. Їй був цікавий він сам — як особистість.

У її свідомості знову спливло запитання Хенка про контроль. Певною мірою Коннор уособлював саме той контроль, якого їй так бракувало, — навіть якщо під його незворушною зовнішністю ховалося щось значно глибше. Вразливість. Емоції. На нього можна покластися. Можливо, саме цього її внутрішнє «я» потребувало найбільше.

Раптом Коннор глянув у її бік, і Сандра одразу відвела погляд, наче її застали зненацька.

«Думаю, мені вже час додому. Завтра буде нелегкий день.»

«Конноре, як єдиний тверезий тут—»

«Гав!»

«—окрім Сумо… Відзвези пані додому» – сказав Хенк.

“Я можу викликати таксі—»

«У цьому немає потреби», – мʼяко перебив її Коннор, «Я не втомлююсь, не потребую сну, тож спокійно відвезу тебе додому».

«А ще ти дуже скромний», зауважив Хенк.

Всі знову засміялися. Сандра обмінялася любʼязностями з Хенком, подякувала за вечір, ще раз погладила Сумо і зрештою вийшла з будинку. Коннор вийшов за нею, не розуміючи дурнуватих натяків Хенка, який зробив швидкий рух бровами, підійнявши їх кілька разів.

Коли вони сіли в її авто і трохи відʼїхали, Сандра мʼяко сказала:

«Тобі з ним пощастило. Він справді любить тебе».

«Я знаю», Коннор видихнув з певною важкістю, але посміхнувся. Після паузи, він додав, «Я його теж».

«Хотіла б я, аби в мене був такий батько», із сумом сказала Сандра, але тут же замовкла, не бажаючи продовжувати тему. Вона пошкодувала про сказане майже одразу. Це занадто особисте, а вона не звикла ділитися подібним.

Коннор не смів розпитувати далі. Водночас, йому було цікаво дізнатися про Сандру більше. За виборами і навіть рисами характеру людей часто стояли якісь історії – це Коннор вже встиг помітити. А от як люди справлялися зі своїми травмами – залежало від них самих, їх сили волі, вибору, оточення… Коннор ще раз обдумав її слова. Прокрутив у голові інтонацію, з якою вони були сказані. Він не міг повністю усвідомити, яку роль відігравали батьки у житті людей. Однак був радий, що в його житті є Хенк, який частково і є цим уособленням батька. Чи міг Коннор запитати у нього поради про усе, що його турбувало? Поділитися всіма думками і переживаннями? Звісно ні. Але водночас, Хенк був його найближчим другом. І від думки, що Коннор міг би бути зовсім самотнім, йому стало… сумно.

Він подивився на Сандру, яка задрімала на пасажирському. Люди здавалися йому такими беззахисними, коли сплять. Чомусь йому захотілося їхати повільніше і обережніше, щоб не потривожити її. Навіть попри те, що це все одно доведеться зробити, коли вони доберуться до її квартири.

Коннор запаркував авто біля будинку, адресу якого вона вказала. Це була 8-поверхівка в доволі тихому районі, недалеко від штабу ФБР. Коннор знову поглянув на Сандру. Волосся спадало їй на обличчя, вона досі спала. Його рука потягнулася, аби поправити пасма, але він зупинив себе. Рух виник раніше, ніж рішення. Він проаналізував – жест не був необхідним. І чи не був він занадто… інтимним? 

Коннор завмер ще на мить, роздивляючись її. Він зловив себе на тому, що йому подобався стиль її одягу. Класичний і стильний водночас, щось близьке до old-money: брюки, сорочки, піджаки. Через якийсь час після девіації Коннор розширив свій гардероб, але все одно залишався вірним цьому стилю. Напевно тому йому подобалося бачити щось таке на інших.

Він обережно торкнувся її руки, аби розбудити: «Сандра?»

Дівчина прокинулася і здригнулася від несподіванки. Але побачивши перед собою знайоме обличчя, тут же заспокоїлася. Він повільно прибрав руку.

«Ми приїхали».

Її свідомість повільно поверталася до реальності. Вона ліниво вийшла з авто. Коннор підійшов до неї і протягнув ключі. Бачачи, що Сандра досі не повністю прокинулася, її погляд затуманеней, він запропонував:

«Тебе провести до квартири?»

«Ні-ні, все гаразд. Просто сонна», Сандра мляво посміхнулася і протерла очі, «Дякую тобі. Тоді до завтра?»

Щось підштовхнуло його ступити крок вперед до неї. Коннор вже встиг помітити, що часом жести значать більше слів. Якось, коли Хенк був пʼяним в мотлох на день народження загиблого сина, Коннор не міг дібрати слів, аби втішити друга. Тоді він чи не вперше усвідомив силу мовчазних жестів – як вони можуть підтримати, втішити і говорити голосніше слів. Тоді він обійняв Хенка і сидів з ним так мовчки, поки старий плакав. Зараз обставини були іншими, але Коннор хотів обійняти її. Щоправда, не зробив цього.

«Викличеш таксі?» Сандра запитала після невеликої паузи.

«Погода хороша, думаю пройтися пішки. Добраніч, Сандро».

«Добраніч, Коннор».

Вона неквапливо розвернулася в сторону будинку, але Коннор стояв на місці. Вона пояснила собі це тим, що він хотів упевнетися, що вона зайшла в підʼїзд. Відкривши парадні двері, вона озирнулася. Він все ще стояв на місці. Коннор легко посміхнувся і нарешті пішов у протилежному напрямку. Він не бачив, що вона ще кілька секунд дивилася йому вслід.

__________

Ніч була приємною. Вітру не було, хоча в повітрі вже відчувалася легка осіння прохолода. Вересень видався майже без дощів, і Коннор час від часу любив гуляти із Сумо пізніми вечорами. Але цього разу він був сам.

Його думки знову повернулися до вечора. Пам’ять могла відтворити все до найменших деталей: розташування предметів у кімнаті, послідовність розмов. Розподіляти дані на важливі й несуттєві було звичною процедурою.

Та цього разу щось було не так. Він нічого не відсіював. Зберігав навіть ті деталі, які не мали жодної цінності для розслідування чи логічного пояснення. Усмішку Сандри, коли Сумо вперше підбіг до неї. Паузу перед відповіддю на запитання про вступ до ФБР. Пасма волосся, що спадали їй на обличчя, коли вона спала в машині. Його увага знову поверталася до неї. Без жодної логічної причини, без відповідності будь-якому відомому алгоритму. Він спробував класифікувати ці думки як аномалію обробки даних. Люди назвали б це…

Думка обірвалася, не встигнувши оформитися в слово. Ні. Ні, ні. Це не була емоція. Коннор спробував пояснити все аномальною реакцією системи на повторюваний стимул. Він уже знав, що емоції можуть бути небезпечними. Вони здатні впливати на рішення, а рішення визначають результат.

⸻

Коли Коннор повернувся додому, Хенк усе ще не спав. Щойно андроїд переступив поріг, Хенк усміхнувся кутиком рота.

«Я вже думав, ти сьогодні не повернешся

«Що ти маєш на увазі?»

«Та годі тобі. Я достатньо пожив на світі й бачив, як вона на тебе дивиться. А CyberLife не став би робити тебе таким привабливим без відповідного… оснащення.»

Якби Коннор міг, він би від сорому провалився крізь підлогу. Це був не перший випадок, коли Хенк його дражнив. Одного разу вони вже торкалися теми стосунків — що й не дивно, враховуючи, як рідко Коннор залишався непоміченим.

Свідки, яких він допитував. Колеги з інших відділів. Здавалося, люди мимоволі тягнулися до нього. І лише сам Коннор, схоже, не помічав ні поглядів, спрямованих у його бік, ні ледь помітного флірту, ні навіть цілком очевидних пропозицій зустрітися. Він або ввічливо й без особливих емоцій відмовляв, або взагалі не розумів натяку.

Щоразу, коли Хенк намагався перевести розмову в цей бік, усе незмінно зводилося до одного й того самого: Коннор не розумів, звідки беруться романтичні почуття, та й сам ніколи нічого подібного не відчував. Хенк зазвичай лише знизував плечима й казав, що, можливо, Коннор просто ще не зустрів потрібну людину. Або потрібного андроїда.

Тоді вони залишали цю тему. А тепер вона виникла знову. Це було надто особисте. Особливо тому, що сам Коннор не міг осягнути природу цих почуттів, не кажучи вже про те, щоб підібрати для них слова. Тож він нічого не відповів і рушив коридором. Але Хенк ще не закінчив.

«Знаєш, раніше я ніяк не міг зрозуміти, як люди можуть зустрічатися з андроїдами. Обирати пластикову ляльку замість справжньої людини. Але тепер, здається, я вже не так думаю.»

«Це ти говориш чи алкоголь?»

«Ти вже не дитина, Конноре. Вона гарна дівчина, і ти їй явно подобаєшся. Швидше за все, коли це розслідування закінчиться, ви розійдетеся кожен своєю дорогою. То що поганого в невеликому романі?»

Коннор зупинився. Хенк мав рацію. Після завершення розслідування Сандра повернеться до ФБР. Вони більше не працюватимуть разом. Чомусь від цієї думки всередині щось стиснулося. Він упіймав себе на тому, що не хоче, аби вона зникла з його життя. Його вагання та вираз обличчя виявилися достатньою відповіддю для Хенка.

«Не прикидайся дурником. Вона тобі подобається, так?»

Коннор не знав, куди подіти погляд. Забагато тиску. Забагато запитань, які він сам собі ще не був готовий поставити. Його погляд безцільно ковзнув кімнатою.

«Вона… цікава людина,» нарешті сказав він, сідаючи. Найнейтральніше формулювання, яке тільки зміг знайти.

«А ще вона красива. І якщо ти не роздуплишся, хтось інший тебе випередить.»

Коннор замислився. Йому не подобалася така перспектива. Тож він спробував перевести розмову в інше русло:

«Ми майже не знаємо одне одного…» Це було логічно й правдиво. Але цього все одно було недостатньо, щоб пояснити його реакцію.

«Тоді запроси її кудись після роботи. Прояви увагу, проведіть разом час. Поговоріть не про справу.»

Хенк говорив так, ніби все було просто. Занадто просто для того, що не вкладалося в жодну систему.

«Не впевнений, що це буде… доречно,» сказав Коннор.

Хенк фиркнув і підвівся з дивана. «Життя рідко буває доречним.»

Коннор мовчки стояв посеред кімнати. Сумо підійшов до нього й ткнувся головою під долоню.

Хенк зітхнув, а потім додав — цього разу вже без жартів:

«Ти не мусиш усе зрозуміти одразу. Іноді достатньо просто… зробити крок.»

Коннор подивився на нього. Непередбачувано. Ненадійно. Нелогічно. І все ж… він уже не раз робив саме так. Він ледь помітно кивнув і рушив до дверей.

«Я виведу Сумо на прогулянку.»

Хенк ледь усміхнувся й попрямував до спальні.